55 рокiв тому 28 квітня 1947 року розпочалася акція «Вісла», тобто примусове виселення українців (близько 150 тисяч осіб) у глиб Польщі. Президент Польщi Александр Квасневський нещодавно вибачився перед українцями за дiї тодiшньої комунiстичної влади. Українцiв переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще у 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії. У вересні 1944 року ця лінія і справді стала прикордонною, а незабаром було ухвалено рішення про те, що українське населення мусить переселитися з цих територій.
ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЬ?
Це широкомасштабне і трагічне за наслідками переселення здійснювали уряд СРСР і тодішній прокомуністичний уряд Польщі. Польсько-українські переселення відбувались ще до операції «Вісла», у 1944 — 1946 роках, а тому доцільно бодай коротко зупинитись на історії питання.
Взимку 1943 — 1944 рокiв польське підпілля, головним чином Армія Крайова (АК), захоплює ці території. Всі патріотично налаштовані українці, а також їхні родини, піддаються фізичному терору. Від решти населення вимагають заяв про беззастережну лояльність. Влітку 1944 року М.Хрущов робить спробу приєднати до території УРСР Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Кремль відкидає ці пропозиції і натомість пропонує свою стратегію. З санкції Сталіна 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. За уповноваженням Уряду УРСР її підписав Голова Раднаркому УРСР М.Хрущов, за уповноваженням ПКНВ — Голова Комітету Е.Осубка- Моравський.
Угодою було передбачено переселення на територію УРСР усіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В Угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною.
На початку листопада 1944 року перші транспорти з українським населенням прибули з Польщі до УРСР, а в грудні того самого року — перші транспорти з польським населенням з території УРСР до Польщі. З початком зими число бажаючих виїхати з обох сторін значно скоротилося. Основною причиною цього було те, що Люблінська угода не викликала захоплення українського і польського населення. Через це довелось неодноразово змінювати і відсувати терміни завершення переселенської акції, а з кінця літа — початку осені 1945 року перейти до застосування винятково примусових заходів щодо переселень. У середині 1945 року під загрозу було поставлено всю переселенську акцію: до 3 вересня 1945 року з Польщі було виселено 22 123 українців, що складало менше 50% осіб, якi були намічені для переселення.
6 липня 1945 року в Москві уряд СРСР і Тимчасовий уряд Національної Єдності (ТУНЄ) ПР підписали Угоду, якою передбачалася евакуація з території Польщі до СРСР українського, білоруського і російського населення, яке мешкало поза територією, охопленою діяльністю переселенських комісій, створених на підставі Угоди від 9 вересня 1944 року. А наступного року постало питання і про переселення до Польщі, крім польського населення західних областей УРСР, тих колишніх польських громадян, які на підставі постанов Раднаркому СРСР від 5 квітня і 11 липня 1944 року приїхали на територію України зі східних областей Росії.
СПРОТИВ
7 травня 1947 року з’явилось офіційне повідомлення урядів Польщі і УРСР про закінчення переселення. В цьому повідомленні, зокрема, зазначалося:«Нині, коли евакуаційні роботи закінчено, обидва уряди вважають, що здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між нашими братніми народами».
Зрозуміло, це була офіціозна риторика. Якою мірою здійснена акція насправді служила справі зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між українцями і поляками, свідчить реакція на переселення українського і польського антикомуністичного підпілля. Йдеться про Організацію Українських Націоналістів і Українську Повстанську Армію (ОУН і УПА), а також про дії Армії Крайової (АК), Народових Сил Збройних (НСЗ), організації Воля і Незалежність (ВіН), Національного Військового Об’єднання (НВО). Обидва збройні антикомуністичні підпілля діяли як на території УРСР, так і на території Польщі. На українській території більший опір переселенській акції чинили польські військові організації, а на польській території — УПА.
Спротив поляків переселенню протягом кінця 1944 — першої половини 1945 року був викликаний, зокрема, небажанням залишати давно обжиті території і надією на можливе входження західноукраїнських земель до складу Польщі. Спочатку в питанні необхідності відтягування термінів переселення польського населення з УРСР діячі місцевого підпілля АК були однієї думки з представниками люблінського Уряду, на яких покладалося завдання по здійсненню цього переселення. Опір евакуації був викликаний також методами примусу, що застосовували органи НКВД і НКГБ для забезпечення виїзду поляків із західних областей УРСР до Польщі.
