У Торонто (Канада) у віці 82 років помер Юрій Луцький — професор престижного Університету Торонто, науковець, перекладач українських творів англійською мовою, публіцист, письменник. (Відзначимо, що п. Луцький друкувався також в газеті «День» — зі своїми заокеанськими спостереженнями.)
Юрій Луцький народився 1919 в Янчині, біля Перемишля, в Галичині. Його батько Остап Луцький, український письменник-«молодомузівець» і член польського парламенту, послав його на вищі студії спочатку до Німеччини, а потім до Англії, бо Галичина в 1930-х роках була утоплена у супі Речі Посполитої, де для молодих галичан-українців перспективи були мізерні.
В Англії він не тільки здобув вищу освіту, але й одружився з англійкою; там його застала Друга світова війна. Луцький став солдатом їх Величності Короля Юрія VI і воював з фашистами ще тоді, коли фашисти були друзями й союзниками Совєтського Союзу. Після Другої світової війни, як чимало інших воєнних ветеранів, Юрій Луцький поселився в Канаді. Згодом захистив докторську дисертацію в Колумбійському університеті в Нью- Йорку і став професором на факультеті слов’янських мов і літератур Університету Торонто.
Темою докторської дисертації Юрія Луцького була совєтська літературна політика. Згодом він видав дисертацію книжкою («Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917— 1934»). Через пару років в одній з центральних газет УРСР появилась нищівна критика цієї праці. Щойно тоді, розповідав з іронією Юрій Луцький, про неї заговорила також діаспорна преса: «Совєти критикують, значить це добра річ!»
Юрій Луцький писав і публікував багато. Близьким співробітником професора була його дружина, Мойра (зокрема, у перекладах українських творів англійською) і мале коло його особистих знайомих, яких він запрошував для здійснення окремих проектів. Одним із прикладів є видання «Щоденника Аркадія Любченка». Майже 50 років цей щоденник секретаря Всеукраїнської академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) зберігався у США разом з його архівом. Цнотливі діаспорні літературні лідери дозволяли собі друкувати тільки окремі уривки з того соковитого і вельми цікавого інтимного записника. А Юрій Луцький не тільки підготував цей щоденник до друку, але сам набрав весь текст на комп’ютері. Протягом багатьох років Юрій Луцький вивчав також спадщину Миколи Хвильового та його оточення. Наприкінці 1950-х років він разом з дружиною переклав оповідання Хвильового на англійську мову і знайшов видавця у США («Stories from the Ukraine» — «Оповідання з України»). Видання користувалося неабияким успіхом, хоча в той час Україна ще не була «модною» на Заході. На відміну від Росії.
Попри своє походження, Юрій Луцький робив враження стриманого, неемоційного англійського джентльмена з сухим, але істинним почуттям гумору, особливо помітним у його розповідях у вузькому колі друзів.
Юрій Луцький був, як кажуть англійці, «приватною особою», робив свою наукову роботу, виховував нові покоління літературознавців, цікавився тим, що діялось в Україні (зокрема, дев’ять років тому він видав своє «Листування з Євгеном Сверстюком» у ті часи, коли Україна «не знала» Сверстюка), цікавився тим, що діялось в діаспорі. Але в діаспорній громаді він не любив «світитися», дуже рідко виступав на публічних заходах, а найкраще почував себе у малому колі знайомих людей. Але коли українська громада започаткувала кілька проектів, таких, як заснування Канадського інституту українських студій, створення кафедри історії України в Університеті Торонто та видання серії українських наукових праць, зокрема, англомовної Енциклопедії України, Юрій Луцький уживав усі свої впливи, зв’язки й знання для успішного здійснення цих проектів.
Останні два роки він нездужав. Торік не був в силі навіть приїхати до Києва, щоб одержати нагороду Антоновичів. Однак він до кінця підтримував зв’язок з Україною, з українськими друзями — за допомогою листів, телефонних розмов, зустрічей у своєму домі і до останнього часу цікавився тим, що діється в Україні, в українській літературі.
