Проблема ідентичності є однією з найскладніших у сучасній Європі. Без вивчення історії формування та розвитку народів об’єднання Європи неможливе. Для України, що перебуває на лінії розлому цивілізацій, становить інтерес угорський досвід пошуку європейської ідентичності.
Витоки угорського народу достеменно не з’ясовані. За переказами, до переселення в Європу угорці жили на Сході, між річками Камою і Уралом. Рухаючись шляхами завоювань, прокладеними гунами, угорські племена прямували на Захід. Їхня дорога до нової батьківщини пройшла через Україну. Як записав руський літописець у 898 р., «ідоша угри мимо Киевъ горою». Угорські вчені твердять, що вже тоді між мадярами і Руссю склалися лояльні стосунки, а до X ст. проживання поряд зі слов’янами привело до виникнення спільної матеріальної і духовної культури.
Поселившись на землях Паннонії, угорці опинилися у сфері суперництва могутніх сусідів, відчуваючи впливи Візантії, Італії, Німеччини, слов’янських держав. На думку історика Нормана Дейвіса, поява угорців, що розвинули тут велику військово-політичну активність, виявилась дуже важливим стимулом європейського розвитку. Як пише Н.Дейвіс, «угорці змінили етнополітичну картину Дунайського басейну і визначили майбутній вигляд усієї Центральної Європи. Їх присутність правила за вирішальний чинник формування не тільки Угорщини, а й Богемії, Польщі, Хорватії, Сербії, Австрії і Німецької імперії». Вибір земель, що були в минулому центром гунської імперії царя Аттіли, наклав відбиток на самосвідомість мадяр і ставлення до них європейців. Жах, навіяний Європі Аттілою сприяв ототожненню мадяр з гунами. Сприяли цьому й угорські королі, які культивували пам’ять про гунську давнину. Угорський публіцист Деже Керестурі відзначає, що «людина стороння і сьогодні шукає у нас передусім прояв певного варварського етнічного начала, яскраву пляму східної екзотики». Але він же й визнає, що твердження, ніби пам’ять про східне походження стерлася чи опустилася у самі низи народу, «не тільки перебільшення, але й велика дурниця».
На Сході, з Руссю, стосунки угорців були тісними і добросусідськими. Про це свідчать численні династичні шлюби між правителями обох держав. Так, король Ендре I був одружений на дочці князя Ярослава Мудрого, Кальман — на дочці Володимира Мономаха, Геза II — на дочці князя Мстислава Володимировича.
Як і Русь, перші християнські контакти Угорщина встановила з Візантією, проте християнство було прийняте з Риму. Це політичне рішення мало на меті усунути від мадярського трону конкурентів Іштвана I, яких підтримували православні болгари, та набути незалежність як від Німеччини, так і від Візантії. Ситуативний вибір став початком формування стратегії розвитку королівства. Він означав, що за політичний і духовний орієнтир Угорщина обрала Захід. Осмисленню і вибору Угорщиною своєї ролі в Європі сприяла необхідність вести боротьбу з степовими кочівниками та протистояти Золотій Орді. Вона привела до виникнення уявлення про Угорщину, як про східний форпост європейської безпеки. Вже король Бела IV, що подібно до нашого короля Данила Галицького марно намагався залучити Захід до боротьби проти татар, вважав Угорщину «вартовим християнства». Протягом XI-XIII ст., на думку американського історика Френсіса Дворніка, існувала можливість, що угорцям вдасться зібрати довкола себе в могутню федерацію кілька слов’янських народів. «Такий центр, — твердить Ф.Дворнік, був би бажаним для південних слов’ян, які у своїй боротьбі за незалежність шукали союзників на Заході. На жаль, угорці не дотримали деяких істотних умов для такого розвитку подій і залишилися етнічно чужими всім своїм сусідам». Вирішальним фактором зближення Угорщини з західнохристиянським світом стала загроза поглинення королівства в XVI ст. Османською імперією. Це зближення відбулося за драматичних обставин. Попри сподівання мадяр і спільні європейські інтереси, ані Італія, ані Німеччина не надали їм допомоги. Навпаки, імперія Габсбургів намагалася оволодіти угорською короною. Зберегти державну самостійність в таких умовах можна було, лише спираючись на власні сили та сили чеської і польської корон. Як відзначає А.Тойнбі, «Угорщина була найбільш завзятим і стійким противником османів». Століття перебування мадяр в культурному полі Європи, освоєння ними цінностей і інститутів європейської цивілізації мали наслідком визнання мадярами своєї ідентичності як європейської. Саме це спонукало їх до жорсткого протистояння туркам, стояло на заваді будь-яким компромісам. Однак сили сторін були надто нерівними.
