Зі святом, колеги!
Сьогодні часто говорять про кризу української журналістики, і це не може не здивувати: що, власне, мається на увазі? Адже навряд чи хтось стане всерйоз стверджувати, що у нас мало талановитих людей. Інша річ, далеко не завжди їх бачать і відзначають. А ось коли співпадають журналістський талант та гідні для нього умови, увага до нього, це дає блискучий результат. Без удаваної скромності скажемо: це можна спостерігати і на прикладі нашої газети. Кожна публікація Клари Гудзик викликає найширший читацький резонанс. Тим часом, журналістська майстерність Клари Пилипівни жодними офіційними нагородами не відзначена. Проте хто сказав, що читацьке визнання коштує менше? Чи визнання колег? Ми щиро радіємо за ще одного нашого автора — Наталю Малімон із Луцька, яку Волинське відділення Національної спілки журналістів визнало кращою в своїй професії за 2001 рік. Напередодні Дня журналістів вітаємо усіх колег та себе з професійним святом, яке насилу, але все ж приживається. А як подарунок — одна з неповторних життєвих історій від Наталі Малімон.
Такої сенсації поворська округа не знала давно. Про неї переказували з села у село: не остання у школі вчителька, яка стала кумиром багатьох поколінь учнів, у щасливий для себе час — після перемоги на районному конкурсі «Кращий за професією» і за місяць до закінчення навчального року — покинула школу, щоб уже ніколи в неї не повернутися. Несподівано, може, й для себе (навіть дітей їй колись таємно похрестила мама) пішла у храм Божий, співає тепер у церковному хорі. А ще Галина Володимирівна Мандзюк в останні роки дивує земляків тим, що і влітку, і взимку ходить босою...
ПАМ’ЯТНИК БЕЗ ДАТИ
Позаминулого літа ми сиділи з моєю подругою з піонерського дитинства, корінною поворчанкою Лесею Демчук-Ком’яті у її затишній квартирі в закарпатському місті Мукачевому.
— Знаєш, який ще маю борг перед людьми, перед рідним краєм? — говорила Леся. — Хочу видати збірочку свого земляка Богдана Голюка. Він помер у психлікарні, бо розмовляв з квітами, пташкою... І писав чудесні вірші. Він їх спалив, і тільки частинку врятувала двоюрідна сестра. Тепер вони у мене. Книжка майже готова, я назвала її — «Журавлі пролетіли», був у Богдана такий вірш. Ось послухай:
Журавлі закричали над хатою,
аж по серці мороз побіг.
Хто ж то, хто мені осінь сватає,
наче дівчину на порі?
А вона вся золотом світить,
стеле вишиті килими...
Край вікон моїх топче квіти,
так безжалісно, чорт візьми!
То навіщо мені те золото,
вітром крадене по ночах?
Як в душі її море холоду,
а в очах голуба печаль.
Ми поїхали у Поворськ, щоб зустріти людей, які ще пам’ятають автора цих щемливих рядків, які один раз почуєш — і шукатимеш, де б прочитати нові, — Богдана Голюка. Першою з них мала бути Галина Володимирівна Мандзюк, його двоюрідна сестра. Вона вийшла нам назустріч майже у центр села, бо, як і старенька 87-річна Богданова мати, мешкає на околиці, у закутку, який називають Дощиницею — у негоду тут грузько пройти... Старезні-престарезні дерева, з двох боків вулиці, близенько, через поле, й ліс. Як там про це у Богдана Голюка?
На лісу старій чуприні
небо спати лягло.
Запах грибів і сіна
ходить з села у село...
Я відкриваю записничок — і мені навіть не треба задавати питань. Видно, що Галині Володимирівні багато що наболіло, бо їй «обідно за Богдана»...
— Я від нього заразилася віршами, а від кого він?.. Просто марив Єсеніним і Шевченком, це були два його божества. Пам’ятаю себе у дитинстві, як на шкільному вечорі читала його вірш про українця-емігранта, і мені пошили полотняний костюм. Самоук, не мав ніякої освіти, навіть у школі не хотів вчитися... Завжди був не такий, як всі, погляд спідлоба, весь у собі, хоч за вродою вдався у батька, дядька Івана: його портрет на стелі Слави у центрі села, гарнішого там нема...... Від Богдана я у ранньому дитинстві почула про поетів, яких ніколи не вчили у школі. Або вчили тільки дозволене... Навіть того ж Олександра Олеся, що ми про нього знали? «Раз я взувся в чобітки, одягнувся в кожушинку. Сам запрігся у санки і поїхав по ялинку...» — і зараз спитай — пам’ятаю, а що це Олесеве, ми тоді не здогадувалися. Я так думаю, що й надзвичайна образність у Богданових віршах — від Єсеніна, Кольцова... Його життя змінилося, коли пішов у сусіднє село Гончий Брід працювати завклубом. Тітка Мотруна то все проклинає колишню невістку, що «там його на собі оженила». Вони й справді були дуже різні, як у тій приказці: «Нельзя в одну телегу впрячь коня и трепетную лань...» Вона — земна жінка, прекрасна господиня. Він же — неземний, все у хмарах витав, та й не господар...
У них народилося двоє дівчаток, коли Богдан захворів. Усе голоси якісь чув... То ваза йому усміхається, то, було, розмовляє з портретом Шевченка, то з батьком покійним, наче той у хаті є... Мати його у війну від фашистів ховала під густими ялинами. Може, дитинство так узнаки далося? Дружина до нього жодного разу за двадцять літ у лікарню не поїхала. А він же так за дітьми гинув! Коли помер, я їздила його у лікарню забирати. Там і не знали, які він вірші писав. Один матері присвятив: «О, коли б то міг я старість зупинити, я б твою в дорозі першу зупинив!» Коли я прочитала його в психлікарні, усі плакали. За його життя було немало людей, які могли допомогти видати збірку, але не допомогли.
