Володимир Молчанов — один із піонерів пострадянського телебачення. Його програма «До і після півночі» була однією з найбільш популярних програм епохи перебудови і гласності. Але на відміну від багатьох рейтингових телепроектів сьогоднішнього дня, популярність ця була іншого якісного рівня. Молчанов, по суті, показав, яким може бути телебачення: вдумливим, інтелігентним, пізнавальним, зрештою. Шкода, що загалом воно таким не стало — ні в Росії, ні в Україні. Тим більше радісний факт появи на українському ТБ «I до, i пiсля...» iз В. Молчановим» — авторської програми відомого російського тележурналіста. І можливість просто натішитися спілкуванням (можливо, саме завдяки Молчанову багато хто з нас згадає, що це таке).
— Як ви справедливо відмітили в одній із своїх програм, Росія та Україна сьогодні трагічно далекі: в тому плані, що ми отримуємо мало інформації один про одного. Особливо це відчувається на рівні творчої та наукової інтелігенції, у якої за роки радянської влади склалися досить-таки тісні зв’язки. Яким ви бачите майбутнє відносин української та російської еліт?
— Ви знаєте, я не дуже люблю слово «еліти». Але що стосується вчених, творчої інтелігенції, я бачу це майбутнє в дуже гарному світлі, тому що ця категорія людей, загалом, ніколи не втрачала контакту. З творчою інтелігенцією і Росії, і України набагато простіше — особливо, коли йдеться про акторів, письменників, режисерів. Скажiмо, я побував на записах програм у Богдана Ступки, Ади Роговцевої та зрозумів, що ми ніколи не втрачали один одного і втратити не можемо.
Трохи складніше з тими, хто зараховує себе до інтелігенції та займається так званими суспільними науками, тобто філософією, історією і так далі. Ось серед цих людей можливі, звичайно, дуже сильні розбіжності й тертя, але, загалом, так завжди було і нічого страшного в цьому немає.
— У чому, на вашу думку, полягає інтелігентність? І чому для росіян часом її дія закінчується на хуторі Михайлівському? Під час нещодавнього українсько-російського телемосту (ОРТ, «1+1») здивувала поведінка Володимира Познера, який явно демонстрував поблажливість стосовно української сторони...
— На жаль, я не бачив цього телемосту, який вів Володимир Володимирович. Тому не можу прокоментувати. Хоча, з моєї точки зору, Познер (якого я надзвичайно поважаю) завжди дуже гідно себе веде в студії. Але не буду коментувати — просто не бачив.
Ну, а поблажливість — це дурість. Не може бути ніякої поблажливості, тим більше, коли так багато змішаних шлюбів. Наприклад, у мене дружина — наполовину українка, наполовину іспанка. Про яку тут поблажливість може йтися, коли ми — як артерії, як кровоносні судини. І наші діти, і внуки — також.
А ось питання про інтелігентність... Ви знаєте, мені п’ятдесят один рік, і я над тим, що таке інтелігентність, роздумую дуже давно. І, чесно кажучи, не знаю, що це таке. Є певні приклади інтелігентності, як, скажемо, академік Ліхачов, або як для мене у Києві академік Амосов. Це виняткові приклади інтелігентності. Але є і люди, загалом, не дуже освічені, але дуже інтелігентні внутрішньо. Подивіться, що в Росії сталося буквально за вчорашній-позавчорашній дні (бесіда відбувалася 2 квітня. — Ред. ), скільки було акцій цих бритоголових покидьків проти тих, кого вони називають «чорними». Людина внутрішньо інтелігентна ніколи не здатна ось так виступити проти представників іншої національності — маленької чи великої. І, звичайно, одна з головних складових інтелігентності — національна терпимість, відкритість серця і душі людям іншої нації.
— Якщо повернутися до питання російсько-українських відносин, як по-вашому, наші країни в даний момент — це все-таки сусіди, брати, конкуренти? А ви для себе особисто прийняли Україну як окрему державу?
