Колись один добрий знайомий у розмові зі мною про виховання дітей зауважив: «... Ти повинна стати для доньки загадкою ти не повинна в ній розчинятися, ти маєш бути для неї святою». Я довго думала над цими словами і зрозуміла, що це вміла моя мама. Вона для мене була прикладом в усьому, я її поважала, пишалась нею, а інколи навіть побоювалась. Я була переконана, що лідер у сім’ї — вона. «Як тобі це вдалося, — питала я у мами, — як ти мене виховувала?». Виявляється, особливих секретів не було, не пам’ятаю сеансів виховання з дитинства, але я добре знала мамині інтонації. «Ти маєш повернутися з дискотеки рівно об 11- ій», — було сказано так, що робити інакше — краще не ризикувати. (Хоча, чого гріха таїти, прецеденти були). Моя мама мною опікувалася, вона стежила, щоб я багато читала і читала потрібні книжки, адже коли дитина читає потрібну книгу, вона стає частинкою її життя, та й її самої. Мама записувала мене у різноманітні гуртки. Пам’ятаю, занесло мене і в геологічний —шкала твердості мінералів Мооса мені, звісно, не знадобилась, але я її знаю.
Наступною важливою сходинкою у моєму світогляді стала музична школа, куди привела мене також мама: я добре грала і подавала надії. Професійним музикантом я не стала, але точно знаю, що своєю грою принесла хоч кілька приємних хвилин багатьом людям, не кажучи вже про себе. Жодного разу мене не змушували сісти за інструмент — я не пам’ятаю, щоб мене взагалі щось примушували. До речі, про примус. Я просто знала, що вдома повинно бути чисто і охайно, бо так завжди було в сім’ї. Я старалася бути привітною до людей, тому що їх у домі було завжди багато, я доглядала за меншим братом і допомагала по господарству, тому що це були мої обов’язки, тому що так було заведено в сім’ї. Ось що виховує нас...
Сьогодні, коли вже маю свою дитину, я згадую все це і аналізую, аналізую себе, свою поведінку. Прискіпливий самоаналіз показує, що Олена Фроляк іноді невпевнена у собі. Часом занадто скромна і не смілива, подеколи боїться сама прийняти рішення. Тому я хочу, щоб у Наталки таких психологічних комплексів не було. Я хочу навчити її не боятися себе, своїх слів і вчинків. І нехай інколи її дії будуть «незграбними», а слова недотепними. Хай вчиться, хай вчиться слухати і чути людей, адже сьогодні, окрім себе, ми часто не чуємо нікого. Ми часто- густо не вміємо і не хочемо слухати, бачити, мріяти...
Нині чимало моїх колег — молодих батьків вже з раннього віку своїх чад думають про престижні школи, репетиторів, з 2-3 років починають плекати маленького інтелектуала. Гадаю, це не зовсім правильно. Так, дитина повинна всебічно розвиватися, але у неї обов’язково має залишатись дитинство, можливість показати язика, намалювати сонечко на нових шпалерах і похлюпатися в калюжі. Так! Цього в 20 — 30 років людина не зробить ніколи, нехай діти насолоджуються природною, не зіпсованою умовностями і етикетом свободою. Не бійтеся балувати своїх дітей і потурати їхнім забаганкам — далі в житті у них цього буде все менше і менше. До речі, буквально вчора прочитала про сенсаційне відкриття італійських психологів. Вони довели, що саме з балуваних дітей виходять чудові менеджери і управлінці, тому що з дитинства вони звикли отримувати бажане, а коли виросли, налаштовувалися тільки на перемогу.
Виховувати доньку мені доведеться ще довго, але я точно знаю, чого хочу. Я хочу, щоб Наталка любила книгу і спорт, слухала Стінга і розуміла Рахманіновва, вдягалася стильно, але не була «кислотною» модницею, була господинею, але з філософією «борщ на обід — не найголовніше в житті», була впевненою в собі, але ніколи не нахабною. Я хочу, щоб вона вражала розумом, серцем і красою. А найголовніше від тата і мами вона отримає — нашу любов.
