Тепер на палях шкіри нещасних тварин вивішує «зелене військо» — з тих самих, до речі, міркувань: вбивство звіра заради демонстрації власної заможності є неприпустимим! Ці виступи у останні роки зробили те, чого не вдалося досягти навіть кризі за розпаду Союзу, — підірвали хутровий експорт найбільшого радянського магната — «Союзпушнини» — у країни Європи та Америки.
Якби Україна захотіла зараз «обмундирувати» своє військо хутром, її шанси були б близькими до нуля. «М’яке золото, яке вважалося стратегічним продуктом, ще за часів існування язичницьких племен, а за Союзу прирівнювалося до таких галузей, як енергетика чи нафтодобування, наша держава сьогодні майже втратила. З 28 хутрових господарств України, які були у нас ще кілька років тому, вижило лише п’ять. А вироблення шкіркової продукції з двох мільйонів шкірок упало до двохсот тисяч. Тому 1999 року шкіркову продукцію у нас визнали сировиною критичного імпорту, і дали дозвіл на її ввіз з за кордону без мита. А найбільшу в Україні звіроферму — Сокальську — було оголошено банкрутом.
ХУТРОВА ЕКС-СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ
Ще століття тому, щоб отримати статус майстра у львівському цеху, де працювали з хутром, треба було чотири роки побути у підмайстрах. Потім два — помандрувати, аби набратися досвіду. Сьогодні відбувається зворотний процес, і в мандри змушені йти самі майстри. Переважно за кордон — пропонуючи себе та свої пухнасті вироби.
Ми їдемо на Львівщину у містечко Сокаль — збанкрутілу хутрову столицю із здивуванням, пам’ятаючи — ще в 1997 році за величиною основного стада і молодняку Сокальське звірогосподарство було на піку свого розвитку. Тут за рік вирощували 125 тисяч норок, 5 тисяч лисиць, 2 тисячі нутрій і 500 песців. Але попри високі показники у вирощуванні поголів’я, звіроферма уже на той час мала борги з зарплати. На їх погашення тоді спрямували третину банківського кредиту, узявши гроші, на які повинні були закупити корми. Так, даючи людині, забрали у тварин.
ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ
Така безгосподарність стала вироком для більшої частини стада. Того ж 1997 року від голоду «впало» близько сорока тисяч голів. Величнезне виробництво зупинилось. Працівники, одержавши зарплати, спостерігали, як гине їх пухнасте майбутнє, — і плакали. Звірогосподарство, де найбільшими «звірьми» виявились, як завжди, люди, охопила істерика. За один день тут гинула одна-дві тисячі норок. Дійшло до того, що звірки їли один одного.
Через рік борги ще більше затягнули фінансовий зашморг на залишках стада. Цього разу забракло грошей на вакцину. Ветеринарний лікар Сокальского господарства Володимир Комнатний тепер згадує свій стан, коли при лабораторних дослідженнях він виявив у звірків чуму. Наслідки виявились руйнівними для найбільшого в Україні хутрового «магната» — 1998-го року загинуло 34 тисячі молодняку.
Ще однією причиною банкрутства Сокальської звіроферми стали бартерні операції. Майже три роки звідси експортували шкірки в обмін на рибу російському представництву однієї із швейцарських фірм. Тоді за одну тонну морського продукту звірогосподарство віддавало хутра на суму від 450 до 600 доларів, замість рятувати стадо субпродуктами, які коштували у 4 рази дешевше. Покуту за хаос в економічній політиці підприємства, окрім звірів, довелося нести людям. 80 відсотків працівників тоді опинились на вулиці.
РЕІНКАРНАЦІЯ СОКАЛЬСЬКОГО ТОТЕМУ
Утім, частина з них залишились. Півсотні старих робітників почали працювати у новій фірмі «Галичхутро», що за кілька місяців викупила частину збанкрутілої звіроферми. Четверо співвласників цього підприємства були єдиними, хто зацікавився занедбаним господарством. До того ж, новостворене «Галхутро» стало першим приватним на Україні і почало змагатися за життя та клієнта із кооперативними господарствами східних областей.
— Зараз нам вдалося через біржу викупити всі основні приміщення господарства, — розказує директор «Галичхутра» Василь Муха. — Закупили три тисячі самочок і сімсот самців, ліквідували заборгованість із заробітної плати. А за останній рік вдалося навіть збільшити її.
Попри свій делікатний вигляд, звірине сімейство на реінкарнованому господарстві щодня з’їдає дві тонни харчів, або 1200 гривень. Оскільки це сезонне виробництво, реалізація шкіркової продукції закінчується перед Різдвяними святами, і ферма, аби прогодуватися, приречена на кредити. Щоб полегшити відродження прибуткового хутрового бізнесу минулого року, згідно з постановою Кабінету Міністрів, звірогосподарства не платять акцизного збору. Введено у дію і спеціальну постанову — про виділення коштів на закупівлю у господарства племінного молодняку. Однак усе це і дотепер зостається на папері. Не очікуючи милості від держави, у Сокалі самотужки розпочали додавати у кольори тварин «свіжу кров». Справи за два роки функціонування вигідного бізнесу поправилися настільки, що тут займаються селекцією. Це дозволило вивести окрас, який не поступається старому. Як кажуть у Сокалі, «ще тих часів». Нині шкірка норки коштує 30 доларів за штуку, а лисиці — близько п’ятдесяти. Основними покупцями хутра залишаються усе ж приватники. Хоча саме завдяки шаленій пропаганді «любителів тварин» українські «кліткові» (а за ідеологією «гуманістів» — більш людяні, ніж жорстокі капкани) звірогосподарства раптом стали об’єктами дуже вигідних закордонних замовників.
ВІЗИ ДЛЯ ШКІРОК
За Союзу більше 50% хутра експортувалося. Працівники сокальського звірогосподарства ще пам’ятають черги під своїм підприємством, у які покупці шикувались з ночі, та часи, коли норкову шапку можна було придбати тільки через великий «блат». Найкраще звіроводство з усіх країн колишнього Союзу дотепер збереглося у Литві та Білорусі. А от про призове місце України у цьому списку говорити ще зарано.
Однак саме «клітковість» українських звірків стала своєрідною візою для вивезення їх за кордон. Зрушення на світовому хутровому ринку привернули увагу інвесторів саме до «буферної» України. Незабаром звірогосподарства тут почнуть працювати на експорт. Щоправда, за рахунок більш «гуманних» країн. Бо пропаганда «не убий» мала у Європі резонанс: Англія уже відмовилась від вирощування звірів «на шкірки». Це ж планують зробити Данія та Нідерланди. Тому західні магнати терміново почали пошук нових ринків та нових шляхів інвестування хутрової галузі.
Так маленькі сріблясті норки та чорно-бурі лисиці українського походження волею-неволею можуть врятувати економіку України. Однак зробити це не галасом, як римські гуси, а буквально своєю шкірою: упавши на плечі багатих дам горжетками.
