Як же хотілося вірити і сподіватися. З яким ентузіазмом ми до дірок протирали нескладну турнірну таблицю групового турніру Ліги чемпіонів, вираховуючи шанси, що залишалися у «Динамо» після трьох поразок поспіль. Так само ми робили після першого, другого, третього турів, сподіваючись, що наші вже цього разу точно подолають смугу невдач і почнуть забивати, почнуть перемагати. Тепер рахувати вже немає чого. З одним очком у пяти іграх «Динамо» вже не зсунеться з останньої сходинки, показавши найгірший результат за всю історію участі команди в Лізі чемпіонів і встановивши особистий антирекорд в іграх єврокубків — чотири поразки поспіль.
ВСЕ НІБИ СКЛАДАЛОСЬ
Дортмунд зустрів українську делегацію теплим осіннім дощем, що починався у вівторок і середу ніби за розкладом — о двадцятій сорок. Тренування на полі стадіону, де мала проходити гра, наші встигли провести в день приїзду ще «по сухому». А тим часом німецьке телебачення вже видало свій прогноз стартових складів команд, на сто відсотків вгадавши стартовий склад динамівців.
Зробити це було нескладно — лише тринадцять готових до гри польових гравців прибули до Вестфалії із Києва. У нас не було капітана команди Олександра Головка. Він був дискваліфікований УЄФА на дві гри за дотик до обличчя афроанглійського футболіста «Ліверпуля» Еміла Хескі, яке наш футболіст здійснив після гри у відповідь на порцію англійського мату, чи як там у них це зветься. У господарів не був заявлений на гру Марсіо Аморозо, котрий встиг цієї осені забити і «Шахтарю», і «Динамо». Також не грав центральний захисник Юрген Колер. Натомість тренер киян Валерій Лобановський вперше у цьогорічній Лізі випустив в основному складі Андрія Гусіна, який, здається, подолав наслідки травми.
Оскільки шансів на загальний успіх українці мали набагато менше, вірилось, що це допоможе команді зіграти розкуто. Все ж таки сьомий матч Ліги чемпіонів, починаючи з серпня — це вже неабиякий досвід, який колись збирався роками. Були сподівання на те, що спрацює-таки розроблена тренерським штабом «Динамо» тактика, яку гравцям вдасться нарешті втілити у життя.
НЕ ТІ ЦИФРИ НА НАШУ КОРИСТЬ
Підсумковий протокол, чи як тепер кажуть «саммарі», оперативно підготовлений організаторами одразу по закінченні гри, засвідчив, що за статистикою команди виглядали практично рівно. Однаковий час тримали мяч, заробили майже рівну кількість кутових та штрафних, по пять разів потрапили мячем у «рамку» воріт. Безумовно, є й інші, більш докладні характеристики гри, підготовлені фахівцями. Проте дилетанти, якими є десятки тисяч глядачів на трибунах і сотні тисяч біля телеекранів, побачили лише дві цифри — 1:0 не на нашу користь. І як би ми не симпатизували футболістам із Києва, як би не бажали їм успішно реалізувати мудру тактику свого тренера, було видно, що наші грають слабше. Не у бажанні виграти, не у самовідданості, не у витривалості чи швидкості переважали гравці «Боруссії» динамівців. У господарів також було безліч помилок при передачах, провалів у захисті, неузгодженостей в атаці. Слово «також» вжито тому, що всім цим грішили і наші. Ось тільки скористалися помилками суперника команди по- різному. Це для того, аби примусити опонента помилитися, досить швидко бігати і технічно виконувати відбір. Аби щось створити самим, потрібен клас, якого у Дортмунді українські чемпіони не показали.
Ще до того, як Томаш Росіцький елегантно обіграв весь наш захист і воротаря, стовідсоткові нагоди забити гол втратили Ян Келлер та Еванілсон. Просто кількість перейшла у якість. Удари ж із зручних позицій Олександра Мелащенка, Олександра Хацкевича, Андрія Несмачного, Андрія Гусіна, Владислава Ващука несли набагато менше небезпеки — або до воріт було далеко, або удар несильний, або навпаки — аж занадто. Якісну гру кияни демонстрували епізодами, які так і не склались хоча б в одну логічно завершену комбінацію. Вже вкотре суперник досить легко знайшов контраргументи проти атак «Динамо», забезпечивши надійність власних тилів.
Гра в Дортмунді була останнім цього року шансом для кожного футболіста «Динамо» показати себе у Європі. Невже знову з чимось не співпав науково запланований «пік форми»? Немає сумніву, що цей пік обов’язково настане під час догравання відкладених ігор чемпіонату України. Тим більше, що суперники на той час матимуть дещо іншу мотивацію і знаходитимуться не в такому стані, як «Боруссія».
ТОРЖЕСТВО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ
Висококваліфіковані фахівці, якими є, безперечно, тренери київського «Динамо», ось уже третю осінь пояснюють нам, невігласам, що йде планова «реконструкція складу». А результат щораз гірший. Позаторік динамівців у другий етап Ліги вивів спортивний подвиг словенського «Марібора». Торік ми теоретично мали шанси до останнього туру. Тепер все стало ясно ще раніше. Тенденція, однак. Ніяк її не зрозуміти тисячам дилетантів, які у дощ і холод приходять на трибуни, заплативши за білети. То «Динамо» бореться за перемоги в єврокубках чи як? Якщо «реконструкція», то попереджати треба. А то люди переживають, хвилюються. Знали б, що з поразки ніхто «не робитиме трагедії» і триватиме «будівництво команди», яке невідомо коли закінчиться, сиділи б вдома і не нервувалися.
