Молодшому брату Олексія Розумовського Кирилу Розумовському випала сумна доля стати останнім гетьманом України. Кирило у 1742 році приїхав до Санкт-Петербурга. Імператриця Єлизавета Петрівна відправила юнака вчитися за кордон. З 1743 по 1745 рік Кирило Григорович Розумовський здобував освіту в університетах Німеччини, Франції та Італії. К.Г. Розумовський одружився зі своячкою государині з боярського роду Наришкіних; вдалий шлюб став трампліном, що дозволив козаку із села Лемеші буквально увірватися до вищого світу. 1746 року його призначено Президентом Імператорської академії наук. На цій посаді він перебував аж до 1765 року і хоча активної участі у справах Академії не брав, але гаряче підтримував М.В. Ломоносова.
Багато наших вітчизняних істориків чомусь соромливо замовчують факт гетьманства Кирила Григоровича, неначе його й зовсім не було, таврують як «запроданця». Але якщо пригадати, як Олексій Розумовський відстоював права українського козацтва у роки правління імператриці Єлизавети Петрівни та домігся-таки відновлення гетьманства в Україні, як Кирило Розумовський через наполегливі прохання перед Катериною II зберегти козачу вольницю та автономію України, сам потрапив у немилість і був позбавлений можливості протягом 11 років відвідувати свою батьківщину, то таке ставлення до братів Розумовських важко зрозуміти.
Як Олексій Розумовський брав участь у палацовому перевороті, що привів на трон імператрицю Єлизавету, так і Кирило Розумовський став учасником палацового перевороту, де головною дійовою особою була майбутня імператриця Катерина II. Згодом вона віддячила йому, зробивши сенатором і генерал-ад’ютантом. У лютому 1750 року на козачій раді у Глухові К.Г. Розумовського було обрано гетьманом України. Але думки та сподівання Кирила Розумовського не співпадали з офіційним курсом Санкт-Петербурга на централізацію. Долю України було практично вирішено. Брати Розумовські, які мали значний авторитет при імператорському дворі, все ж не могли зупинити хід історичних подій. І все ж таки те добре, що вони зуміли зробити для України, не слід забувати й сьогодні.
Під тиском Кирила Розумовського 13 січня 1752 року вийшов царський указ про заборону поширення на українців «холопства», тобто кріпацтва. Без дозволу гетьмана російським чиновникам заборонялося заарештовувати українців (крім підозрюваних у здійсненні кримінальних злочинів). У зв’язку з цим при гетьмані було створено спеціальну контору для прийому прохань та листів від представників усіх верств населення України.
Надмірну, з погляду царського уряду, активність гетьмана Кирила Розумовського помітили. Імператорському двору було неугодно, щоб Кирило Розумовський і надалі без узгодження із Санкт-Петербургом призначав полковників своїми універсалами. 1754 року імператриця Єлизавета спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників, залишаючи за ним тільки право підбирати кандидатів на цю посаду; йому заборонялося також вести самостійне листування з іноземними державами. Під нагляд було взято фінансові справи Гетьманщини. Згідно з указом 1754 року Кирило Розумовський мав посилати до Санкт-Петербурга звіти про прибутки і витрати, відмінялися усі внутрішні та зовнішні митні збори, а з початку 1756 року справи України—Гетьманщини переадресовувалися із Колегії закордонних справ до Сенату. Київ було «відірвано» від Гетьманщини, що остаточно поставило під удар автономію України.
Незважаючи на тиск, який на гетьмана чинив офіційний Санкт-Петербург, він послідовно зміцнював центральні та місцеві органи державного управління. Першим кроком у цьому напрямі стала реформа судочинства. За універсалами 1760 і 1763 років ліквідувалися судові функції Генеральної військової канцелярії, а Генеральний суд став найвищим апеляційним органом і найпрестижнішою судовою установою; гетьману вдалося відновити шляхетські суди, які діяли в Україні ще до Національно-визвольної війни 1648—1658 років і були підпорядковані Генеральному суду.
К. Г. Розумовський був противником пияцтва, паління та надмірного поширення винокурень в Україні. 1761 року він видав спеціальний універсал, за яким обмежувалася ця діяльність. Дозвіл на неї видавався тільки старшинам і козакам, що мали земельні та лісові угіддя. Заборонялося також мати шинки і винокурні духовенству, російським поміщикам, вихідцям з інших регіонів і країн. Але будучи найбільшим феодалом-землевласником, Кирило Григорович Розумовський проводив економічні та адміністративні реформи, що відповідали більше інтересам шляхетства та купецтва, ніж селян (так, наприклад, було обмежено вільний перехід селян і проведено перепис населення).
