У відповідь на цю подію з того ж Херсона на адресу редакції надійшла заява Ліги професійних журналістів Херсонщини, підписана Віталієм МОСКАЛЕНКОМ .
«У закордонних і вітчизняних ЗМІ поширилася інформація (часто з коментарями) про те, що у «південному українському місті Херсоні» було скоєно «черговий» в Україні розбійний напад на журналіста (у цьому випадку — на журналістку радіо дротового мовлення «ВІК»), — говориться у ньому. — При цьому активно мусується версія, що побиття журналістки пов’язане з її професійною діяльністю — займалася розслідуванням корупції у місцевих органах влади».
«Ліга професійних журналістів Херсона (ЛПЖХ) заявляє, що за останні три-чотири роки на Херсонщині невідомо про жодне самостійне журналістське розслідування, пов’язане з корупцією або діяльністю комерційних структур, — відзначає далі автор заяви. — Якщо у пресі чи ефірі з’являлися публікації про корупцію, то використовувалися матеріали правоохоронних органів або інші офіційні джерела інформації, тобто журналісти просто озвучували надані факти, привносячи елементи публіцистики. Журналістське розслідування має на увазі самостійне добування фактів. Це трудомістка і небезпечна робота. У результаті порушуються карні справи, виникають інші наслідки для «героїв» публікацій. У таких випадках «лаври» і синці дістаються журналістам. Тільки подібна діяльність журналістів Херсонщини не помічена. Постраждали місцеві представники тих, хто пише, в переважній більшості випадків унаслідок амбіційної поведінки, часто підігрітої «звеселяючими» напоями, або просто стали жертвами хуліганів.»
Першою «День» попросив прокоментувати цю заяву саму Юлію МАКАЛОВУ :
— Поки не можу стверджувати, що це був хуліганський напад. Міліція затримала когось, хто їм, припустімо, вказав те місце, куди він все викинув, але поки про це нічого не говориться. Там був диктофон і записи з інтерв’ю. З ким саме — не можу вам сказати. (Головний редактор «ВІК» Сергій Осолодкін пояснив «Дню», що йдеться про інтерв’ю з одним iз відомих громадських діячів міста, який має намір висувати свою кандидатуру в мери.) Ні, це не було журналістським розслідуванням. У нас на радіо розслідування були не в тому плані, про який говорить В. Москаленко. Я займалася журналістськими розслідуваннями за завданням редакції. Якщо вони й зачіпали владу, то мені невідомо, чи порушувалися через них карні справи. Якщо до нашої редакції надходили дзвінок або лист, то ми просто намагалися з’ясувати ситуацію, але результати в будь-якому випадку були. Я б не стала стверджувати, що немає журналістських розслідувань, тому що журналісти все-таки намагаються їх провести, — сказала журналістка.
У свою чергу керівник Юлії Макалової, головний редактор «ВІК» Сергій ОСОЛОДКIН категорично не погодився із заявою свого земляка: «Можу вам офіційно заявити, що наше радіо раз на місяць проводить своє журналістське розслідування. Не можу стверджувати, що кожне з них можна вписати в аннали журналістики, але ми це робимо — і тому неодноразово відчували на собі адміністративний тиск, на нас подавали до суду. Звичайно, добре, коли є кому оплатити цю роботу, але ми завжди розраховуємо на свої кошти. Ми — незалежна ТРК, тому можемо це собі дозволити. Думаю, що журналістом, який починає розслідування, керує все-таки бажання розібратися. Крім того, не будемо забувати, що точність нашої роботи у таких випадках відбивається на нашій аудиторії, а це — на кількості рекламодавців».
Підтримує його в цьому і керівник обласного відділення НСЖУ Геннадій ЛУКIВ , який, допускаючи, що сьогодні, можливо, не вистачає професіоналізму для того, щоб самим добувати необхідні документи й при цьому залишитися живим, все-таки вважає, що в цій сфері херсонські журналісти все-таки мають деякі досягнення. «Так, репортери й не мають намір глибоко копати, розуміючи в деяких випадках безглуздя цього, або просто через нестачу вміння й натиску, — пояснив він свою позицію «Дню». — Але це не означає, що зовсім нічого не робиться. Так, наприклад, херсонський кореспондент «Сільських вістей» Василь Піддубняк довів, що колишній губернатор займався приписками в звітах з урожаю. Правда, провівши своє розслідування, він зіткнувся з іншим — з тим, що сьогодні влада навчилася не реагувати на виступи в пресі. Виходить, що собака гавкає, а караван іде — і, буває, дорогою в нікуди. Громадська байдужість може так само вбити у журналіста будь-яке бажання розібратися, як і переслідування».
Вся ця дискусія була б безглуздою, якби ми не надали слово автору заяви — Віталію МОСКАЛЕНКУ . По-перше, нас цікавило, кого саме об’єднує Ліга професійних журналістів Херсонщини. В телефонній розмові Віталій Москаленко признався «Дню», що сьогодні «це чотири-п’ять журналістів», які організували Лігу два роки тому. По-друге, було цікаво дізнатися, що він думає про висновки у справі про напад на Ю. Макалову. Як і раніше стверджуючи, що «ніякою професійною діяльністю в цій справі й не пахне», Віталій Опанасович висловив сумнів: «Звичайно, наскільки мені відомо, таку справу заради звітності «вішають» на когось, а через місяць-інший про нього забувають.» По-третє, нас цікавило, чи має керівник Ліги досвід проведення подібних розслідувань. Так, завірив «День» Віталій Опанасович, вiн — журналіст із 30-літнім стажем, — але займався цим в основному в радянський час, працюючи в «Дніпровській правді». «Зараз для глибокого вивчення теми у журналіста немає ні матеріальної (якщо хтось платить), ні моральної зацікавленості (в ім’я, наприклад, трудового колективу), — вважає В. Москаленко. — За розслідування йому платять стільки ж, скільки за звичайну інформацію, яка не вимагає ніякого аналізу. Крім того, спроба про щось довідатися детальніше й зробити це без «даху» небезпечна для його життя, особливо якщо ви зачепите при цьому чийсь економічний інтерес. Тоді інформація, наприклад, про чорний «нал» кіоску по сусідству може стати для вас смертельною. Тому я стверджую, що сьогоднi журналісти, проводячи своє розслідування, завжди волею-неволею обслуговують інтереси «грошових мішків».
