Це ж чому? — здивовано запитаєте ви. А тому, що вже перший пункт цехового статуту гласив: «Щоб усякий з братії майстрів цирульників на сходці загальній, а найголовніше під час проведення церемоній, організованих магістратом київським, при гарматній пальбі був, і ту гарматну пальбу виконував належним чином; а якщо хто-небудь буде відмовлятися від того, то його з відома київського магістрату карати ув’язненням і стягненням штрафу — п’яти фунтів воску». Ось такими серйозними могли бути наслідки ухиляння київських цирульників від їхнього «священного» обов’язку!
Але ж будь-хто з перукарів-пацифістів врешті-решт міг відмовитися від цих варварських «розваг»? Втім то й річ, що не міг. Адже жорстка регламентація життя середньовічного міста базувалася передусім саме на цеховій організації людських спільнот. Ремісничі цехи виступали своєрідними цеглинками, з яких вибудовувався нездоланний мур міського самоврядування. Цехи, як соціальні асоціації, зорганізовані за професійним принципом, володіли значними правами, але водночас мали відповідні, чітко виписані зобов’язання перед загальноміською громадою.
Таким же чином означувалося й місце кожного окремого члена всередині цехової організації. Цех не лише обмежував його свободу, а й надавав можливість працювати за обраним фахом. Так дев’ятий пункт цирульничого статуту постановляв: «ніхто з посторонніх майстрів цирульників, не поступивши до зібрання того майстерства, працювати не повинен...», а коли б хто-небудь знехтував цією забороною, то від нього мали право насильно забрати увесь його інструмент на користь цеху.
Знаючи про доволі жорстку регламентацію життя в середньовічному цеху та пересвідчившись у невідворотності вступу до нього усякого, хто бажав би заробляти собі на життя, дбаючи про вроду інших, варто уважніше придивитися до статуту київського цирульничого цеху 1767 року. Адже саме цей рік нині можна святкувати київським перукарям як офіційний рік свого народження. Звичайно ж, і до 1767 року в Києві голили бороди й робили, ймовірно, вельми модні зачіски. Але до цього часу перукарi належали до складу цеху... кравців. Саме так — кравців! А останні, як бачимо із скарги перукарів, поданої до київського магістрату 10 червня 1766 року, виявляли до них «крайню зневагу», визнаючи їх «не справжніми цеховими, як це в інших цехах усякого ремесла люди без винятку рівними всі визнаються, але напів-цеховими», не надаючи їм права голосу при вирішенні загальноцехових справ, не відстоюючи їхнi інтереси та не представляючи в разі потреби матеріальної допомоги. Не допускали цирульників і до виборів керівних органів цеху — цехмістерів, ключників та інших.
Невідомо, як довго довелося цирульникам усе те терпіти, але очевидно, що до сміливого кроку з відстоювання своїх інтересів їх підштовхнуло істотне збільшення цирульничої братії — попит породжував пропозицію. Отож, виклавши перед батьками міста скарги на всі свої бідування та зневаги, цирульники просили дозволу на вихід iз кравецького цеху та заснування власної цехової організації.
Майже рік магістрат обдумував це не таке вже й просте питання, адже вихід бородобріїв iз кравецького цеху завдавало значних матеріальних збитків останньому, а тому не могло бути сприйняте ним з ентузіазмом. І лише на засіданні київського магістрату 16 квітня 1767 року тодішній війт надвірний, радник Григорій Пивоваров, райці Іван Нечай, Йосип Козельський, Гарасим Кувенчинський та Гаврило Рогузький, бурмистри Василь Балабуха, Данило Величковський, Опанас Олександрович, Кузьма Куліш, Йосип Васильович та Йосип Іванович Гудими постановили виключити цирульників iз цеху кравецького та дозволити їм заснувати окреме професійне зібрання «за прикладом інших тутешніх цехів». Отоді то магістрат і поручив цирульникам доглядати та обслуговувати міську артилерію, зобов’язавши їх «особливою підпискою», що вони будуть гармати утримувати в доброму порядку та з них під час церемоній салют «належним чином здійснювати».
