Це явище не знає ні расових, ні етнічних, ні економічних бар’єрів. Це соціальне захворювання обходиться, скажімо, економіці США щорічно у 98 мільярдів доларів. Люди, затягнуті до замкненого кола, незважаючи на всі зусилля лікарів, рідних, громадських організацій і соціальних служб, часто так і залишаються аутсайдерами в будь-якому суспільстві. Офіційно людей з наркозалежністю в Україні 75,5 тисяч, але експерти схильні думати, що реальна їхня кількість як мінімум у 2-3 рази більше. Гіркі історії з життя наркоманів раз у раз мусуються у ЗМІ, час від часу проводяться громадські акції, концерти, спрямовані на боротьбу з наркотиками. Але при цьому проблема залишається, набуваючи все загрозливiших розмірів. Учора — в день боротьби з наркоманією — був привід замислитися над нею.
Проблема наркоманії в Україні має свою специфіку. На думку заступника директора центру ресоціалізації наркозалежної молоді, практикуючого психотерапевта Романа Ліщука, сьогодні ми збираємо плоди «совка»: коли наркомани не довіряли лікарям і їхній здатності зберігати таємницю і, відповідно, не йшли до них, щоб «не світитися». Щоправда, стосовно лікування, згідно зі статистикою, тільки 20% наркоманів виявляють бажання лікуватися, а з них тільки 15% вдається досягнути позитивних результатів. Крім цього, наркоманії в СРСР не могло бути за визначенням (як і інших соціальних «виразок» капіталу), а значить — не приділялося і належної уваги підготовці наркологів. Зараз, наприклад, на 10 лікарів, при тому не завжди кваліфікованих, припадає 200—300 наркоманів. Ситуація ускладнюється тим, що зараз «входять у моду» «важкі наркотики», зокрема героїн. Як говорять наркологи, досвід роботи з ін’єкційними наркоманами показує, що практично кожен з них починав саме з легких наркотиків. При їх вживанні знижується психологічний бар’єр перед наркотичними речовинами, і коли людина перестає отримувати задоволення від, скажімо, марихуани, вона переходить на кокаїн. Пристрасть до легких наркотиків зараз в основному характерна для молоді, що Роман Ліщук пояснює її незайнятістю, а крім того, на його думку, сьогодні люди старшого покоління настільки стурбованi проблемою, де дістати зайву копійку, що через це самі часом впадають у депресію і дуже мало уваги приділяють власній дитині, практично зовсім не підтримуючи її.
Дійсно, висновки експертів підтверджують реальні життєві історії. Наприклад, Влад підсів «на голку», щоб не бачити і не чути постійних сімейних «розборок» між батьком і матір’ю. Зараз практично кожні два-три місяці внаслідок своєї «шкідливої звички» йому доводиться міняти роботу. Спочатку у нього, як і у більшості, було тверде переконання: «я завжди зможу відмовитися від наркотиків, лише тільки захочу». Згодом у будь- якого наркомана виробляється новий стиль поведінки, орієнтований на брехню, який призводить до того, що наркоман починає ідентифікувати себе з новою субкультурою, яку не любить і не хоче прийняти суспільство. Часом, на думку експертів, зіскочити зі «слизького» шляху заважають батьки, точніше — традиційний наш сімейний розподіл функцій: емоційно холодний батько і мама-квочка, яка тисне на дитину своєю гіперопікою. Якщо син спробував наркотики, і вона про це дізналася, для матері з’являється додатковий мотив надмірної турботи про дитину, яка з віком від неї віддалилася. Навіть якщо він більше не вживав наркотичних речовин, мати постійно вимагає, щоб дитина вивернула кишені, показала руки, що повертає його знову до наркотиків.
Якщо корінь зла в економічній і соціальній ситуації, що склалася у країні, то при вирішенні проблеми наркоманії провідне місце повинні займати психологія та освіта населення, оскільки часом батьки не розуміють перших ознак того, що дитина — наркоман, а тим більше не знають, що тепер робити. Тиснути, забороняти, закривати очі і йти, звичайно, можна, але, як оцінюють фахівці, такими методами ми через років п’ятдесят можемо серед 10 підлітків зустріти 9 наркоманів. А потім лише боротися за те, щоб «останній герой» встояв перед знадою. Схоже, єдиний засіб не допустити, щоб така перспектива не стала гіркою реальністю, — створити атмосферу доброзичливості й довіри до наркоманів. Іншими словами, не боятися проблеми, а навпаки, йти до неї назустріч; не засуджувати і карати, а робити все можливе, щоб повернути цих людей у суспільство.