Переломним в історії Угорщини став 1526 рік. Тоді столітня війна між османами і угорцями досягла своєї кульмінації у битві біля м.Могача на Дунаї. Турецьке військо Сулеймана I вщент розгромило чесько-угорську армію і тільки за рахунок поділу Угорщини європейцям вдалося укласти перемир’я. Внаслідок військової катастрофи Західна Угорщина опинилася в руках Габсбургів, а більша частина території країни відійшла до турків. Османське панування не зробило глибокого культурного впливу на мадяр. Разом з тим воно загальмувало розвиток країни, ускладнило демографічну ситуацію. Спустошену угорську територію почали заселяти волохи і серби. Третя частина зруйнованої угорської держави — Трансильванія згодом стала «яблуком розбрату» між мадярами і румунами. Завдяки своєму геополітичному положенню вона була невід’ємною частиною стратегічних планів багатьох держав. Зокрема, Трансильванія займала важливе місце у планах Б.Хмельницького. «Товариство об’єднаних слов’ян» бачило майбутні Угорщину і Трансильванію республіками в федерації слов’янських народів.
Багатьом відомий вислів німецького філософа Г.Гердера про Україну, як про «степову Елладу», котрій він передрік великую долю. Але мало кому у нас відома його нищівна оцінка майбутнього угорців. «Єдиний народ у всій цій расі, що опинився у числі завойовників, — писав Г.Гердер, — це угорці, або мадяри. Тут, поміж слов’ян, німців, волохів і інших народностей, угорці складають меншу частину населення, так що через кілька століть, мабуть, не можна буде знайти і саму їхню мову». З цього визначення Г. Гердера, що шокувало освічені кола угорського суспільства, «визначення, — як вважав угорський мислитель Дюла Ійєш, — не зловмисного, але все ж фатального», — почалося те «пробудження», котре проголосить угорців чужорідним тілом серед багатьох, пов’язаних один з одним спільністю долі, народів». Вислів Г. Гердера змусив мадярську знать переглянути позиції Угорщини в Європі і активізувати боротьбу за розширення прав угорської політичної нації. «Західні дріжджі націоналізму» (А.Тойнбі), що «забродили» після Віденського конгресу 1815 р., зійшли Епохою реформ та буржуазною революцією 1848—1849 рр. Дунайська монархія Габсбургів захиталася.
Ще в XVIII ст. австрійська монархія була головною небезпекою для національних держав Західної Європи. Проте їм доводилось миритися з прагненнями Габсбургів створити універсальну католицьку імперію. Адже Австрія стримувала Російську і Османську імперії. Наприкінці XVII ст. об’єднання зусиль Габсбургів з Росією дозволило істотно послабити османів. Карловицький договір 1699 р. зафіксував звільнення від турків майже всієї території Угорщини і Трансильванії. Посередництво в російсько- турецьких переговорах дозволило Габсбургам привласнити Буковину.
Проте на початку XIX ст. становище в Європі змінилося. В умовах, коли Османська імперія втрачала вилив на Балканах, а Габсбурги виявляли спільність інтересів з Росією, національні держави Західної Європи вважали Дунайську монархію політично застарілим утворенням. Позбувшись функцій захисту Заходу від Сходу, багатонаціональна Австрійська імперія, цей «слов’янський будинок з німецьким фасадом» (Н.Дейвіс), стала Європі непотрібна. Ліберальні реформи австрійських монархів скоріше ускладнювали ситуацію. Під прикриттям реформ угорська опозиція розгорнула боротьбу за незалежність країни. У європейській революції 1848— 1849 рр. Угорщина виявилась її найбільш стійким оплотом. Угорські Державні збори проголосили повну незалежність країни. У відповідь Габсбурги звернулися за допомогою до Росії, яка охоче надала війська для розправи. Владу імператора Франца-Йосипа було відновлено, а Росія надовго залишилась у свідомості угорців душителем свободи. Як зазначає угорський дослідник Криштоф Нірі, російська інтервенція так налякала мадярське дворянство, що воно стало боятися руху за незалежність. У складі імперії Габсбургів воно почувало себе у більшій безпеці.
«Революціонерам-націоналістам, — пише американський історик Роман Шпорлюк, — довелося вести боротьбу не тільки проти сил реакції і абсолютизму... Несподівано для них виник «третій фронт»: чехи, словенці, словаки, хорвати, румуни і українці недвозначно дали зрозуміти, що не бажають бути складовою частиною польської, німецької та угорської нації». Попри міф про міжнародну солідарність, «угорці опинилися в стані війни не тільки з Віднем, а майже з усіма народами королівства святого Штефана (Іштвана)». З цієї обставини угорські політичні кола зробили далекосяжні висновки. У середині ХIХ ст. вони сформували ідеї, що визначили внутрішньо- і зовнішньополітичну стратегію Угорщини другої половини ХIХ—ХХ ст.ст.
