На початку перебудови було визнано, що в країні існують такі негативні явища, як проституція, наркоманія та інвалідність. Зарахування до такого нереспектабельного ряду стало однією з причин (хоч і не основною) того, що українське суспільство до кінця не може прийняти людей з особливими потребами у свої ряди. Незважаючи на те, що в Україні створюється суспільство «рівних можливостей», приклади з життя, наведені «Дню» кандидатом психологічних наук, консультантом центру «Джерело» Наталією Бастун, свідчать про протилежне. Наприклад, вихователька змушена була скоротити прогулянку розумово відсталих дітей, оскільки похилого віку жінка, здалека углядівши їх, почала кричати: «Заберіть від мене цих калік, — у мене підвищений тиск». А інвалідам- опорникам довелося раніше поїхати з санаторію у Пущі- Водиці, оскільки вони «були подразливим чинником для відпочиваючих». Наталія Бастун пояснює таку поведінку стосовно людей з особливими потребами не вродженим страхом перед каліцтвами та не проблемами виховання, а відсутністю звички спілкування з такими людьми. Причому діти, за її словами, дуже ш видко знаходять контакт зі своїми однолітками в інвалідних колясках і, незважаючи на юний вік, поводяться набагато тактовніше з ними, на відміну від своїх батьків, які або намагаються відвести своє дитя, або починають демонстративно зітхати: «Бідна дитина». На Заході перешкод для інтеграції інвалідів абсолютно будь-яких категорій у суспільство практично не існує, адже крім різних реабілітаційних центрів, програм з усвідомленого материнства, навчання праці розумово відсталих, вирішено і проблему архітектурної «безперешкодності» для опорників. Тут передбачено все — починаючи від зручних пандусів та закінчуючи міськими телефонами для інвалідів-колясочників. У деяких країнах великий архітектурний об’єкт не здається без підпису інваліда-колясочника, який сам «діагностує» зручність споруди. Тоді як у нас, якщо пандуси і зустрічаються, то переважно для краси. Надія Дмитрюк розповідає, що після того, як їй довелося сісти в інвалідну коляску, вона жодного разу не змогла самостійно проїхати вулицею. «Існуючі пандуси — хіба що для видимості, оскільки реальної допомоги колясочникам від них немає. Вони дуже круті та слизькі, тому для того, щоб ними скористатися, треба ще допомога, як мінімум, чотирьох людей», — говорить Надія.
Тим часом на Заході, щоб iз дитинства не культивувати страх, жалість та огиду до інвалідів, за порадою психологів випускають навіть ляльок Барбі в інвалідних колясках.
В Україні люди з особливими потребами бачать у такому ставленні до себе і свою власну провину. Інвалід-колясочник Олексій Сорока вважає, що «синдром жертви», а також пільги, що надаються інвалідам, провокують у них споживче ставлення до суспільства. До цього, з його слів, вже звик і народ. «Коли я виїжджаю на ринок купити собі продукти, мені обов’язково хтось намагається тицьнути 10 копійок. Але вони мені не потрібні. Якщо ми хочемо, щоб до нас ставилися, як до рівних, треба поставити хрест на жебракуванні, а держава повинна скоротити пільги інвалідам, — говорить Олексій. — Навіщо 50-відсотковий проїзд у поїзді взимку, якщо у цю пору року майже ніхто не їздить, і автомобілі за 30 відсотків, якщо їх усе одно немає. Нам потрібна нормальна пенсія, на яку можна було б вижити, а хто хоче і може, повинен працювати».
Дійсно, прикладів працездатності людей iз особливими потребами чимало. Можна пригадати численні виставки і фестивалі, де представлено роботи інвалідів, які до того ж і з успіхом розкуповуються завдяки своїй якості. А вироби товариств УТОС і УТОГ не тільки задовольняють естетичні потреби, але й незамінні у побуті. Існують і приклади того, як інвалід-колясочник робить самостійно успішну кар’єру (наприклад, бізнесмен Журавський). На перший погляд, в Україні маса чинників, які цьому сприяють. У країні діють п’ять відомчих спеціалізованих закладів для дітей-інвалідів при Міністерстві праці та соціальної політики, у яких щорічно навчається біля 1800 дітей-інвалідів, нещодавно почав працювати відкритий університет розвитку людини «Україна», де можна оволодіти спеціальностями від хіміка- технолога до журналіста і дизайнера, створюється система центрів трудової реабілітації людей з особливими потребами, а на пільгових умовах опорники можуть поступити до інших неспеціалізованих вузів країни. Іншими словами, теоретично для самостійності є всі умови, а насправді на вулицях не передбачено навіть пандусів. У той же час психологи стверджують, що для того, щоб раз і назавжди покінчити з аутсайдерством інваліда у суспільстві та з жалістю у ставленні до них, треба, щоб вони кожному з нас зустрічалися у магазинах, на вулиці, у кафе. На думку фахівців, тільки тоді їх будуть сприймати дійсно як людей з особливими потребами, а не як ізгоїв.
