Неаргументовані твердження про те, що убогість породжує тероризм, досить часто звучать останнім часом. Звичайно, встановити прямий зв’язок між бідністю і джерелами тероризму неможливо. Проте в подібних заявах є частка правди. Бідність, можливо, і не є безпосередньою причиною ісламського тероризму, однак ісламські терористи маніпулюють бідністю, повертаючи її на свою користь. Таким чином, будь-яка ефективна стратегія боротьби з тероризмом повинна приділяти увагу основним питанням економічного розвитку.
Насамперед, необхідно визнати, що економічний розвиток зійшов iз вірного шляху близько 30 років тому, коли ОПЕК викликав два серйозних потрясіння на нафтових ринках і, отже, в світовій економіці. Замість того, щоб стимулювати економічне зростання, розвиненим країнам довелося боротися з інфляцією. Різко сповільнилося світове економічне зростання (за винятком країн Східної Азії), а зростання світової торгівлі скоротилося вдвічі.
Країни ОПЕК багатіли, в той час як країни, що розвиваються, боролися з непомірним дефіцитом торгового балансу і заборгованістю. У більшості з них спостерігалося негативне економічне зростання. Протягом 1980-х і 90-х років близько половини всіх країн, що розвиваються, — членів МВФ пережили глибоку фінансову кризу і вимушені були урізати соціальнi витрати, що призвело до значного зростання убогості, нерівності та імовірності виникнення внутрішніх конфліктів.
Услід за цим змінилися політика і стратегія розвитку. США, МВФ і Всесвітній Банк стали надавати першорядне значення глобалізації, роблячи основний акцент на лібералізації торгівлі, обмежувальній макроекономічній політиці та інституційному посиленні ринків, тобто на комплексі економічних становищ, відомому під назвою «Вашингтонський Консенсус».
Змінився характер міжнародної допомоги: позики на розвиток економіки стали «позиками на структурну перебудову», призначеними для того, щоб допомогти країнам, що розвиваються, які мають велику заборгованість, уникнути дефолту, і позиками, що ставлять умовою для отримання їх проведення реформ, схвалених Вашингтонським Консенсусом. Наступив період явного спаду в наданні допомоги, і по мірі того, як зменшувалася небезпека холодної війни, спадали і потоки офіційної допомоги, оскільки більше не було необхідності купувати згоду країн, що розвиваються, триматися осторонь від радянського табору.
Застій, збільшення економічної нерівності, зростання безробіття і підвищення числа незаможних громадян стали результатом вищезазначених процесів у країнах, що розвиваються. Економічна модернізація і боротьба з бідністю знаходилися в плачевному стані. В Африці показник валового національного продукту на душу населення падав у середньому на 0,7% на рік в період між 1970 і 1995 роками. Середній показник темпів зростання валового національного продукту на душу населення в країнах, що розвиваються, в період між 1980 і 1998 роками дорівнював 0,0% — не дуже вражаюче підтвердження правильності положень Вашингтонського Консенсусу. 1980- ті роки стали втраченим десятиріччям у плані економічного розвитку.
Звичайно ж, деякі просвіти були і в ці роки: країни, що розвиваються, «високого рівня розвитку», такі як Тайвань, Південна Корея і більшість країн Латинської Америки, стали демократичними державами. В період між 1970 і 1990 роками збільшилася частка торгівлі у валовому національному продукті, і виросла частка експорту промислових товарів із країн, що розвиваються, за винятком нафтових держав. Чилі, Китай, Індія та В’єтнам значно наростили темпи економічного зростання завдяки трудомісткому промисловому експорту і ринково орієнтованим реформам, які проводились на фоні соціальної нерівності, що зростала.
Однак бідність була не єдиною раною, нанесеною за ці роки. Ескалація цін на нафту призвела до появи надбагатої феодальної аристократії в країнах Персидської затоки. Збільшувався розрив між космополітичними нафтовими шейхами і незадоволеним, позбавленим громадянських прав населенням, що знаходилося в практично безнадійному стані.
