Все змінилося з моменту, коли було підписано Закон про вибори. Відсутність можливості «підстрахуватись», висуваючись одночасно за партсписком, поставила політиків перед жорстким вибором. І потягнулись до забутих ще вчора околиць кавалькади якісних автомобілів, місцеві начальники відчули свою потрібність, провінційні ЗМІ готові до збільшення рекламних надходжень. Похід «на округи», як і очікувалось, очолили найбільш серйозні народні обранці, котрi не належать до верхівки Компартії, єдиної, чий список, так само, як i Держстрах, дає гарантію.
Перед кожною із політичних груп, що бажають зберегтись після 31 березня, постало запитання, куди спрямувати головні зусилля: на підвищення рейтингу партії чи на максимальний результат в округах? Другий варіант виглядає простіше, реальніше і, що важливо, дешевше. Партії без реальної ідеології, сформовані впливовими людьми за ознакою «свій-чужий» не можуть поки хоч як зачепитися за пам’ять виборця попри чималі кошти, витрачені на оплату послуг іміджмейкерів. Короткострокові інвестиції у партійний імідж виявилися неефективними, а точніше пропали дарма. Парламентські «авторитети» дружно повернулися до своїх виборців в округах, які, якщо вірити тому ж Олександровi Волкову, просто молять-благають не полишати їх бідолашних, уклінно припрошують повернутися на електоральну батьківщину і дати вдячним виборцям можливість ще раз за них проголосувати. Список відомих політиків, котрі заявили про бажання обратися мажоритарно, зростає просто на очах. Від «трудовика» Деркача-молодшого до рухівця Зварича — все більше депутатів проголошує намір не обтяжувати собою майбутні партійні списки.
Хоча рух намітився в один бік, причини його діаметрально різні. Позначимо дві основні. Для серйозних політиків-центристів, а також діячів міністерського рангу, які не проти отримати про всяк випадок депутатський мандат, скласти партійний список виявилось справою нереальною. Наявність амбіційних, впливових і небідних кандидатів на порядок більша за пропускну спроможність створених ними нашвидкуруч партій і блоків. Воно почесно, ясна річ, очолити партійний список. А результат? Йти до парламенту на чолі списку «трудовиків», «регіоналів», «аграрників», «демсоюзівців» чи народних демократів рівнозначно якщо не спробі політичного самовбивства, то принаймні одержанню електоральних ушкоджень, що приведуть до серйозного розладу політичного здоров’я. Уявіть картину, коли численні потенційні лідери блоку «За єдину Україну» виштовхують один одного до партсписку, твердо стоячи на добре підживленому грунті освоюваного для власного обрання округу. Скоріше за все, доведеться торгуватись, пропонуючи своїм лідерам у разі непроходження за списком щось не нижче міністерських портфелів.
Протилежна картина у таборі любителів Ющенка. Там за місця у списку така колотнеча, що центристам і не снилася. Останнім хітом дискусій правих є пропозиція: якщо ти такий авторитетний і рейтинговий, йди собі на округ, а місце у списку залиш нам, не таким популярним. І тут провідним нацдемократам невідомо — як себе повести: якщо боїшся йти на округ, значить нема чого до списку йти?
Таким чином, маємо дві протилежні картини. Із табору центристів до списків виштовхують, а в таборі правих — виштовхують в округи. Звісно, вірити політикам на слово одразу не варто. Ще не один раз потенційні нардепи змінять свої позиції, вирішуючи, кому саме виконувати команду: «розійтись по округах». Тільки комуністів це не стосується. Їм в округах робити нічого. Один мій знайомий комуніст-списочник набрав у 1998 році на виборах до міськради обласного центру аж... 120 голосів. Тому він дисципліновано чекає місця у списку. Розходитися нема куди.