Можна погоджуватися чи ні з Віталієм Афанасійовичем у конкретному випадку з нападом на Юлію Макалову або з його оцінкою стану справ конкретно в херсонських ЗМІ (як ми бачимо, його колеги погоджуються з ним мало, і, судячи з усього, не тільки з почуття патріотизму). Але порушена в його зверненні проблема специфіки проведення у нас журналістських розслідувань помічена надзвичайно точно. Зрозуміло, що будь-яке журналістське розслідування завжди буде на руку певній силі — політичній або економічній. Навіть якщо при цьому його автори керуватимуться ідеєю користі для суспільства, громадян. Поки ж, коли хтось анонсує гучний скандал і посилається при цьому на секретні матеріали — і в цьому, безумовно, правий Віталій Москаленко, — ми, швидше всього, стикаємося з випадками, коли надані замовниками факти подаються в необхідному («заказному») світлі, як це було і продовжується у випадку з розкруткою «збройового» скандалу («Київський телеграф»), або коли самі журналісти стають «заручниками» гри закулісних ляльководів — як у випадку з «касетним» скандалом №2. І в той же час є позитивні приклади, коли журналісти своєю роботою доводять існування подібного жанру — і зараз, як і в минулі часи, коли за статтею «Комсомолки» засідав ЦК партії, за матеріалами ЗМІ приймаються рішення на різних рівнях. Як журналісту пройти між Сциллою необхідності дізнатися і Харібдою залишитися живим і при цьому відповідати призначенню мас- медіа — одна із найскладніших проблем, яку щодня вирішують не тільки українські журналісти. А «херсонський лист» лише оголив її.
КОМЕНТАРI
Олеся МАРКИТАН («Інтер»), Сергій МІХЕЄВ («1+1») (Херсон):
— Дуже неприємно констатувати, але в черговий раз ми не виявимо корпоративну журналістську солідарність і не погодимося з автором заяви. Хоч усвідомлюємо, що ми — журналісти — страждаємо саме від неузгодженості наших дій на фоні цілком узгодженої роботи влади.
Що стосується нападу на херсонську журналістку Юлію Макалову, то на сьогодні (після бесіди з потерпілим, нападником, слідчими, що ведуть цю справу), ми не можемо однозначно сказати, що це було. «Банальний грабіж», як кажуть міліціонери, чи напад за професійними ознаками, в чому впевнені колеги Юлії. Хоч цей факт абсолютно не означає, що нападати на журналістів в Херсоні ні за що.
Саме внаслідок журналістського розслідування (ми не будемо давати оцінку — вірного чи невірного) в свій час Президент дав доручення розібратися Генпрокурору з «геничеської справи». Хоч оцінювати дії інших в даних ситуаціях не зовсім коректно. Тому, нехай це буде нескромно, будемо говорити про себе. Саме журналістське телерозслідування Олесі Маркитан (ТК «Інтер» 19.11.2001 р.) про порушення авторських прав місцевими телекомпаніями стало мотивом для розслідування цієї справи УМВС в Херсонській області. Неважко здогадатися, що є і незадоволені цією ініціативою кореспондента.
Автор заяви користується тим же набором аргументів, якими в подібних ситуаціях користуються правоохоронці. Якщо журналіст йшов темною вулицею і не записував у цей час щось у блокноті, не надиктовував на диктофон, не знімав на камеру, то напад на нього не пов’язаний із професійною діяльністю, а просто — «банальне хуліганство». Хоч, як не парадоксально, в Херсоні є і хрестоматійний приклад нападу на журналістів. У вересні 2000 року ми — кореспондент «1+1» Сергій Міхеєв і кореспондент «Інтера» Олеся Маркитан — поверталися з того ж журналістського розслідування з приводу хімскладу в селищі Мирний — екологічного об’єкта, який став згодом загальнонаціональною темою. У той час, коли Маркитан писала в журналістському блокноті, а Міхеєв на професійній камері переглядав відзнятий матеріал, п’яний (за висновком експертизи) охоронник у формі зі словами «...я вам... тут познімаю» вихопив камеру і почав бити журналістів — цьому є свідки.
Неважко здогадатися, що зараз цей факт кваліфікується як те ж «банальне хуліганство». В суді Суворовського району м. Херсона доводиться, що охоронник, хоч і був п’яний (це те, що заперечувати вже неможливо), але поводився коректно, не лаявся («в його лексиконі просто немає таких слів»). А ось журналісти, хоч і були тверезі, але «матюкалися, напали на охоронника, розбили собі камеру й ударилися головою об полицю, внаслідок чого зазнали тілесних пошкоджень». Відбувається це з однієї простої причини: ні ЛПЖХ, ні будь-які інші журналістські організації не приділили цій справі, як і багатьом іншим справам відносно журналістів, ніякої уваги. А ось воєнізована охорона залізниці краще знає, що таке «честь мундира» й корпоративна солідарність.
P. S. Про те, з чим все-таки ми сьогодні маємо частіше справу: з журналістським розслідуванням чи з його імітацією і чому — «День» пропонує висловитися своїх читачів і експертів.