Після підписання Договору між Радянським Союзом і Польщею про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, а також посилення в зв’язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень, опір з боку польського збройного підпілля згасає. До кінця 1945 року підпільні структури АК в Західній Україні фактично припинили існування, хоча, як засвідчують документи, арешти діячів польського підпілля тривали ще і в 1946 році.
Цілком по-іншому вплинуло підписання Договору про радянсько-польський державний кордон на характер опору переселенням з боку ОУН і УПА. Розпочате у вересні 1945 року польським Урядом загальне примусове виселення українців з території Польщі до УРСР Військом Польським призвело до активізації протидії. Підкреслю: ця протидія визріла не в один день і не за суб’єктивними бажаннями провідників ОУН чи УПА. Справа в тім, що шовіністично настроєні керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення «стимулювати» виїзд українського населення до СРСР. «На початку переселення до СРСР, — зауважував польський історик З.Ковалевський, — мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі («москвофільські») і прокомуністичні. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору».
Саме ця ситуація вирішальним чином і вплинула на рішення керівників УПА взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 року Головний провід ОУН виділив Закерзоння в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я.Старуха («Стяга»), заступником В.Галасу («Орлана»), керівником Служби безпеки (СБ) П.Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА — М.Онишкевича («Ореста»). Серед найбільш відомих керівників підрозділів УПА були Я.Коцьолка («Крилач»), П.Миколенко («Байда»), М.Дуда («Громенко»), Р.Грубельський («Бродич»), В.Шишканець («Бір»), В.Щигельський («Бурлака»).
УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу зі своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично і антимосковськи налаштованими діячами і структурами. Зокрема, розпочалися переслідування діячів АК (що мало наслідком створення підпільної організації АК Воля і Незалежність, ВiН). Така ситуація надавала шанс для створення альянсу антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулось до ОУН на Закерзонні з листом, у якому зазначалося: «... Ми не будемо сьогодні розбиратися в тому, хто став винуватцем того, що ми опинилися у ворожих таборах...Сьогодні про це треба забути... Ми закликаємо вас об’єднати і згуртувати ваші сили з нашими для спільної боротьби». Одначе тоді не вдалося досягти повноцінної домовленості між двома антикомуністичними підпіллями. Таке порозуміння було досягнуто лише в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, південно-східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, що й породжувало криваві ексцеси: польське і українське підпілля протистояли одне одному.
Дії УПА стимулювали жорстокість польської влади проти потенційних «націоналістів», до яких тепер легко було зараховувати мешканців фактично кожного українського села. В черговий раз (як це вже бувало в історії) розпочалося жорстоке польсько-українське протистояння. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась в кордонах польської держави, споконвічною українською етнічною територією, виступала на захист прав і життя, місцевого автохтонного українського населення. Насамперед її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків (в документах УПА такі села названо «поукраїнськими»). Польська офіційна влада, підтримувана з Москви, займала, зрозуміло, цілком протилежну позицію, вважаючи власні насильницькі дiї цілком логічними проти «бандитських» дій УПА.
Проте всі заходи польських і радянських каральних органів та регулярного війська, спрямовані на боротьбу з УПА, не дали в 1945 — 1946 роках бажаних наслідків. Розбиті по кілька разів сотні відновлювалися знову, знаходячи допомогу і підтримку в селах у мешканців, які симпатизували УПА. Залучення війська до переселенської акції не забезпечило повної депортації всіх українців. Приблизні дані свідчать, що в кінці 1946 року на південно-східних територіях Польщі мешкало біля 200 тисяч осіб української національності. Для влади це означало: українська проблема не розв’язана.