— Ви знаєте, мені дуже важко прийняти Україну і Росію як щось роздільне. Я не хочу сказати, що не сприймаю їх як окремі держави, але як щось роздільне я їх просто не уявляю. За останній рік я вже не раз приїздив до Києва і ось зараз знову їду (Володимир Молчанов планував приїхати до Києва сьогоднi. — Ред. ). Я абсолютно цього не відчуваю. Наприклад, тому що в Києві я практично не чую української мови на вулицях. У Києві, на Хрещатику до мене підходить дуже багато людей, доброзичливих і щирих, які починають про щось зі мною розмовляти, розпитувати про життя-буття. Конкуренти? Ні. Які ж конкуренти? Росія й Україна просто не можуть один без одного, як мені здається. Ми дорослішаємо, приходять нові покоління — люди, що володіють комп’ютерами і т.п. Напевно, вони абсолютно по-іншому будуть дивитися на те, що відбувається в Росії і в Україні. Але неможливо нам розділитися.
— На початку перебудови ви, по суті, відкрили жанр діалогу. Тоді, після десятиріч монологу, він мав приголомшливу силу впливу на аудиторію. Сьогодні ефір повний діалогів — від їхньої великої кількості втомлюєшся. Може це свідчить про деякий застій, про відсутність бажання шукати нові форми екранної оповіді? Як ви вирішуєте цю проблему і чи проблема це для вас?
— Як для глядача це для мене проблема. Взагалі сучасне телебачення викликає у мене дуже сильне відторгнення — особливо, що стосується цих шалених ток- шоу, де говорять про що завгодно, починаючи, наприклад, від обговорення потенції-імпотенції та закінчуючи програмами Гордона на каналі НТВ, де і він говорить про що завгодно. Я вирішую проблему просто — я роблю вже майже два роки цикл програм, який називається «И дольше века…» Я ніколи не перебільшую своїх досягнень або можливостей, але вважаю, що заслужив право розмовляти з тими людьми, з якими хочу розмовляти тільки я — нехай вони навіть не такі цікаві широкому колу телеглядачів. Це може бути лікар, це може бути вчений, це може бути кінорежисер, це може бути композитор. Це — діалог. Напівдокументальне кіно, напівпрограма — так би я це визначив. Я продовжую працювати в жанрі діалогу, і головне для мене — це мій тридцятихвилинної розмови з ними отримаєш дві хвилини щирості та правди, то я вважаю це вже успіхом.
— В Україні напередодні парламентських виборів бурхливо дискутувалося питання про журналістів-легіонерів, яких запрошено з Росії. Зокрема, йшлося про Дмитра Кисельова, який сьогодні очолює інформаційно-аналітичну службу каналу ICTV.
— Так, я знаю Діму, я з ним багато років спілкуюся...
— Як ви ставитеся до подібної практики? І як у цьому аспекті розцінюєте свою співпрацю з УТ-1?
— Свою співпрацю з УТ-1 я розцінюю як дуже приємну для мене річ. Мої програми по російському каналу йдуть дуже пізно (у мене ж публіка, загалом, нічна), мене там о першій ночі показують. Тобто я втрачаю значну частину аудиторії. Тому я дуже радий, що можу і в Україні також робити свої програми. Справа в тому, що коли йдеться про журналістів, скажемо так, пристойних, гідних і досить відомих, то для мене не стоїть питання — де працювати? Я завжди згадую, що одним із найбільш знаменитих театрів колишнього СРСР був крихітний театр у литовському місті Паневєжісі, де грав (і, якщо не помиляюсь, продовжує грати) Донатос Баніоніс. Цей театр був відомий на всю Європу і на весь Радянський Союз.
Я нестямно люблю, коли мене запрошують попрацювати на голландське телебачення, тому що нідерландська мова і література — моя перша і головна спеціальність (я говорю цією мовою гірше, звичайно, ніж російською, але досить добре). Я дуже люблю, коли мене запрошують в Ізраїлі щось зробити або виступити по телебаченню. Я також розглядаю свою співпрацю з українським телебаченням як дуже заманливий і цікавий для мене крок. Як довго це продовжиться, я поки що не знаю.
— У нас часом подібна практика сприймається так: за великі гроші людина приїздить сюди підхалтурити… герой. Загалом, так було і раніше.
— Ваші герої — відомі люди епохи. І в той же час ви запевняєте з екрана, що багато спілкуєтеся з простими людьми. Якби ви захотіли про них розповісти, то кого саме запросили б?