1763 року він подав імператриці Катерині II проект створення в Україні двох університетів, кількох гімназій та інших навчальних закладів. Києво-Могилянська академія мала перейти під опіку гетьмана. Тільки богословський факультет згідно з цим проектом залишався пiд завiдуванням митрополита. Але проект так і залишився на папері.
Прагнення К.Г. Розумовського до незалежності викликало роздратування у царських чиновників. З їхньої намови імператриця Катерина II ухвалила остаточне рішення про ліквідацію української державності і, насамперед, її головного чинника — гетьманської влади. Формальним приводом стала підписана більшістю старшин на раді у Глухові (кінець 1763 року) чолобитна до цариці, в якій було прохання про повернення Україні-Гетьманщині «затверджених прав, вольностей та привілеїв», а також про спадкове гетьманство в роду Розумовських. Царським маніфестом від 10 листопада 1764 року К.Г. Розумовського було відчужено від гетьманства, а посаду гетьмана ліквідовано. Для управління Україною цими ж указами створювалася Малоросійська колегія (друга) на чолі з графом П. О. Румянцевим. Імператриця проте зробила екс-гетьмана генерал-фельдмаршалом, а пізніше він став членом Державної ради (1768—1771).
Після зняття у 1776 році царської заборони на відвідування України, Кирило Григорович отримав можливість переїхати на батьківщину. Вже у 1794 році він остаточно оселився в колишній столиці Гетьманщини Батурині. Останні роки свого життя К.Г. Розумовський присвятив будівництву кам’яних споруд у своїх володіннях (Батурині, Бакланові, Почепі, Яготині та ін.) і турботам по господарству. За проектом архітектора Чарльза Камерона у Батурині було збудовано палац К.Г. Розумовського, залишки якого збереглися до наших днів. А поховали останнього гетьмана України у трапезній Батуринсько-Воскресенській церкві, яку збудував сам Розумовський на руїнах мазепинської.
У К.Г. Розумовського було двоє синів — Олексій та Андрій. Олексій Розумовський, вийшовши у відставку з придворної служби у 1795 році, оселився в підмосковному селі Горенці, де заснував ботанічний сад і зібрав найбільшу в Росії бібліотеку з природничих наук. Слід відзначити, що О.К. Розумовський був членом найбільш містичного крила російського масонства і дотримувався досить реакційних поглядів.
Але, напевно, усі ці заняття були лише прелюдією до основної його діяльності на ниві народної освіти. 1810 року О.Г. Розумовського було призначено міністром освіти. Він успішно сприяв розширенню мережі початкових шкіл (парафіяльних та повiтових училищ), гімназій, піклувався про поліпшення методів викладання і заборонив тілесні покарання. Водночас він був провідником політики русифікації, ввів богослов’я як головну дисципліну в усіх навчальних закладах, підтримував академії та училища ордена єзуїтів, а сам займав пост віце-президента Біблійного товариства.
Князь Андрій Кирилович Розумовський був відомим дипломатом, а до цього служив на флоті під керiвництвом адмірала Спірідова та брав участь у знаменитій Чесменські битві. Перебуваючи з 1772 року на придворній службі, він мав великий вплив на цесаревича Павла Петровича, що надзвичайно турбувало Катерину II. Вона вирішила віддалити Андрія Розумовського від двора, призначивши послом у Неаполь. 1784 року його було переведено до Копенгагена, через два роки — до Стокгольма. Його діями і особливо депешами, що детально викладали ситуацію в європейських столицях, Катерина II була дуже задоволена і 1790 року призначила «министром к королю венгеро-богемскому» у Відень. 1792 року його стараннями було відновлено договір між Росією та Австрією; в 1801—1807 рр., перебуваючи на посаді російського посла у Відні, він доклав чимало зусиль для залучення Австрії до Антинаполеонівської коаліції. У 1807 році (після підписання Тильзітського миру) він пішов у відставку і залишився жити у Відні. Влаштовував домашні концерти, збирав картини для своєї галереї, але у 1813—1814 роках знаходився у почтi Олександра I як зовнішньополітичний радник. Андрій Розумовський був також одним із керівників російської делегації на Віденському конгресі 1814—1815 років, за що й отримав князівський титул.
Важко уявити, яке продовження мала б доля усього роду Розумів із Чернігівської губернії, якби завдяки щасливому випадку полковник Вишневський не заїхав до села Чемери і не знайшов там у місцевій церкві самородка — українського козака Олексія Розума. Без царедворців Розумовських, що вийшли із простого народу, в історії Російської імперії, та й України в тому числі, не було б кількох цікавих та яскравих сторінок.
Продовження. Початок див. у № 68, 78