Коли брат Галини Володимирівни помер, виявилося, що всі... забули його дату народження. Документи лишилися у колишньої дружини, а на похорон прислала вона тільки молодшу дочку (старша була на заробітках в Італії). Не написали рідні на пам’ятнику, коли Богдан народився, проте два записнички з його віршами Галина Мандзюк віддала Богдановій дочці, і яка їхня подальша доля, не знає.
Думки є ранні, думки є пізні,
важкі, мов слово, легкі, як вітер.
Один думає, як дерево зрізати,
другий думає, як посадити.
Третій думає, як би напитися,
щоб під стіл попадали очі.
Четвертий думає з щастям зустрітися,
а щастя його зустріти не хоче.
П’ятий щиро пісню мережить,
кров віддає їй і силу.
А шостий підло за піснею стежить
І хоче пісні врізати крила...
— Я часом думаю над змістом слів — «душевнохворий», «божевільний»... «Боже, вільний!» — мені здається, що це саме про обірвану долю Богдана, який хоча б у смерті знайшов вихід з життєвого тупика, — каже його двоюрідна сестра.
НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИРА
Свій останній найкращий урок у школі Галина Володимирівна може пригадати до подробиць і сьогодні, а минув з тих пір уже не один рік. Вона все пробувала, як дитина нову іграшку, їй усе було цікаво. Дітей, хоч і сільських, у ліс водила, щоб побачили, як сон цвіте... Передплачувала масу професійних журналів, експериментувала й собі. То рицарський турнір, то урок-КВК, то учні мали уявити себе... вчителями і самі творили урок. А вже уроки-диспути — закономірне явище. Це ж був урок- подорож сторінками книги «Острів скарбів». Діти мали рюкзачки, карти та інші атрибути подорожі, вчителька підібрала музику. І провела вона цей урок на районному конкурсі «Вчитель року», бо «захотілося випробувати, чи справлюся з чужими дітьми». Урок був, як пісня, що й відзначило журі.
А невдовзі вона пішла зі школи... Мізерний домашній конфлікт у день народження, коли Галині Володимирівні сповнилося 45, вивів її майже вдосвіта на сільську вулицю. Раніше, коли було на душі погано, ішла на кладовище, на могилу сина. Нині ж іти на цвинтар було «міцно рано»... Бачить, жіночки кудись ідуть. До церкви? І вона за ними.
— Людина все життя готується до зустрічі з Богом, з церквою. Біблію почала читати, як син помер. А тут стояла, молилася, півчі співати почали — так мило мені на душі!
Навіть екзамени у її класах вже приймали інші вчителі. Село довго не вірило, що «Мандзючка зі школи пішла!»
Білий хлопчик сидів на лаві,
розмовляв із старезним дідом.
Клен від подиву рота роззявив,
їх розмов одинокий свідок.
Скоро хлопчик пішов до хати,
дід — латати свої турботи...
Тільки клен залишився стояти
із відкритим зеленим ротом...
Вона так любила свою роботу і так їй віддавалася, що це здавалося немислимим, але нині Галина Володимирівна має на свої життєві зміни певне пояснення.
— Не можна творити собі кумира, як я творила зі своєї роботи. Не можна щось дуже сильно любити, як не можна і сильно ненавидіти. Те, що надто любиш, швидше втратиш, як я втратила у розквіті сил сина (Василько мав вроджену хворобу серця і помер у 14 років. — Авт. ), а потім і роботу.
Ще жаліє, що піддалася у свій час на вмовляння і погодилася на посаду завуча, навіть виконувала обов’язки директора школи. Це було не її, а ще не вміла інтригувати, конфліктувати, аби лиш втриматися на посаді.
— Ніколи по землі не ходила, завжди по хмарах літала. Не знаю, то хрест мій такий чи щастя?..
Відійшло «суєтне і мирське». Власне, надто близько до її дому воно ніколи не підходило. Люди гектарами землю займають, а їм з чоловіком та дітьми і 15 соток вистачає, і всього завжди вистачає! Змалку мати до тяжкої сільської роботи не підганяла, мабуть, розуміючи, що це даремно: дочка запоєм читала книжки...
Коли Галина Володимирівна вийшла нам назустріч у центр села, я мимоволі ще здалеку глянула на її ноги. Знала, що і взимку, і влітку ходить вона босою, загартовується за системою Порфирія Іванова.
— А як же взимку одягаєтесь?
— Та вже ж не в шуби, як ви! — сміється вона. — Светрик і камізельку зверху.
— І ноги босі, по снігу, по морозі?
— Ще цієї зими ходила так... Було, що ноги мало до каміння не попримерзали, але нічого. У центр, між люди, звісно, так не ходжу і взагалі це своє загартовування міцно не афішую. Якби босою у сільраду прийшла, дівчата, певно, зо сміху попадали б!
Є у Богдана Голюка короткий, але промовистий вірш, котрий так і називається — «Життя».
Носить життя на своїх плечах
Радість квітучу і чорну печаль.
В печалі сохне. В радості — ні.
Має дві ноші — плечі одні.
Здається, він писав його не тільки про себе, а й про Галину-сестру, якій з двома ношами — важким селянським побутом і любов’ю до поезії, книг — завжди було легше хоч у мріях- думках «стрибати по хмарках», а не по землі.