Економічної модернізації практично не існувало. Прогрес в освіті населення в поєднанні з незначною кількістю нових робочих місць, що відповідають сучасним вимогам, і все більшою міграцією населення з сільської місцевості в міста лише підлив масла у вогонь соціальних хвилювань і політичної нестабільності. Нафтові режими були деспотичними, корумпованими і жорстоко придушувати найменші вияви незгоди. Проте, завдяки нафті, вони продовжували користуватися підтримкою США. Не дивно, що деякі представники арабської молоді стали прихильниками радикальних переконань.
Невелика група iмамів — запеклих мусульман — скористалася цим невдоволенням молоді. Звертаючись до досягнень ісламської культури в Середні Віки, вони запропонували спосіб (який служить їх власним інтересам) визволення мусульман вiд залежності, деградації та убогості. Таким способом мало стати відновлення теократичних ісламських держав, більш справедливих, ніж світські держави. Залишаючись непоміченими Заходом, вони створили фанатичні, тоталітарні рухи, які не зупиняються ні перед чим, включаючи самопожертвування, для досягнення своїх цілей.
В кому вони бачили своїх ворогів? У світських лідерах, що прагнули до модернізації (Нассер і Садат у Єгипті; Шах в Ірані), в інтелігенції, що проповідувала ідею справедливої світської держави і викривала крайності фундаменталістського руху (Салман Рушді), в нечисленних представниках помірного мусульманського середнього класу, в феодальній світській еліті, в «невірних» (помірні мусульмани, християни та євреї) та в іноземних державах, що підтримували їхнiх ворогів. Протягом кількох десятиріч їхня діяльність здебільшого обмежувалася власними країнами. Коли ж уряди арабських країн стали перешкоджати її подальшому розвитку, жорстокість і насильство було перекинуто на Захід.
Сьогодні війна проти тероризму — це стратегічна відповідь на поширення ісламського тероризму. Надалі буде потрібне щось більше, ніж військові дії. На мою думку, Захід зможе набагато краще розібратися в тому, що робити далі, вивчивши політику, що проводиться мусульманськими державами світу, які досягли значних успіхів у розвитку, — Тунісом та Індонезією. Обидві ці країни успішно уникнули долі жертв ісламського фундаменталізму. Досягнення Тунісу заслуговують особливої уваги в зв’язку з його близькістю до схильного до насильства Алжиру.
Ці країни сумістили значні успіхи в підвищенні рівня світської освіти з швидким створенням робочих місць в обробній промисловості, приділяючи при цьому особливу увагу сільськогосподарському розвитку і експорту трудомістких товарів, добиваючись таким чином швидкого соціального розвитку.
Соціальна трансформація такого роду — єдине ефективне розв’язання проблем мусульманського світу. Такий підхід однак не забезпечує швидкого розв’язання проблеми тероризму, і на те є кілька причин. Він не надає ідеології, досить могутньої для того, щоб суперничати з фундаменталізмом, який втягнув у свої сіті щонайменше два покоління мусульман. Джина насилля, що піддався ідеям радикалізму, рідко вдається загнати назад у пляшку цивілізованими засобами.
Насилля з’являється тоді, коли є надія, а не коли становище безнадійне. Зверніть увагу, що лідери терористів зовсім не неосвічені бідняки і що країни, які підозрюються в сприянні тероризму, зовсім не найбідніші арабські держави. І дійсно, 1999 рік, що передував початку нинішньої палестинської інтифади, був дуже вдалим з економічної точки зору для Західного Берега і Газа.
На жаль, політика переслідування і придушення здається єдиною реакцією на тероризм у ситуації, що склалася. Але якщо, досягши миру, ми хочемо його зберегти, то істинний розвиток, тобто більш збалансований, який включає різні аспекти розвитку, приносить більше користі бідним верствам населення і сприяє економічному зближенню країн, має стати метою Заходу. І хоча за такої політики для ослаблення ісламського тероризму можуть бути потрібні десятиріччя, вона може запобігти радикалізації в інших країнах, що розвиваються.
Ірма Едельман — провідний фахівець в галузі економіки країн, що розвиваються, професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі (США).
