На хід історичного розвитку Афганістану незгладимий відбиток наклали як географічні чинники (більша частина його території — це гори, кам’янисте пустинне плато і піски), так і чинники етнічні. Ще й сьогодні, на початку XXI століття основою соціально-політичної структури Афганістану є патріархальні, родово-племінні відносини. Єдиної афганської нації, в західному розумінні цього слова, немає. Більш ніж 22-мільйонне населення країни (територія 655 тис. кв. км порівнянна з територією України — 603 тис. кв. км) розділене на багато етнічних груп. Пуштуни зараз домінують (їх тільки 40— 45%), оскільки вони є головною силою руху «Талібан». Виділяються також таджики (до 20%, навіть у Таджикистані їх менше), хазарейці (до 16%), узбеки (9%), туркмени, белуджі... Зазначимо, що кожен народ прагне будувати свій уклад життя на архаїчних, патріархальних (кланових) засадах.
Саме «Талібану» вдалося підірвати основи, здавалося б, непорушної системи стримувань і противаг, що склалася за багато століть у цій країні — кожна нація та етнічна група знала «своє місце під сонцем». У 1996 році керовані учнями медресе загони, котрі спиралися на пуштунське населення, зайняли столицю — Кабул. А восени 2000 року майже вся територія країни опинилася під контролем талібів; у «Північного альянсу», що спирається здебільшого на таджиків та узбеків, а також на допомогу Росії, в руках залишилася тільки вузька смуга землі на крайньому північному сході країни.
Джерела успіхів «Талібану» — в створенні позакласової наднаціональної держави, що спирається на ісламський фундаменталізм. Ось чому після перших військових перемог таліби свідомо порушили етнічний баланс, переселяючи до великих міст цілі клани таджиків, узбеків, хазарейців; значну роль вiдiграють пуштуни в сусідньому Пакистані (особливо в армії). І чи не тому «Північний альянс» настирливо разом із Заходом педалює повернення на королівський престол 86-річного Мухаммада Захір-Шаха? Нагадаємо, що у 1973 році в Афганістані було повалено монархію. Король є представником могутніх пуштунських кланів і, безумовно, може стати об’єднуючим, цементуючим стрижнем, за умови перемоги «Північного альянсу».
Головна й найважливіша особливість історії Афганістану — тут побував не один десяток могутніх завойовників, але ніхто з них не спромігся втримати скільки-небудь довго ці території у своїх руках. Ще один важливий аспект — в ісламській державі Афганістан, де релігія стала домінуючим чинником розвитку, дуже довго та болісно (від 260 до 300 років) тривав процес ісламізації, завершений тільки в 70-і роки Х століття. Перші письмові згадки про афганців (точніше, їх древніх історичних предків) відносяться, мабуть, до VI ст. Але ще набагато раніше на території сучасного Афганістану виникали численні архаїчні протодержавні утворення, часто рабовласницького типу (перше з них — Бактрія у 1-й половині I-го тис. до н.е.) Iз 30-х років VI ст. до н.е. територію Афганістану поглинула могутня держава перських царів Ахеменидів. А після її краху країну завоював Олександр Македонський (330—329 рр. до н.е.) Але і його панування на цих землях було дуже недовговічним...
Минали століття, нові і нові держави намагалися встановити свій контроль над Афганістаном. Його територія входила до складу Греко-Бактрійського царства (до 130 р. до н.е.), Великого Кушанського царства (I—IV ст. н.е.), держави Сасанідів (V—VI ст. н.е.), потім — Тюркського каганату. У VII— VIII століттях сюди проникли араби, у X ст. — саманідські еміри Бухари. Але чужоземці або асимілювалися з місцевим населенням, або виганялися войовничими афганськими племенами. Ані держава Газневідів (X—XII ст.), а потім Гурідів (XII—XIII ст.), ані навіть монголи не спромоглися історично надовго закріпити контроль над Афганістаном. Могутні держави Тімурідів (XIV ст.), Великих Моголів та іранських Сефевідів (XVI—XVII ст.) лише на певний час перетворювали Афганістан у свою провінцію, але через кілька десятиріч йшли геть.
На початку XVIII століття в Афганістані було встановлено владу іранського правителя Надір-шаха; але вже у 1747 р. засновано першу власне афганську Дурранійську державу. У 1818 році вона розпалася на кілька фактично незалежних князівств. Проте новий вождь афганців, Дост Мухаммед, зумів успішно протистояти англійському нашестю (1838—1842 рр.). Англійці, що підкорили набагато більшу за територією і, тим більше, за чисельністю населення сусідню Індію, в Афганістані зіткнулися із запеклим опором. Захоплюючи великі міста, окупанти не могли впоратися з летючими загонами місцевих племен і в 1842 році зазнали кількох принизливих поразок (в Кабулі було оточено та знищено експедиційний корпус, а у Хурд- Кабульській ущелині розгромлено дивізію генерала Елфінстона). Під час ще однієї англо-афганської війни (1878—1881 рр.) британцям так і не вдалося завоювати Афганістан, хоч вони й включили в 1893 р. до складу своєї колонії Індії землі на південь від так званої «лінії Дюранда». Наприкінці XIX століття Афганістан став нібито буфером між двома імперіями — Російською та Британською, саме використовуючи протиріччя останніх, численним ханам вдавалося вести «свою гру».
До початку XX ст. остаточно склалася централізована афганська держава емірів Абдуррахмана та Хабібулли. У Першій світовій війні Афганістан зберігав нейтралітет. У 1933 р. після тривалої громадянської війни королем став 18-річний Мухаммад Захір-шах (нині живе у Римі).
Новітня історія Афганістану кривава, жорстока і пам’ятна багатьом нашим співвітчизникам. Повалення Захір-шаха і, особливо, «квітнева революція» 1978 р., коли було вбито президента Мухаммеда Дауда і до влади прийшли радикал-марксисти з Народно-демократичної партії Афганістану, поклали початок анархії, радянській інтервенції та громадянській війні, що триває у цій багатостраждальній країні ось вже третє десятиріччя.
Кремль сподівався здобути в Афганістані плацдарм для «кидка до Індійського океану». «Обмежений контингент» радянських військ, чисельність якого часом досягала 120 тисяч чоловік, буквально повторив історичні помилки британців. Повстанці-моджахеди контролювали сільську місцевість, гористу та недоступну, постійно отримували допомогу від пуштунських племен Пакистану (перекрити кордон, що був лише умовною лінією, практично неможливо) і дедалі зростаючу підтримку країн Заходу, насамперед США. Моджахеди обстрілювали транспорти, вчиняли напади на гарнізони міст, контрольованих урядовими військами та радянськими частинами.
Тільки за офіційними даними СРСР (війська його знаходилися на території Афганістану з 28 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року) втратив 14433 військовослужбовці, 54 тисячі поранених, 298 пропали безвісти. Втрати серед афганців набагато більші — від 1 мільйона загиблих (здебільшого серед мирного населення), до 4 мільйонів чоловік стали біженцями у Пакистані, Ірані, а після перемоги моджахедів у 1992 році (СРСР продовжував до цього часу підтримувати марксистського диктатора Наджібуллу) і десятки тисяч прихильників НДПА. Як ми зазначали вище, «перемога» моджахедів не призвела до закінчення громадянської війни — колишні союзники почали перекроювати карту Афганістану виходячи зі своїх власних інтересів.
Хоча б поверхово ознайомившись iз минулим Афганістану, не можна не зробити висновок: кожен, хто приходить у ці гори та пустелі зi зброєю, повинен дуже добре зважити наслідки будь- якого свого кроку...