«ОСТАТОЧНЕ РОЗВ’ЯЗАННЯ»
Таке «остаточне розвязання» розпочалося з того, що у січні 1947 року військові відділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти списки українських сімей, що не переселилися у 1944 — 1946 роках. Через місяць заступник начальника Генштабу Стефан Моссор уже запропонував план переселення українців у західні землі, що за рішенням Потсдамської конференції відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про так звані «земе одзискане» (повернуті землі), тобто про Південну Прусію та Сілезію. Саме на цих землях українці повинні були асимілюватись із поляками.
Хто ж був справжнім автором плану переселення, що його оприлюднив С.Моссор? Останнім часом виявилася тенденція перекласти основну провину на Кремль, а поляків зобразити лише виконавцями його волі. Наприклад, співробітник Інституту історії Польської академії наук Ришард Тожецький в одній iз публікацій стверджує, що рішення про проведення операції «Вісла» було ухвалено у Москві в лютому 1947 року, а план її підготував, за дорученням Л.Берія і Г.Маленкова, не хто інший, як — хто б ви думали? — нарком внутрішніх справ УРСР С.Савченко. Вже після цього, у березні 1947 року, відповідне рішення ухвалило Політбюро ЦК ППР, а по тому, 12 квітня, — Комітет громадської безпеки ПР. Бачите, як все елегантно: винен Кремль та ще й українці руку доклали, щоб своїх же депортувати... На жаль, Ришард Тожецький не наводить жодного документального підтвердження на користь власної версії про «московські корені» операції «Вісла». Однак якщо прийняти цю версію, то вона внесе суттєві корективи у попередні уявлення про безпосередні причини антиукраїнської активності польської влади. Наприклад, це означає, що вбивство вояками УПА 28 березня 1947 року заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського зовсім не мало такого фатального значення для розгортання операції «Вісла», як це вважалося раніше. Ба більше, нині побутує думка, що певні кола польської влади самі посприяли тому, щоб інформація про маршрут пересування генерала, який дискредитував себе своєю поведінкою і якого свідомо вирішили принести в жертву, стала відомою упівцям. Останні лише вміло скористалися наданими їм відомостями. Отже, ще чимало належить зробити для всебічного з’ясування причин операції «Вісла».
Операція «Вісла» проводилася військом — 5 дивізіями піхоти, 1 дивізією КВБ (Корпусу Внутрішньої Безпеки) та 3 додатковими полками (піхотний, самохiдний і саперний) — разом 7 дивізій. Війську допомагала Міліція Обивательська, Добровольчі Резерви Міліції Обивательської та Управління Безпеки. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював генерал Стефан Моссор.
Радянське командування перекинуло iз Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їх частини могли швидше пересуватись. Ось як в одному із службових польських документів описувалась ситуація на тій території, де розгортала свою діяльність Оперативна група (ОГ) «Вісла»: «На території оперативного району живе мішане польсько-українське населення; українське населення процентно переважає у східних і південно-східних районах цієї території. Польске населення, яке живе у віддаленному районі на кордоні держави та віддалене від культурних центрів, є політично мало свідомим, а крім того заляканим терором фашистських українських банд. Українське населення переважно має вороже ставлення, бере активну участь у діяльності банд або співпрацює з ними; банди користуються великим авторитетом серед українського населення... Згідно з розумінням українського населення, банди У.П.А. (Української Повстанської Армії) борються за так звану «Самостійну Україну». Українське населення поповнює банди живою силою і допомагає матеріально, співпрацює при організації бандитських операцій, проводить широкомасштабну розвідку за допомогою сильно розгалуженої цивільної сітки і т.п.»
Отже, фактично кожного українця польською владою було потрактовано як співучасника УПА, як «націоналіста». Це розв’язувало польським воякам руки. На збори людям давали всього 2 — 3 години, селян довго тримали у пересильних пунктах, на нових місцях, як правило, їм надавали найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставились до них переважно вороже, вважали і називали «українськими бандитами». Переселення обезлюднило Бескиди, знищило культуру польсько-українського прикордоння. Ще у квітні 1947 року Політбюро ЦК ППР ухвалило створити для остраху непокірних концтабір у Явожно. Тут було ув’язнено 3870 осіб, в тому числі 700 жінок, 27 греко-католицьких та православних священиків. За час функціонування концтабору (травень 1947 — січень 1949 року) загинуло понад 160 в’язнів.