В Європі є команда, котра стартувала в Лізі чемпіонів ще гірше за «Динамо». Це римський «Лаціо», який програв три перші матчі. Зате потім два підряд виграв і не виключено, виграє третій, здобувши путівку до наступного кола Ліги. Що сталось з «Лаціо»? А що роблять керівники команди, яка програє три рази підряд? Саме так — в Римі поміняли тренера, хоча той, не виключено, теж будував «команду майбутнього».
Чи повинна футбольна Україна очікувати, поки в секретній «лабораторії Лобановського» будуть багато років «конструювати команду» без надії на результат? Мова саме про футбольну Україну, а не про керівників ФК «Динамо»(Київ). Хоча й вони мали б поцікавитися ефективністю використання ну дуже великих коштів, що інвестуються у нашу найкращу команду, яка є, без сумніву, символом футбольної і не тільки футбольної України.
НЕ ТРЕБА ЮВІЛЕЇВ!
Колись у застійні сімдесяті партійні та комсомольські ідеологи ламали голови, вигадуючи всілякі ювілеї і пам’ятні дати, аби очолити з цієї нагоди «трудову вахту». Щось схоже відбувається і у нашому футболі. Сорокаріччя першого чемпіонства «Динамо» — це, безперечно, дата. П’ятнадцятиріччя виграшу Кубка кубків — теж дата. А незабаром буде ще й третя річниця останнього виходу «Динамо» до півфіналу Ліги чемпіонів. Шкода, що забули відзначити річницю останнього виграшу матча єврокубків у Києві, що вже минула. За бажання кількість ювілеїв та річниць можна продовжити. Але ж гладач-дилетант, заради якого у світі й існує футбол, ходить на стадіон не відзначати річниці, а вболівати за нові перемоги улюбленої команди. Саме новими перемогами має жити справжній футбольний клуб.
І нехай тепер такими перемогами для київського «Динамо» будуть лише матчі національних чемпіонату та кубка, їх також ще треба здобути. Найзавзятіші «співці «Динамо» вже скоро десять років, як переконують народ у тому, що чемпіонат України у порівнянні із Лігою чемпіонів ледь не другорядний турнір, ігри якого можна переносити коли і куди завгодно, а регламент міняти по два рази на рік. Молодці, добре попрацювали. Тепер потрібно ще десять років нормальної роботи клубу, аби на кожну гру «Динамо» збиралися повні трибуни, як це було у шістдесяті роки.
До цих років нас повернув багатосерійний документальний фільм Сергія Долбілова «Гра в «Динамо», який нині йде на каналі «1+1». Де і коли команда і глядач почали втрачати контакт? Коли з’явилися нерозумні табу і забобони, котрі відштовхують масового глядача від команди? Про це можна ще багато написати, однак повернемось до найближчих перспектив провідної, точніше однієї із провідних на сьогодні команд України.
БЕЗ ШЕВЧЕНКА
Навіть школяр може зауважити, що міжнародні успіхи «Динамо» останніх років стали щораз скромнішими одразу після того, як з команди пішов Андрій Шевченко. Тепер успіхи настільки скромні, що вже й не добереш, чи успіхи це взагалі. Саме геніально обдарований гравець світового класу на прізвище Шевченко, а не набір тактико-технічних схем підняв у 99-му київське «Динамо» до підніжжя європейських вершин. Саме цей гравець здатен створити спортивне диво, яким буде перемога національної команди України над німецькою збірною в суперечці за путівку на фінальний турнір Кубка світу.
Але ми відволіклись. Фраза про те, що команді «Динамо»(Київ) стало нелегко грати після того, як її залишив супернападник Шевченко, стала за два роки банальністю і штампом. Її повторили навіть брати Клички, котрі хорошою німецькою мовою коментували підсумки гри «Боруссія» — «Динамо» по німецькому ТБ. Кличкам можна — вони насамперед боксери, а вже потім любителі футболу. Справді компетентні люди знають, що в наших умовах футбольний талант неможливо купити, його треба виростити.
Подивіться на празьку «Спарту», яку «Динамо» з такими труднощами подолало три роки тому. Чеський клуб продав «Боруссії» Росіцького. «Динамо» продало «Мілану» Шевченка. Залишили команди ще по кілька провідних виконавців. І що, грають тепер за чемпіона Чехії молоді нігерійці, румуни, угорці, югослави, грузини чи узбеки? Чи може свої хлопці разом із кількома сусідами-словаками впевнено виступають у Лізі чемпіонів проти «Баварії» із купою дорогих іноземців та «Спартака» із купою іноземців дешевих? Чи не таким, як «Спарта», було ще позавчорашнє «Динамо», де поруч з українцями грали лише брати-білоруси і брати- росіяни?
ВЛУЧАТИ У ПОТРІБНУ ЦІЛЬ
Європейською невдачею великий футбол для київського «Динамо» цієї осені не завершується. Ще треба поборотися за престиж у останній грі з «Боавіштою» в Києві. Ще треба допомогти збірній України у найважливіших іграх сезону. Ще залишились матчі національного чемпіонату та кубка. Ми вболіватимемо у цих іграх за «Динамо» і за динамівців. Тільки давайте будемо взаємно чесними і одразу називатимемо мету, до якої прагнемо. Щоб потім або досягти цієї мети, або відповідати за невдачу. Саме відповідати, а не казати про те, що «ми із поразки трагедії не робимо». Бажано це робити одразу, щоб не було соромно як міністру, підлеглі якого влучили не в ту ціль, а потім довго не хотіли у цьому признаватися. Бо ж відповідати все одно доведеться.