Статут київських цирульників також урочисто декларував, що кожен член цехової організації «брата свого не тільки зневажати, а себе звеличувати не буде, але ще й шануватиме, а старшому за себе — честь віддаватиме». Читаючи статут далі, натикаємося і на таке. У тому разі, коли хто-небуть iз братії цирульників підрядиться накласти на рану пластир, то інший йому вже в тому не заважатиме і «свого пляйстера без начальникового відома і дозволу прикладати не повинен, а будь-хто в тому виявить непослух, з того стягатиметься на користь зібрання п’ять фунтів воску».
Отож, як бачимо, київські цирульники повинні були не лише вміти голити бороди та вправно стріляти з міських гармат, а й професійно лікувати рани. І тут вельми доречним буде окреслити все коло функціональних обов’язків майстрів, коли вже виявилося, що вони мало чим нагадують сучасних перукарів. Про те, в чому «майстерність цирульника має полягати», детально говорить десятий пункт статутних правил. Саме він і регламентував, що претендент на високе звання київського цирульника повинен був уміти наступне: «голити, кров жильну і зашкірну пускати, гоїти рани рубані, пробиті й стріляні, а особливо у вириванні зуба і в лікуванні французької і шолудивої хвороб, в постановці крастерів і в шліфуванні бригів бути вправним». Тобто цирульник, крім власне перукарської вправності, мав одночасно володіти і вмінням гармаша, і фельдшера, стоматолога, і венеролога, і дерматолога!
Щоправда, київський магістрат, піклуючись про універсалізм послуг цирульничого цеху, в той же час своєю постановою застерігав від лікування цирульниками внутрішніх та інших «неналежних хвороб». А щодо самого лікування застерігав: «показані ними хвороби і рани мають лікуватися з усілякою перестрогою і якомога ліпшим наглядом, без найменшої якої-небудь чи кому-небудь під час лікування тих хвороб і ран шкоди чи будь- якого злодійства». Нехтування цією перестрогою загрожувало виключенням iз цеху та суворим покаранням. А нагляд за непорушним дотриманням статуту та магістратської постанови покладався на начальника цирульничого цеху Григорія Хотяновського та, врешті-решт, на усю цехову братію.
Статут цеху регламентував також і порядок найму хати чи лазні для облаштування майстром свого робочого місця. Зокрема, будь-кому з братії заборонялось претендувати на приміщення, які вже перебували в оренді інших цеховиків, аби тим самим орендну ціну не піднімати. За порушення заборони з винного стягувався штраф у розмірі десяти фунтів воску, а право користування хатою чи лазнею переходило до першого орендаря. В тому ж випадку, коли хто-небудь iз майстрів не мав власної «цилюрні», він міг працювати в приміщенні іншого цеховика — «як і раніше було, працювати на власних своїх харчах і на власних інструментах і милі». Але в такому разі він не міг без відома господаря «салону» «ані свого майстерства виконувати, ані кров пускати ні під якою умовою». Аналогічні за змістом застереження містилися і в положеннях щодо прийняття на навчання так званих «молодиків», тобто учнів. Статут регламентував, що будь-який майстер «від іншого майстра молодика до себе підговорювати не повинен». Учень, навчаючись премудростям цирульничої справи, служив у члена цеху «з третьої заробленої копійки, а на харчах і всіх інструментах майстра». До себе в учні цеховики мали право приймати лише київських міщан. В тому разі, коли на науку приходив «сторонній парубок», то його «без відома магістрату київського в зібрання цилюрниче не приймати, а представити про нього відомость у магістрат і звідти чекати на те резолюції».
30 червня 1769 року магістрат схвалив представлений цирульничим цехом статут, доручивши начальнику київських цирульників Григорію Хотяновському та «при ньому будучим начальникам» наглядати за суворим дотриманням усіх його норм, в тому числі і... щодо артилерійської вправності цирульників. Істинно: краса і сила — невід’ємні!
