15 грудня
Побачивши ковзанку, за шкільною звичкою, пришвидшую крок і їду. Інколи лечу, ледь втримуючи рівновагу, незграбно розмахуючи руками й похапцем підбираючи ноги, мов той зашпортаний кінь. Часом зустрінеться якийсь камінець чи витерта аж до асфальту галявинка — тоді начувайся, жми на гальмо, затягуй ручника й випускай парашута. Сміх та й годі! Декілька недоречних метрів льоду посеред тротуару викликають масу позитивних емоцій. Особливо приємно спостерігати за парами: вона посміхається, щось каже йому, розбігаються і вперед! Він рухається поруч, підтримуючи її за руку. Несвідомо він стає джерелом двох насолод: дарує швидкість, яку культовий Кундера порівняв з одним iз найприємніших почуттів у житті людини, та засвідчує свою стійку підтримку — я є, я поруч, я опора.
Швидкість і надійність. Ці два слова характеризують критерії поступу сучасної цивілізації. Комп’ютери, авто, банківський сервіс… Все повинно бути швидко, бездоганно й безвідмовно — тобто, надійно. Але чіпляючись за уявний прогрес, ми поступово втрачаємо здатність відчувати первісну радість. «Доросла» цивілізація, уподібнившись дорослій людині, не хоче просто кататися на ковзанці. Їй потрібні штучні стимулятори й замінники. Мрія літати втілилася за допомогою літаків, бажання швидкості найліпше реалізується в автомобілі; але як бути з «найпростішими» почуттями — радістю від просто-буття, вірою в надійність ближніх, надією на вірність.