Серед особистостей, які справили найбільший вплив на вироблення угорської стратегії національно-державного розвитку ХIХ—ХХ століть, чільне місце займають Жигмонд Кемень і Йожеф Етвьош. Центральне місце в розробленій ними політичній стратегії посів конфлікт німецьких і слов’янських інтересів в Європі та роль Угорщини в цьому конфлікті. Як вважав Ж.Кемень, «німецький елемент не повинний торкатися слов’ян ані територіально, ані духовно. Правителю- практику необхідно відшукати посередника, котрий допоміг би домогтися постійного і зростаючого впливу західноєвропейської капіталізації на Східну Європу без порушення європейської рівноваги». Придатніше для цього лише мадярство, яке «покликане до того, об західні ідеї зробити можливими на Сході».
Скоро для реалізації цієї стратегії склалися сприятливі умови. В 60-х роках ХIХ ст. австрійці спробували повернути собі роль лідера німецьких держав. Скориставшись військовими поразками Габсбургів, угорське дворянство домоглося укладення з Австрією у 1867 р. компромісної Угоди. Австрійську імперію було перетворено на Австро-Угорську монархію. На думку багатьох дворян, тільки так можна було вирішити дилему незалежності. Незалежна від Австрії, Угорщина не змогла б протистояти експансії Росії ззовні і тиску численних неугорських етнічних груп всередині країни. Тому «запорукою угорської незалежності була... залежність від Австрії, або як мінімум, спільність з нею» (К. Нірі).
Прибічники Угоди не прислухались до пересторог Лайоша Кошута, викладених у т.зв. «листі Кассандри». Л.Кошут попереджав, що Угода зробить неможливим «задовільне вирішення національного питання у самій Угорщині», перетворить на ворогів мадяр і їх сусідів. Однак, отримавши незалежність від Австрії у внутрішніх справах, «офіційний Будапешт розгорнув політику всеохоплюючої етнічної асиміляції інших народів країни (зокрема словаків, русинів, сербів, румунів і інших, котрі не вважали себе частиною угорської нації), комбінуючи економічні засоби і специфічну політику в галузі культури і освіти» (Р.Шпорлюк). Заблокував угорський уряд і спроби чехів та хорватів досягти угоди з Австрією про перетворення держави на федерацію. «В результаті своєї національної політики, — пише мадярський історик Петер Ханак, — Угорщина опинилася в ізоляції. Навіть її союзники австрійці і німці також засуджували її вперту відмову допустити національні автономії, ліберальну політику в системі освіти...» Тим самим, підкреслює П.Ханак, угорські правлячі кола «завдали великої шкоди своїм довгостроковим інтересам».
За ситуацією уважно спостерігали з Берліну. Щоб економічно підпорядкувати собі Австро-Угорщину і усунути таким чином конкурента на балканському ринку, в Німеччині розробили план «Серединної Європи» (СЄ), відомий завдяки опублікованій у роки I Світової війни однойменній книзі німецького політичного мислителя Фрідріха Науманна. План передбачав інтеграцію Австро-Угорщини з Рейхом на основі військового союзу Німеччини, Австрії і Угорщини. У перспективі «Серединна Європа» мала охопити і країни слов’янського Сходу. Особливе місце у створенні СЄ німці відводили Угорщині, розуміючи важливість її геополітичного положення. «В руках цієї не німецької держави, — писав Ф.Науманн, — у певному розумінні перебуває вся майбутня доля німецької нації, бо якщо Угорщина відмовиться від участі у створенні Серединної Європи, то вона навряд чи взагалі зможе утворитися».
Спекулюючи на угорських побоюваннях панслов’янської загрози, Ф.Найманн стверджував: «панування мадяр залежить від поразки слов’ян Угорщини. Мадярське панування може зберегтися як самостійний фактор в своєму нинішньому обсязі тільки завдяки зближенню з неслов’янською великою державою. Тому майже всі мадяри так схильні зблизитися з Німецькою імперією. Вони знають, що Австрії одній їх не врятувати від росіян».
Попри наведені твердження, серед угорців згаданої одностайності щодо зближення з Німеччиною не спостерігалось. Навпаки, як правлячі, так і опозиційні партії Угорщини поставились до плану створення СЄ негативно. «Русские ведомости» у 1916 р. відзначали розуміння в Угорщині характеру СЄ як «моста для тріумфального просування Німеччини на Схід».