Формально акція «Вісла» завершилась у липні 1947 року. Однак переселення продовжувалось у серпні, вересні і навіть у жовтні 1947 року. Окремі особи, тимчасово затримані або відлучені від своїх родин, приїздили на нове місце мешкання ще в січні 1948 р. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем-квітнем 1950 року з повіту Новий Торг до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в прикордонній смузі, головно змішані подружжя.
Тепер подивимося на військовий аспект операції «Вісла». Якщо УПА з повною підставою можна вважати армією без держави, то ця операція зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Як зазначалося в оперативному наказі за № 0011 штабу Оперативної групи (ОГ) «Вісла» від 22 липня 1947 року, «ядром і найбільш бойовою частиною банд У.П.А. були курені «Байди» і «Рена», які складалися з сотень: «Бурлаки», «Крилача», «Ластівки», «Громенка» та «Біра», «Хріна», «Стаха» і «Романа». Все це були сотні чисто лісові, дуже бойові, які складалися з найбільш запеклих командирів і бандитів, які на своєму сумлінні мали найбільшу кількість вбивств, підпалень і грабежів. Обидва курені повністю розгромлені, вони втратили 80 % своєї бойової сили. Залишки перейшли декількома групами на територію Радянського Союзу і Чехословаччини, де остаточно їх ліквідують союзницькі війська». ОГ «Вісла» з квітня до липня 1947 року провела 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок. Водночас польською владою було заарештовано майже 2800 осіб iз цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
До цього можна лише додати, що депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети — збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) віддав наказ припинити там боротьбу.
ЧИ ШУКАТИ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: ХТО ВИНЕН?
3 серпня 1990 року Сенат Республіки Польщі прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла» як таку, що притаманна тоталітарним режимам. Здавалося б, усе зрозуміло. Однак, як зауважив герой одного з популярних фільмів, «ясність — одна з форм повного туману». Якщо все зрозуміло, чому ж тоді триває те, що я називаю для себе «політичним краєзнавством»: поляки збирають поіменну інформацію про жертв «українських бандитів», а українці — про тих, кого вбили «польські шовінисти». Не важко здогадатись, що на якомусь етапі кількість інформації перейде в якість і обидві сторони можуть висунути одна одній претензії.
Не думаю, що це — конструктивний шлях, а тому, гадаю, ми повинні обопільними зусиллями поставити деякі акценти. Зрозуміло, без Кремля у підготовці операції «Вісла» не обійшлося, однак не Кремль, а тим більше не нарком Савченко (у всьому підвладний Кремлю), вигадали ту ситуацію, в яку потрапили українці в Польщі в 1947 році. Дійсно, на Потсдамській конференції Сталін проголосив, що Польща повинна стати державою без національних меншин, та хіба ця лінія була новою для Польщі? Вона послідовно здійснювалася ще з часів Юзефа Пілсудського (якого, до речі, дуже шанують в Польщі нині і якому у Варшаві поставлено два пам’ятники). А як забути «пацифікацію», проведену під орудою Пілсудського восени 1930 року? Тоді польська влада застосувала принцип колективної відповідальності українців, що його у 1947 роцi новий режим лише повторив.
Зрозуміло, що така лінія викликала спротив, уособленням якого і стала діяльність ОУН, а пізніше УПА. Звичайно, як історик я абсолютно не ідеалізую і не «відбілюю» діяльність цих структур, але звернімо увагу: чисельність УПА в Закерзонні на початку 1947 року не перевищувала 2 тис. осіб, а протистояли їм 20 тис. польських вояків з ОГ «Вісла». Цілком очевидно, що вони могли здолати українських повстанців без жахливої депортації мирного населення. Могли, якби захотіли це зробити: стратегія була іншою. Насправді задум полягав у «деукраїнізації» Польщі. І про це слід говорити відверто. Отже, не збираймо «компромат» одне проти одного, а визнаваймо те, без чого не можна пробитись до історичної правди, те, без чого не може бути справжнього порозуміння між нашими народами.
