Ця найбільш радикальна спроба композитора розототожнитися з особистісним началом різко протистоїть, по суті, антибетховенській концепції малеровської вокальної симфонії. Голос у Дев’ятої симфонії Бетховена — знаряддя сили, в той час як у Малера — осередок смислу й виразності. Пісня з фіналу Четвертої симфонії Г. Малера, наївна, вирішена у куплетній формі, відверто сентиментальна. Ця пісенька бідних дітей, які голодують перед вітриною Раю, заломлюється у фанфари Восьмої симфонії у той момент, коли композитор йде на той бік вітрини.
Там сяюча пишність, білі колони, позолота та оксамит, коричневий лак смичкових, світло ллється звідусіль і навіть звідти, де немає ніяких його джерел, і музика співає: «Люди слабі — це мій хребет викуваний із золота!» Для того, щоб дати прозвучати музиці, використовуються: Національний симфонічний оркестр України, три хори («Думка», імені Майбороди, дитячий хор радіокомпанії) та шість солістів (два сопрано, два альти, тенор і бас). Взагалі, це значно менше Малерового задуму, але на відносно невеликій сцені Київської філармонії, справляє той самий ефект, що на більшій сцені могла б справити легендарна «тисяча виконавців». У будь-якому разі, звуковий бік настільки масивний і при цьому напористий, що посилення цих рис можна було б і не витримати.
За зображальною композицією сцена нагадує урочисту фотографію початку століття з учасниками якогось багатолюдного і надзвичайного з’їзду, й не вистачає тільки нижнього прошарку делегатів, що лежали б біля ніг товаришів. Оркестр бурлить, звідусіль затиснутий навислими у кілька поверхів хористами. На балконі вистроєні талановиті співаючі діти (червоно-біла уніформа) і невдачливі глядачі, яким не дісталося місця в партері (переважають светри) — ці дві форми життя явно за рамками кадру, але легко можуть бути занесені до алегоричного обрамлення. Чотири солістки у центрі застигли і тільки похитуються ніби від тягаря — каріатиди, що підпирають власні голоси. Красиві тіла їх вдихають кисень і видихають найскладніші партії. Цій пульсації відповідає ледь помітне тремтіння філармонічних люстр. Люстри прекрасні, багатоярусні й застрашливі — тенор і бас відважно виблискують очима у бік цих атмосферних медуз і стискають сильними руками нотні знаки.
Всією цією пишністю керує диригент Володимир Сіренко. Два роки він робить Малеровський цикл, але Восьма симфонія, взагалі, можлива тільки ціною небувалого артистичного й адміністративного подвигу. Як музикант, Сіренко дозволяє оркестру грати, надихає без тиранізму (принцип, що повністю інвертує диригентську манеру самого Малера, який примушував грати), а його зовні афектована манера диригувати створює зорово-складне враження. З одного боку, це майже моно- театр, а з іншого — це абсолютно природна поведінка людини, яка чує музику. Си діти нерухомо у кріслі півтори години набагато протиприродніше. Тому за фінальним стрибком і махом його руки слідують п’ятнадцять хвилин оплесків iз численними викликами солістів та диригента, коли розряджається найбільше фізіологічне напруження глядача. Але все одно для звичайної київської зажатості це дуже рідкісна реакція: оплески, виск, крики, і не «браво!», а щось зовсім нечленороздільне й захоплене. Виконавців прикрашають живими квітами, і Сіренко на своєму підвищенні одразу починає нагадувати пам’ятник у день ювілею, а солісти трохи нижче нього утворюють шість квітучих клумб посеред нагромаджень міді та дерева.
Зрештою, вони зробили це — зіграли симфонію, за яку не зважувалися взятися й найбільші виконавці. Підняли її масивну красу. Красу, яка, може, і не рятує світ, але завжди діє за своїм здоровим інстинктом.
