У інтерв’ю з В’ячеславом Піховшеком — погляд одного з найвідоміших політичних журналістів країни на поточний стан і найближчу перспективу української політики. Зрозуміло, не залишилась без уваги і участь самого Піховшека у виборчій кампанії.
— Зараз багатьма обговорюється питання про ефективність і роль громадських організацій під час майбутніх виборів: Моніторингового комітету, Комісії з журналістської етики…
— Я не переконаний, що з цього щось вийде. З одного боку, ніхто не може привласнювати собі функцію виступати певним моральним авторитетом у галузі журналістики. Відверто кажучи, таке позиціонування вже добряче набридло, особливо якщо прочитати підшивками те, що робили деякі журналісти, які претендують на моральне піднесення. Тоді стає зрозумілим весь «світлий шлях», наприклад від В. Щербаня, П. Лазаренка, Ю. Тимошенко, В. Ющенка, як і лінія протистояння іншому політичному колу. Я не говорю про конкретні імена — той журналіст, про якого я говорю, себе впізнає.
— Твоє рішення йти на вибори за списками «Демсоюзу» викликало суперечливі коментарі. Тим більше, що ти так до кінця й не пояснив своє рішення. Навіщо журналісту Піховшеку йти до парламенту?
— Я вірю в «оранку», у те, що все, що ми можемо зробити, ми повинні зробити самі. Власне кажучи, цим і продиктоване моє бажання позайматися частину мого життя політикою. Мені здається, ні в кого немає сумнівів, що я щось знаю про цензуру? І що, одночасно, жодному аналітику ніщо так не дороге, як власне ім’я? А я не вірю і не бачу можливостей для того, щоб ті чи інші політики, які побували у парламенті і намагаються до нього переобратися, були справді зацікавлені у, вибираючи слова, нормалізації становища зі свободою преси. Одні з них прямо зацікавлені у протилежному. Іншим на це наплювати бо вони вважають, що преса і так ЗОБОВ’ЯЗАНА на них реагувати. Треті не розуміють, що журналістам треба, а четверті цікавляться тільки своєю кар’єрою.
Я ж знаю, що треба зробити для преси і як. Мені здається, я до цього досить підготовлений і цьому навчений. Як я це робитиму, нехай це залишиться моїм ноу-хау. Більше того, упевнений, що рано чи пізно те, що я задумав, все одно хтось здійснить. Хочеться раніше.
Я, займаючись політичною журналістикою протягом багатьох років, вирішив, нарешті, всерйоз сприйняти слова, які багато разів говорили у Києві посланці Заходу, що привчили деяку київську публіку годуватися на фуршетах — «все залежить від нас самих». І мені здається, що ні мої друзі, ні мої вороги не мають сумнівів у моїй ефективності. Більше того, я готувався до такого повороту долі. Навмисно оприлюднюючи частину фактів про своє особисте життя, добробут, сплату податків, завчасно попереджаючи про вихід з Українського незалежного центру політичних досліджень. Вчасно, вважаю, сказав і про своє рішення йти на вибори — ніхто не може звинуватити мене, що я примазався до автоматично прохідної партії, що я заявив про це в останній момент.
— Тебе звинуватили у тому, що ти увійшов до «Демсоюзу» після того, як його очолив Горбулін. У той час як ти підтримував дуже тісні людські стосунки з Олександром Михайловичем Волковим, коли той був при владі. Це назвали «людською зрадою».
— Я залишу без коментарів визначення, котрі якщо щось і говорять, то лише про думку самого їх автора. Щодо зв’язку мого рішення балотуватися з приходом до «Демсоюзу» Володимира Горбуліна — то це досить очевидно для будь-кого, хто займається політичною журналістикою. Досить давно було відомо, що Олександр Михайлович займатиметься своїм мажоритарним округом. Він «обріс» там зобов’язаннями, зв’язками, відповідальністю. Для мене було незрозуміло, хто очолюватиме список партії. З приходом Горбуліна це питання вирішилося, відповідно, і я міг приймати рішення. З політиками у політичних журналістів взагалі непрості стосунки. Олександр Волков — лідер «Демсоюзу», якого я глибоко і щиро поважаю. Мої стосунки з Олександром Михайловичем будуються незалежно від того, при владі він чи ні, незалежно від кілерських публікацій, коли йому надають слово вже тільки після надрукування наклепу. Волков — самодостатній, він один з найрозумніших політиків України. Він — кріейтер, він досвідчений і стійкий, він тримає слово і відмінний прогнозист. У нього — вагоме політичне майбутнє, пов’язане з майбутніми виборами. Можете сприймати це як прогноз. Я глибоко поважаю Володимира Павловича Горбуліна, у якого мені є чому повчитися. У такої людини мудрості апаратної ГРИ, справжньої візантійської гри на перемогу був би радий повчитися будь-хто. У мене гарні взаємостосунки з Віктором Медведчуком, нині найперспективнішим політичним гравцем, дуже жорстким, послідовним, відданим, зі справжнім чоловічим характером. Я щиро по-людськи симпатизую Григорію Суркісу. Сам я не дуже кваліфікований уболівальник, але я не можу не ставитися із захопленням до того, як він піклується про справу свого життя — футбол. Історія українського футболу ще відзначить його видатні заслуги.
