Перший тур президентських виборів у Франції, що запам’ятався несподіваним другим місцем лідера праворадикального Національного фронту Ле Пена, констатував, що Франція стала черговим малоприємним прикладом загальної (і не тільки європейської) тенденції. Виявилося, що населення не довіряє своїм лідерам (у цьому випадку — суперникам на виборах президенту Шираку та прем’єр-міністру Жоспену), що традиційні «старі» партії переживають гостру кризу, що їм нічого запропонувати нації ні у питаннях подальшого розвитку суспільства, ні у проблемі європейської інтеграції, ні у тому, як бути з глобалізацією, на чому негайно успішно зіграв популізм. Для України це означає те, що серед виборців країн ЄС не спостерігається бажання поділитися радощами єдиної Європи з «прибульцями». Й уряди змушені будуть на це зважати. Очевидний дефіцит і ідей, і лідерів, здатних уже не просто об’єднати нації, а привести до створення унікального Європейського Союзу. Відповідь на запитання — чому так склалося? —шукатимуть ще довго. Автор статті дає підказки.
Прорив Жан-Марі Ле Пена на президентських виборах у Франції — це ляпас для провідних французьких партій, як і суворе попередження про недоліки конституції П’ятої Французької Республіки. Але уроки підйому Ле Пена виходять за рамки специфіки французької політики, оскільки ультраправі партії вже давно «крокують» у багатьох європейських країнах, від Австрії до Португалії та від Італії до Данії.
Запитання, які ми повинні поставити, полягають у наступному. По-перше, чи є цей сплеск ультраправих антиіммігрантських партій «строгого правопорядку» частиною початку кризи у традиційній європейській моделі парламентської демократії? По-друге, чи є це передвісником великої кризи, що ставить під питання майбутнє Євросоюзу? Я думаю, що відповіддю на обидва запитання буде — так.
На перший погляд, криза у Франції може виглядати короткочасною. Всі провідні партії згуртуються навколо Жака Ширака, щоб не допустити до влади пана Ле Пена. У другому турі виборів Ширак, безсумнівно, переможе Ле Пена, і можливо, з великою перевагою.
Але дані голосування у першому турі свідчать і про інше. Ширак набрав менше 20% голосів. Ширак, Ле Пен і прем’єр-міністр соціаліст Леонель Жоспен разом набрали трохи більше 50% голосів виборців і надзвичайно велика кількість виборців залишилася вдома. Коротко кажучи, Франція не хоче президентом нікого з цих людей, і можлива велика перемога Ширака не означатиме велику міру легітимності.
Більше того, президентські вибори не будуть останнім словом, оскільки після них відбудуться парламентські вибори. Якщо соціалісти зможуть об’єднатися навколо нового лідера, то президент Ширак, незважаючи на своє повторне обрання, може знову отримати ліву більшість у парламенті.
Із результатів недільного голосування, мабуть, зрозуміло, що французькі провідні партії переживають кризу легітимності. Частина проблеми зводиться до того, що більшість французьких провідних політиків до болю знайомі та нецікаві. Це не означає, що Ширак корумпований, або що Жоспен дурний, але вони на очах уже декілька десятків років.
Але більш складна проблема полягає у тому, що на противагу популістській простоті екстремістів типу Ле Пена, у французьких провідних партій відсутні чіткі політичні погляди. Коли політик виходить до своїх виборців, він повинен бути здатним сказати, чого він хоче і чому, а у партії повинна бути програма, з якою всі її члени більш-менш згодні.
Крах комунізму підірвав довіру до традиційних ідеологій лівого напрямку, а політичні проблеми національних політичних партій ускладнилися через бурхливу хвилю глобалізації. У ході президентської кампанії у Франції всі знали, за що виступав Ле Пен. Але ні у Ширака, ні у Жоспена не було чіткої програми, яку вони могли б запропонувати, а тільки туманні абстрактні заяви загального характеру. Ширак отримав більше голосів переважно тому, що йому краще вдавалося радісно вітати виборців.
Французька соціалістична партія може все ще, ймовірно, покладатися на лояльність виборців унаслідок їхніх атавістичних переконань чи сімейних традицій, але вона не пропонує ввести соціалізм. Навпаки, всі знають, що уряд Леонеля Жоспена проводив повзучий, прихований процес приватизації і лібералізації, оскільки такий процес неминучий у сьогоднішній глобальній економіці.
Перед схожою дилемою стоять усі європейські парламентські демократії, які еволюціонували, для того щоб висловити деяку версію ліво-правого вибору, та які у даний момент задихаються від нестачі кисню. У Великій Британії уряд Тоні Блера робив заяви про те, що вони будуть «новими лейбористами». Але за перші п’ять років перебування при владі він своєю риторикою про «третій шлях» не зміг приховати, що рухався ультраліберальним правоцентристським політичним курсом. Тільки нещодавно, після того як пообіцяли виділяти більше грошей на національну охорону здоров’я, він, нарешті, зробив заяву про повернення до свого соціал-демократичного коріння.
Немає жодних сумнівів, що основним чинником, що стоїть за спиною прориву Ле Пена, є неспокій серед населення, особливо серед старих, безробітних і низькокваліфікованих робітників, щодо глобалізації та прийдешнього разом із нею натиску змін. Ці страхи провокують гнів і ксенофобію, незважаючи на те, що всі розуміють, що глобалізацію не можна перемогти, вигнавши геть іноземців.
Найбільш страшним у президентській кампанії у Франції є те, як мало обидва лідери могли сказати про єдину Європу. Адже Євросоюз займається цим на практиці, і весь цей процес наприкінці наступного року дійде до найвищої точки свого розвитку, коли підпишуть конституційний договір для Європи. І незабаром після цього Євросоюз збільшиться на десять чи більше членів із числа країн Східної Європи.
Нова конституція поведе Європу у бік більшого федералізму. Якщо Союз повинен функціонувати з 25 чи 30 членами — це має на увазі серйозні коректування в понятті національного суверенітету. Розширення, прихід великої кількості бідних країн справлять сейсмічний вплив на політичний курс Союзу, неминучі втрати багатих країн. Наступний президент Франції не зможе контролювати чи стримувати сили глобалізації, але він може значним чином впливати на розвиток Євросоюзу. Отже, що Ширак і Жоспен сказали з цього питання? Жодного слова. Чому? Тому що вони бояться майбутньої кризи. Проект Синдикат для «Дня» Брюссель
Іан ДЕВІДСОН, радник і оглядач Європейського центру політики
