Отож, народ вавилонський вийшов із наметів і взявся будувати на рівнині місто, плануючи зробити його зручним для життя, втіхою для очей, принадою для мандруючих іноземців. Спочатку все йшло наче добре, як у людей. Наробили цегли, запаслися земляною смолою, запросили досвідчених майстрів із сусідніх міст і розпочали закладати фундамент, про що мріяло не одне покоління їхніх пращурів. Тут, однак, стало траплятися щось таке незрозуміле, прямо кажучи — якась чортівня.
Перш за все почали кудись щезати запаси цегли і безцінної смоли. І це при тому, що численні охоронці ні вдень, ні вночі не зводили з них очей. (Мандрівники, які іноді проїжджали Шинеарською рівниною, розповідали, що саме тоді розпочали активне будівництво численні родичі охоронців. Так, бачте, співпало). Але справа була не тільки у цьому. Виявилося, що великомудрі гуру, які правили тим народом, ніяк не могли узгодити між собою проект майбутнього міста з баштою. Одні хотіли будувати щось на зразок славної науками Атлантиди, іншим подобався квітучий торговий Тир, а ще інші доводили, що найкраще для всіх було б повернутися до наметів. Дійсно, навіщо простій нормальній людині вежа аж до неба? Там же в голові макітриться, а від сонця осліпнути можна. Варіант наметів приваблював ще й тим, що для нього не потрібно було ні цегли, ні смоли, ні проекту, ні освічених будівничих. Тільки охоронці.
Щоб зрушити справу з місця, вавилоняни надумали створити Раду старійшин. Зразків її устрою навкруги було чимало і, подивившись уважно туди-сюди, вирішили перейняти практику Ради старійшин туманного Альбіону. Вже багато століть там правлять дві групи мудреців, кожна з яких представляє інтереси всіх жителів острову. З’їздили до альбіонців, вивчили їхній досвід і сумлінно втілили його у себе. Але щось тут не спрацювало. Почати з того, що на родючій землі вавилонян дві альбіонські групи радників негайно розгалузилися на сотню груп і кожна з них, згідно з вавилонською логікою, представляла свої ексклюзивні інтереси. Ще один цікавий парадокс полягав у тому, що всі сто груп мали однаковісінькі програми.
Сформувалися й інші місцеві особливості. Так, в альбіонській Раді склад груп завжди був напрочуд стабільним, а перехід старійшини з однієї групи в іншу (у них це називалося «Сross the Floor» — «Пересікти підлогу» зали Ради) траплявся вельми рідко і завжди вчиняв неабиякий суспільний скандал. Вавилонські ж радники користувалися у цій справі необмеженою свободою — постійно міняли кольори і часто об’єднувалися один із одним. Як виявлялося, тільки для того, аби негайно роз’єднатися. І тоді як альбіонську Раду можна було порівняти зі скачками, на яких кожен кінь намагається випередити інших, але всі вони скакають в одному напрямку, вавилонська Рада нагадувала скоріше великий розворушений мурашник, де кожна мурашка бігає в свою сторону, вправно підставляючи ніжку всім іншим. Тамтешні політики понад усе цінували гучномовці типу «тарілка» і, попри постійні передислокації, говорили-говорили-говорили, обіцяли-обіцяли-обіцяли, ні на секунду не замовкаючи. Висловлювалися вони, начебто, однією мовою, урочисто проголошували однакові присяги, але один одного не розуміли, і тому аж ніяк не могли — з принципових міркувань — узгодити проект будівництва міста.
У бідного плебсу двоїлося й троїлося в очах; радники давно стали для нього нерозрізненними, на одне обличчя, нецікавими. Декому вони нагадували ряди банок із різноманітними барвистими етикетками; банок, які були наповнені однаковою сірою неапетитною субстанцією невідомого призначення.
У тих тарапатах вимріяне місто то віддалялося за обрій, то тонуло разом із баштою у нескінчених промовах; будівельні матеріали, між тим майже повністю дематеріалізувалися (вчені твердили, що — в результаті потепління клімату). То тут, то там з’являлися пророки, які попереджали народ вавилонський, що ось- ось здійсняться слова Великої книги: «Тож зійдімо і змішаємо там їхні мови, щоб зовсім не розуміли вони мову один одного», і що Господь у великому гніві закриє Врата Божі, розпорошить вавилонян по поверхні всієї землі і вони перестануть будувати своє місто. Навіть забудуть про те, що мали колись такі наміри. Забудуть навіки.
