Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дмитро КИСЕЛЬОВ: «Російська журналістика культивує в собі шалену самодостатність»

2 листопада, 2001 - 00:00

Головний редактор ICTV Дмитро Кисельов став членом російської телеакадемії зовсім недавно і тому брав участь у вирішенні долі «ТЕФI» вперше. Уже як телеакадемік він голосував у секції освітніх і просвітницьких програм — і виходив на сцену під час церемонії вручення. Із проханням розповісти про цей новий для нього досвід, «День» звернувся до Дмитра Костянтиновича.

— Дмитре Костянтиновичу, які, по-вашому, тенденції в російській тележурналістиці виявила сьома церемонія вручення премій «ТЕФI»?

— Якщо говорити про культурні та духовні тенденції, то в Москві відчулася дуже велика самодостатність російського телебачення і журналістики, а, отже, і самодостатність росiйського сприйняття світу. Російська академія телебачення цінує це й дає за це призи. Порівняно з Росією Україна не відчуває себе самодостатньою в культурному плані. Оскільки десь на Заході зоріє Європа, а на Сході є Росія, яка також світить якимось не завжди зрозумiлим світлом. Є таке відчуття, що українці відчувають себе десь у темному проваллi поміж двома далекими ліхтарями. Здається, що ясно, але в той же час і темно. Росії Європа не світить і навіть не зоріє. Російська журналістика тому й культивує в собі цю шалену, можливо, самодостатність. Мовляв, «Ми самі знаємо, що нам робити. Ми впевнені в правоті нинішнього шляху. Ми торжествуємо й відзначаємо свої власні перемоги. Невдач і поразок у нас немає, бо ми їх не помічаємо», — такий підтекст усієї церемонії «ТЕФI».

— Що підтримують і за що критикують себе наші російські колеги?

— Підтримують прихильність до російської національної культури, сміливість пошуку, нові технології в телебаченні, а також ясність і чистоту позиції — не обов’язково якусь політичну прихильність, тут мова йде, скоріше, про чистоту хімічну. Чеснiсть, прозорість, очевидність, недвозначність позиції — це ті критерії, які підтримує російська журналістика. Не випадково «ТЕФI» за найкращу інформаційну програму (мабуть, найпрестижніша номінація, у якій конкурують канали) одержали «Вести» (РТР): цей телеканал займає відверту продержавницьку позицію. Іще підтримується наполегливість, ризикована гра та самовідданість. Із одного боку, ми цінуємо цю якість, але із другого... Самовідданість — це нонсенс для західної людини, оскільки ця риса не поєднується з індивідуалізмом — основою всього західного життя. У Росії ця риса все ще в ціні. Також цінується й духовність. А що це? Це духовність у широкому значенні — здатність удихнути життя у свою передачу. На церемонії «ТЕФI» вiдчувалося прагнення оцiнити високу планку духовностi. Наприклад, Ліозновій дали приз за особистий внесок у розвиток телебачення. До речi, у цій же номінації було запропоновано i кандидатуру Бориса Єльцина. Вона зібрала дуже серйозні аргументи «за», оскільки, по-перше, він заснував канал «Культура», по-друге, він підтримував НТВ, яке всім так подобалося, по-третє, ніколи не репресував ЗМІ, по-четверте, не влаштував жодного процесу зі ЗМІ на захист своєї честі та гідності, хоча ЗМІ неодноразово некоректно обходилися з ним. Як президент він був багато в чому фундатором не просто гласності, а й реальної свободи слова в Росії. А ось приз віддали Ліозновій — із духовних міркувань. У виборі між духовністю й політикою перемогли духовнi й художні цiнностi. І це показник.

Критикують же себе журналісти за низькопробність, насильство, низький культурний стандарт. Але хтось критикує, а хтось і ні. У російського телебачення є своя позиція із цього приводу. Наприклад, кажуть, що ТБ у всьому світі розвивається в бік шоу.

— Чи може такий конкурс прижитися в Україні?

— Для створення академії має існувати якась критична маса оригінального телепродукту. Якщо взяти такі номінації, як ігровий художній фільм, серіал, то, власне, в Україні немає із чого вибирати. Тобто кількість номінацій буде меншою, як у Росії, бо російська телеіндустрія досить серйозно розвинена, і туди «вливаються» великі гроші. Значно в бiльшiй мiрi, ніж українське ТБ, російське стало покриватися таким собі «жирком». Коли я приїхав на церемонію «ТЕФI», то звернув увагу на майданчик для паркування. З автопарком було все гаразд: там було припарковано не один «Роллс-ройс», інші дорогі машини. Я був у десятках країн світу, але ніде не бачив такого згустку дорогих авто. I при цьому в Москвi зі сцени прозвучав досить цинічний жарт. Валдіс Пельш сказав: «Добродії, хто там залишив свого зеленого «Запорожця» коло парадного під’їзду? Він перегородив увесь рух. Власника просимо перепаркувати свій автомобіль». Ну, звичайно, у залі ніхто не підвівся. Потім цей жарт було дотиснуто фразою: «Що? Ну невже ніхто не приїхав на зеленому «Запорожці»?» Це виглядало цинічним самолюбуванням, по суті, у бідній країні, народ якої не належить до найбагатших народів світу. Росія перебуває в кінці першої сотні — за індексом розвитку людського потенціалу, економічної свободи, валовому нацiональному продукту на душу населення, за рiвнем доходiв тощо...I все ж телебачення — багата індустрія в Росії. Не знаю, наскільки взагалі буде можливим в Україні проведення такої церемонії, але в будь-якому випадку треба починати створювати якусь професійну телеорганізацію. Постійно має працювати професійне середовище, і воно вже сприятиме розвитку телебачення.

— Чи існують в Україні місця, куди можна надягнути смокінг?

— Я ставив собi це запитання наприкінці минулого року. Потім начебто знайшов таке місце у Львові, де зустрічав Новий рік. В Україні існує різнобій в одязі. Людина, що одягає смокінг, ризикує опинитися в компанії людей у джинсах і светрах, а це буде безглуздою ситуацією, в яку неприємно потрапити. Одного разу, до речі, я мало не потрапив у таку ситуацію, коли один співак презентував свій диск. Я спитав, у чому приходити. Він каже: «Це буде урочистий вечір». — «Що, смокінг?» — «Ну, надягай, я буду радий». Але я все ж надягнув чорний костюм, прийшов і не побачив жодної людини в смокінгу. А запрошення було начебто на смокінг.

Але, у принципі, це необов’язково. Скажімо, вишиванка — набагато урочистіший одяг. У Норвегії на церемонії всі приходять у традиційних норвезьких светрах із так званим «вошивим» узором у цяточки. У такому светрі норвезька королева чудово почувала себе на урочистому відкритті Олімпіади в Ліллехаммері-94. Отож, по-моєму, національний одяг не менш урочистий, аніж смокінг.

Газета: 
Рубрика: