Будівництво Київського телецентру розпочалося у 1949 році. У Державному архіві Києва зберігається рішення виконкому міськради за № 695 від 18 квітня 1949 року «Про будівництво в Києві телевізійного центру», в якому зазначалося, що «згідно з постановою Ради Міністрів України та ЦК КП/б/У від 15 грудня 1948 року розпочинається будівництво телецентру, яке б забезпечувало проведення студійних і нестудійних кінотелевізійних передач».
Місце для київського телецентру обирав особисто Микита Хрущов, який тоді був партійним і господарським керівником України.
Зі спогадів керівника повоєнної київської телебудови Костянтина Алексєєва (пізніше — директора телецентру, заступника голови Держтелерадіо України):
«Вирішили будувати у Києві телецентр, можливо, завдяки М.Хрущову. Розумієте, тому що він подивився: у Москві телебачення працює, у Ленінграді — теж. А чим Україна гірша? І ось завдяки йому Сталін і розпорядився виділити для будови 43 мільйони рублів — на той час то були великі гроші…
…Коли йшло будівництво, то не було дня, щоб я не бував у ЦК партії чи в Раді Міністрів. Щодня звітував… Давили? Ха, не те слово!..»
Було спроектовано і споруджено великий телевізійний павільйон (студія «А») на 270 кв.м, але спочатку введено в дію малий (студія «Б») на 150 кв.метрiв. Характерно, що на відміну від Шаболовського телецентру в Москві київський устатковувався виключно вітчизняним обладнанням. І річ тут не в ультрапатріотизмі.
Устаткування для реконструкції московського телецентру, яке було створене на сучасній основі «батьком електронного телебачення» Володимиром Зворикіним (емігрантом з пореволюційної Росії), надходило ще згідно укладених під час війни контрактів з американською фірмою «Радіо корпорейшн оф Америка». На час же спорудження телецентру в Києві у розпалі була «холодна війна», і будь-який контакт з американськими телевізійниками припинився. Тож довелося винаходити все своє, завдячуючи чому повоєнний київський телецентр став піонером у галузі техніки ТБ не лише в СРСР, а й у Європі. Зокрема, він був першим, який від початку створювався вже з розгортанням зображення на 625 рядків (цей розроблений ще в роки війни в СРСР стандарт невдовзі був прийнятий у Європі та більшості країн світу).
Вивчення архівних матеріалів, бесіди з ветеранами київського ТБ дають підставу зробити висновок, що днем повоєнного відродження телебачення у Києві слід вважати 6 листопада 1951 року, а першою офіційною передачею — демонстрацію художнього фільму «Велика заграва». Ясна річ, що у переддень 34-х роковин Великого Жовтня, яким і присвячувався пуск третьої в СРСР — після Москви й Ленінграда — і першої в союзних республіках студії телебачення, тільки й міг бути показаний такий «революційний» фільм.
До речі, з цими жовтневими роковинами в Українського телебачення пов’язана ще одна подія. Дослідник УТ Валерій Цвік пише: «Ще не були обладнані студійні павільйони. Ще не були затверджені штати творчих працівників. Але 7 листопада за допомогою пересувної телевізійної станції (ПТС), за пультом якої знаходився не телевізійний режисер, а інженер- зв’язківець, було показано парад військ і святкову демонстрацію трудящих на честь 34- х роковин Великого Жовтня. У той час у Києві було 662 телевізійнi приймачі».
Істина тут у тому, що справді таку трансляцію було здійснено того дня. Причому пріоритетно, бо перший жовтневий репортаж з Красної площі у Москві відбувся лише 1956 року. Однак у наведеній цитаті є одна суттєва неточність: ніякої ПТС не було (у Києві перша пересувка з’явилася у травні 1954 року). Сприяло ж такій оказії... місцерозташування Київського телецентру. Як відомо, тоді він знаходився на Хрещатику, 26. У 1951 році облицьована білим станіславським вапняком його чотириповерхова споруда виходила фасадом безпосередньо на головну столичну магістраль. Будинок розташували дещо в глибині вулиці, але перед ним не було споруд сільгоспміністерства, магазину «Мистецтво», зведених дещо пізніше. Тож перші повоєнні київські телевізійники (треба їм віддати належне — люди сміливі й ризикові) прямо зі студії викотили дві телекамери на Хрещатик і включили їх в ефір під час параду та демонстрації. Звичайно, то не був добре знаний з наступних десятиліть подібних святково-ритуальних дійств репортаж: не працювали оператори за камерами (на їхніх місцях стояли техніки), ні режисер за пультом, ні коментатори. Швидше, це можна вважати «технічним прогоном» (є у телевізійників такий термін) з виходом в ефір. Але факт здійснення того дня позастудійної першотрансляції у Києві залишається незаперечним.
Стосовно ж кількості телевізорів — «КВН-49» з наповненою дистильованою водою лінзою перед невеличким екранчиком чи «Ленінград Т-2», то, дійсно, у листопаді 1951р. у киян їх було 662. На вулиці Ярославській, 32 відкрилася тоді ж перша спеціалізована майстерня, яка реєструвала і підключала телевізори (це радіотелевізійне ательє, хоча й вельми «модернізоване», існує й дотепер). Історія залишила нам ім’я першого клієнта, який зареєстрував тут свого телеприймача, — полковника у відставці С.Федоровського. До речі, «приписка» телевізорів була обов’язковою, адже за користування апаратом абонент мав щомісяця сплачувати по 10 рублів (цей податок відмінили лише 1961 року, коли проходила хрущовська грошова реформа).
1 травня 1952 року вперше з єдиного тоді діючого на Київському телецентрі малого павільйону («студія Б») було видано в ефір великий концерт, у якому взяли участь солісти столичного оперного театру ім. Т.Г. Шевченка Елеонора Томм, Ніна Костенко, Юлія Чурюкіна, Микола Євстій та популярні тоді актори ленінградської естради Шуров і Рикунін. Вела концерт перший диктор Українського телебачення Новела Серпіонова.
У середині 1952 року введено у дію другий на Київському телецентрі апаратно-студійний блок — «великий павільйон» № 1 обсягом 270 кв.м (протягом наступних чотирьох десятиліть він так і залишався найбільшим у телевізійному комплексі на Хрещатику, 26). Тоді у жителів столиці вже було понад 2 тисячі телевізорів. З’явилися телеприймачі у навколишніх селах. Зазначимо, що тодішня київська телевежа висотою 180 метрів, увінчана ще 12-метровою турнікетною антеною, була зведена на пагорбі одразу за спорудою телецентру по вул. Мало-Підвальній (нині Бориса Грінченка). Вона призначалася для передачі двох програм із зоною впевненого прийому їх на відстані до 60 — 70 кілометрів. Але таке було величезне бажання аматорів ловити «картинку з Києва», що умільці конструювали хитромудрі приймальні антени, підносили їх високо над дахами і одержували передачі ген аж у Житомирі — за 130 кілометрів від столиці.
Перші кроки київського телебачення були під повсякденним контролем уряду республіки. Рада Міністрів України спеціальною постановою від 31 жовтня 1952 року запланувала ряд заходів щодо завершення спорудження й оснащення Київського телецентру і водночас, як водилося за тих часів, вказала «шляхи формування телевізійних програм». Тож у листопаді 1952 року перша черга столичного ТЦ була прийнята у постійну експлуатацію, і відтоді розпочалися регулярні передачі Київської студії телебачення.
Як тут не провести гірку аналогію ще з однією телевізійною новобудовою в Україні — але вже через чотири десятиліття після тих перших повоєнних років. Йдеться про розпочате у 1983 році й повністю не завершене дотепер спорудження нового апаратно-студійного комплексу телебачення на Сирці у Києві.
А як же далі з 50-х років розвивалося телевізійне будівництво в Україні? Звичайно, першочергово постало питання про «домашній екран» у «першій пролетарській столиці України» — Харкові. До речі, тамтешні ентузіасти під керівництвом інженера В.С. Вовченка ще на початку 1951 року створили міський аматорський телецентр і вели пробні передачі. Водночас під студії й апаратні переобладнувалися деякі приміщення у спорудженому ще у 30-ті роки модерновому комплексі Держпрому. У 1955 році його висотну башту увінчала антена — і відтоді почала діяти друга в Україні Харківська студія телебачення. А потому розгортається бурхлива телефікація республіки. Правда, слід зазначити, що чітких критеріїв необхідності спорудження програмних телецентрів і розташування їх по території України в середині 50-х років ще не було вироблено. Так, М.П. Пащин на початку 1955 року писав: «В Українській РСР закінчується будівництво телецентру в м. Сталіно (нині Донецьк. — І.М. ). Дніпропетровськ, Одеса, Львів і Ялта також матимуть свої телецентри, а Чернігів, Запоріжжя, Ворошиловград (нині Луні ганськ. — І.М. ) і Кривий Ріг — ретрансляційні станції, які зв’яжуть ці міста з окремими телецентрами».
Звичайно, важко зрозуміти, чому в Криму спочатку планувалося створити телестудію не в обласному центрі Сімферополі, а в курортній Ялті (можливо, за зразок брався аналогічний підхід «старшого брата»: будівництво телецентру в П’ятигорську і відсутність його у столиці краю Ставрополі?). Правда, врешті-решт у нас все ж перемогла думка на користь Сімферополя. Хоча водночас в іншому кінці півострова, у Керчі, таки зробили мініатюрний примітивний телекомплекс, який кілька років виходив в ефір. Подібним же чином існувало телебачення у Конотопі (1961 —1968 роки).
Аналізуючи цей етап телефікації, слід звернути увагу на нерівномірність розміщення на терені України програмних телецентрів. Головним чином будувалися вони у великих індустріальних центрах, до того ж (особливо у 50-ті роки) — переважно на сході та півдні республіки. Дійсно, чим можна пояснити, що власним телебаченням тривалий час було обділено таку велику область, як Полтавська? І вже зовсім було виключено з планів власного телевиробництва величезний регіон на захід від Києва (Житомир, Вінниця, Хмельницький, Рівне, Тернопіль, Луцьк). Можливо, поясненням цьому слугуватиме факт, на якому раніше, практично, ніколи не наголошувалося у нашій науковій літературі (та й періодиці теж). Справа в тому, що питання про відкриття будь-якого органу масової інформації (від заводської багатотиражки, «вечірки» до телестудії включно) вирішувалося виключно лише в ЦК КПРС. Тож, певне, московські ідеологи вважали, що неспокійному Заходу України досить і двох-трьох телестудій на 10—12 областей. Власне телебачення у цих областях з’явилося лише на початку 90-х рр., фактично — у час незалежної України.
Телебачення, яке нині стало всепланетарним явищем, розпочиналося у всьому світі як суто регіональне, було виключно місцевим. Лише потім, із розбудовою кабельних і радіорелейних ліній, з появою супутникового зв’язку, воно подолало тисячокілометрові простори, об’єднавши людство, за висловом відомого канадського теоретика електронних мас- медіа М. Маклюена, в єдине «глобальне село».