Звичайно, окремо від усіх цих стосунків стоять стосунки з Леонідом Кучмою. Леонід Данилович — ньюсмейкер. Він не даремно протягом багатьох років найвпливовіший політик у країні. Він — найцікавіший співрозмовник, і вміє тримати ситуацію під жорстким контролем. Власне кажучи, для мене як для політичного аналітика, а саме це я вважаю своєю спеціальністю, давно зрозуміло, що без урахування реальних позицій Президента серйозний політаналіз ситуації в Україні взагалі неможливий. Тут вибір дуже простий — або ти в існуючих реаліях будуєш версії і здогадуєшся, і не фантазуєш, а знаєш. Або ти неспроможний. І останнє. Список політиків, з якими я підтримую стосунки і до яких ставлюся з повагою, цими не вичерпується.
— А взаємостосунки з Олександром Роднянським? Чи будеш ти працювати на «1+1», якщо потрапиш до парламенту?
— Я хочу працювати на каналі незалежно від результатів виборів. Депутатська робота згідно із законом не перешкоджає будь-якій іншій творчій, і телевізійній також. Але остаточне рішення прийматиме саме Роднянський. Залежно від інтересів каналу.
Я виводжу ці стосунки в абсолютно іншу площину. Він — один з небагатьох реально геніальних творців в Україні, причому я не перебільшую. Досить подивитися на те, що він у свої сорок зробив, і що зробили інші. Він розвивається і розвиває канал, він не дає нам можливостi заспокоюватися, він цінує людські почуття, для нього лояльність каналу — не порожній звук. З ним можна йти по життю. Я знаю, що він людина, до якої я завжди можу підійти і отримати допомогу і справжню пораду. Вибір каналу «1+1» і Роднянського я вважаю найзначнішими подіями свого життя. Їх було небагато — таких подій, скажу чесно.
— Микола Вересень говорив про цензуру на каналі «1+1«…
— До Миколи я завжди ставився як до колеги. Говорячи виключно від свого імені, а не від імені каналу «1+1», я стверджую, що в Україні є що цензурувати, крім передач за профілем «Табу». Вони ж не про політику були, а про сексменшини, чи я щось плутаю?
— Чи є, по-твоєму, в Україні політичні сили, реально зацікавлені у проведенні дійсно чесних, прозорих виборів?
— Такі сили є. І я переконаний, що ця кампанія проходитиме дійсно чесно і прозоро. Мої аргументи — усі впливові політичні гравці — як мінімум — блок «За єдину Україну», КПУ, «Наша Україна», СДПУ(о), Демсоюз, «Зелені» — до 2001 — 2002 року настільки зміцніли (а деякі з них не втратили своєї сили), що здатні не тільки самостійно провести виборчі кампанії, не тільки спостерігати за поведінкою конкурентів, але й блокувати «зарвавшихся». Взаємоблокування впливових політичних гравців я вважаю найсерйознішою з реально існуючих гарантій справедливих виборів. Хотів би прочитати думки тих, хто з цим не згодний і може привести інші реальні гарантії.
— Якою, по-твоєму, буде роль опозиції на цих виборах?
— Мені здається, що ці вибори є буквально першими, коли я не спостерігаю журналістського оптимізму стосовно опозиції. Для мене це дуже позитивне явище, нехай навіть воно супроводжується апатією в професійній діяльності. Позитивне, бо це означає втрату ілюзій. Втрату помилкових орієнтирів. Це ще не отримання нових, але вже прощання з ідіотизмом. Опозиція в Україні розчарувала журналістів. Тим, що не вміє вигравати, бути гнучкою. Вона за це під час виборів постраждає. І дуже. Адже журналісти не люблять бути з тими, хто програє. А стосовно тих, які завжди «між», то для розчарування у них знадобиться час.
— У чому причина твого неприхованого недоброзичливого ставлення до Ющенка — якщо не зважати на твої «хороші взаємостосунки» з Медведчуком?
— Хорошими взаємостосунками не можна все пояснити, це буде спрощенням. Сподіваюся, усі звернули увагу на повідомлення в інформагентствах про переговори Демсоюзу та «Нашої України»? У випадку з Ющенком журналістам ще буде потрібен час, щоб розчаруватися остаточно і зрозуміти: не тільки «син за батька не відповідає», але й батько за сина також не дуже. Він не зміг домовитися з парламентом у 2000-му, він не зможе досягнути ефективної реалізації домовленостей і з більшими політичними формаціями. Але не у цьому річ. Поки Ющенка преса любить, бо вона ненавидить його ворогів. Я ж особисто вважаю цю людину небезпечною для країни. Не тільки через політичні параметри, через невміння тримати слово і бути прогнозованим, як у ситуаціях із несподіваною для всіх підтримкою Потебенька і Кравченка. Не тільки через маніпулювання ним. Мені здається, ця людина уявляє себе Месією. І це небезпечно. Я був минулого Різдва у Львові — тоді я ще не щонеділі працював у прямому ефірі — і випадково бачив Ющенка у соборі св. Юра. Мене дещо там вразило. Навіть не те, як йому кидалися у ноги із криком «спаситель». А те, як він за всім цим спостерігав. З якими металевими, владними очима. Я раптово зрозумів, що йому це все подобається. Зрозумів, і злякався. Адже людьми дуже легко маніпулювати — просто треба знати як саме. І я зрозумів, що він це знає і що йому це подобається — маніпулювати. Потім я почав чути цю лексику, про те, що він вирішує, що є «проукраїнським», а що ні. Він добився величезних успіхів у тому, щоб говорити те, що люди хочуть чути.
— Але ти ж не будеш спростовувати, що Ющенко, скажімо, почав першим виплачувати заборгованість по зарплатах і пенсіях?
— Не буду. Я додам, що умови, у яких працював Ющенко, були підготовлені його попередниками. І нинішній уряд продовжує виплачувати. Без протиставлення себе «поганим», без істерик і піар- акцій, які супроводжували попереднє прем’єрство. Все, що робив і робить Ющенко, — підпорядковане тільки одному: завданням його кар’єри.
— Існує думка, що наші олігархи можуть відмовитися від жорсткого контролю за редакційною політикою своїх ЗМІ вже після 2004 року, коли відбудеться остаточне політичне структурування влади в Україні. Що ти думаєш з цього приводу?
— Спробуємо бути реалістами у цьому питанні. Ми на каналі «1+1» самі визначаємо свою редакційну політику, за нами не стоять олігархи. Мені щодо ТСН та «Епіцентру» не наказують ні Волков, ні Медведчук, ні Кучма, ні будь-хто інший. Як керівник ТСН я особисто несу відповідальність перед керівництвом каналу за програму і, зокрема, спеціально дивлюся за тим, щоб ми не стали полем реалізації піар- акцій, були збалансованими, не забували жодного з учасників виборчого процесу, незалежно від мого особистого ставлення до цієї партії чи особистості. І того ж Ющенка ми показуємо, ви ж не будете це заперечувати? А щодо інших випадків, коли існують ЗМІ, які належать великим підприємцям, — я упевнений, що власник не буде відмовлятися від них, поки у нього будуть існувати особисті політичні завдання. Інша річ, що суспільний запит може скоректувати роботу таких ЗМІ.
— Але ти ж не будеш заперечувати, що точно так само і «запити» тих же Медведчука, Волкова, Кучми також коректують роботу ТСН та «Епіцентру»…
— Скажімо так: я враховую їх думку.
— І де межа цього врахування?
— У недопущенні спотворення реальних подій. В Україні існує ідеологічний та інформаційний плюралізм. Він забезпечується всією повнотою ЗМІ, що виходять у країні. І тому поява авторських проектів, у тому числі й політично заангажованих, — річ нормальна, адже вони — усього лише один з елементів плюралізму. А як людина, яка працює в реальному конкурентному середовищі, я не можу дозволити собі програвати. І тому працюю над ТСН і «Епіцентром», над тим, щоб ми були цікаві своєю аргументованістю та аналітикою нашому глядачеві. Він, повірте мені, я його добре знаю, «туфту хавать» не буде. Йому потрібні аргументи і докази.
— Які критерії «реальної конкуренції» телеканалів? Чи можна всерйоз говорити про яку-небудь ринкову конкуренцію каналів поза якістю інформації, що надається ними (тобто глибини, повноти, різноплановості, плюралістичності новин)?
— Власне, це і є критерії такої конкуренції. Я прагну добитися в політичній інформації та у новинах глибини, повноти, різноплановості, плюралістичності. Інша річ, і про це забувати не треба, що: а) ми не поле реалізації піар- проектів. б) Новини — це завжди вибір, їх багато, цих новин, а мені треба вибрати те, що є новиною для ТСН. в) Новини — це телебачення, це телепрограма, а телепрограма тим і відрізняється від газети, що телебачення — це емоції, співпереживання, співучасть.
Проте, боюся, для українських політиків це взагалі вища математика. Більшість з них не навчені давати коментарі для телебачення довші декількох хвилин. І навіть не розуміють, чому вони повинні вміти це робити...