— Я це вже неодноразово робив у своїх документальних фільмах. Досить пригадати фільм, з яким я, грюкнувши дверми, пішов з державного телебачення. Це сталося в кінці травня 1991 року, коли я показав життя українських шахтарів у фільмі «Забій». Я працював із загонами спецназу і зняв великий фільм про них, який називався «Скованные одной цепью», я дуже багато працював у в’язницях із найважчими злочинцями. Крім того, я довго живу в селі, за сто кілометрів від Москви, і все село до мене приходить поспілкуватися і поговорити. Якби йшлося про мою українську програму, то я запросив би в ефір моїх дуже близьких друзів із західноукраїнського міста Коломия Івано- Франківської області, з якими я товаришую вже майже десять років. Це робочі люди із золотими руками та з абсолютно відкритим поглядом і на Україну, і на Росію, з якими можна говорити по-людськи, без ось цих ніби перешкод, які розділяють дві наші країни.
— Що ви цінуєте у своїх співрозмовниках?
— Розум, освіченість і талант — це безумовно. Як правило, мої співрозмовники — люди, які щось здійснили в якійсь із галузей, наприклад, медицині, літературі, театрі та ін. Це для мене надзвичайно важливо. Але я дуже часто спілкуюся з людьми, можливо, талановитими, неординарними, але нещирими. В основному, це люди з так званого шоу-бізнесу або актори. Вони можуть бути вражаюче талановиті, але далеко не щирі, коли зі мною працюють. І ось цю нещирість я дуже не люблю і завжди намагаюся її розбити в ході розмови.
А з політиками я стараюся приблизно з 1996 року рідко спілкуватися, оскільки вони мені абсолютно нецікаві: якщо після
— Ні, я сподіваюся, що те, що я роблю в Україні — не халтура. Принаймні, якщо ви бачили мою програму з Миколою Амосовим, або якщо далі побачите, скажiмо, моє інтерв’ю з Філаретом чи з Богданом Ступкою, то зрозумієте, що я взагалі халтурити не люблю. Я майже тридцять п’ять років у журналістиці. І просто не маю права непрофесійно працювати. А стосовно питання — «легіонер — нелегіонер», то я розумію певну настороженість відомої частини публіки: «А що це — москаль приїхав, на нашому телебаченні виступає?» Але ось у моїх бригадах, наприклад, завжди багато українців працювало і зараз продовжує працювати. І взагалі — для зйомок своїх останніх програм у Франції (вони ще не вийшли в ефір) я запрошував, наприклад, оператора з Києва, а не користувався послугами свого постійного московського оператора. Головне, щоб люди були талановиті та цікаві. А звідки вони — з Казахстану, Києва чи Коломиї — все це вторинне.
— Існує і така точка зору, що подібні запрошення — це свого роду щеплення журналістики іншого рівня та якості, що стимулює розвиток внутрішнього середовища. Чи можете ви якось прокоментувати це?
— Можу. Адже я і раніше робив у своїх програмах ось такі, дуже серйозні вставки (особливо коли виходила ще та, знаменита, стара «До і після півночі»), віддаючи з півтори-двох годин ефіру майже двадцять-тридцять хвилин під репортажі західних журналістів (німецьких, голландських, ізраїльських і т.д.), які тоді працювали в Москві. Для мене дуже важливий був дещо інший погляд на те, що відбувається у мене на батьківщині. Нехай я погоджувався чи не погоджувався з їхніми репортажами, але це, безумовно, було зроблено по-іншому і примушувало задумуватися. Тому мені здається, що проблему, яка обговорюється нами, можна розглядати і з цієї точки зору.
— На самому початку інтерв’ю ми говорили про те, що ми, на жаль, трагічно далекі один від одного в інформаційному плані. І справа в тому, що зараз в Україні ми маємо можливість дивитися з російських тільки канал ОРТ, та й то по кабельному ТБ. Тому розкажіть, будь ласка, про те, чим ви займаєтеся сьогодні?
— Я продовжую монтувати свій цикл. Трохи готуюся до своєї суботньої поїздки до Києва, тому що в неділю до мене в Київ приїде мій великий друг — лікар Микола Андрійович Касьян, якого я зніматиму. Десятого квітня йому виповнюється шістдесят п’ять років, наскільки я пам’ятаю. Я дуже люблю і поважаю цю людину, як, думаю, і сотні тисяч інших людей, яким він колись у житті допоміг.
ДОВІДКА «Дня»
Молчанов Володимир Кирилович. Народився 7 жовтня 1950 року в Москві. Закінчив філологічний факультет МДУ. Працював у редакції Західної Європи АП «Новости» (1973 — 1986). З 1987 року — на телебаченні. Лауреат премії «ТЕФІ», академік Російської академії телебачення.
Один із нинішніх російських журналістів, які правильно ставлять наголос у слові «украинский».
