За даними Держдепартаменту молодіжної та сімейної політики управління у справах неповнолітніх, за 6 місяців 2001 р. в Україні зареєстровано 3125 бездомних дітей. Кількість наркотично залежних — 738 дітей. У залежності від алкоголю знаходиться 3817 дітей
ІЗГОЇ?!
Ви бачили їхні очі? Вони всюди: біля яток, у переходах метро, на шикарних тротуарах нового Хрещатику та глухих вуличках Борщагівки, у підвалах житлових будинків, на лавках вокзалів, парків. Голодні. Обідрані. Беззахисні, які вміють тільки просити. Звичка. Але не поспішайте їх за це засуджувати. Вони не зухвалі жебраки, вони — безмовний докір нашому часу! У них тільки одна зброя проти суворої дійсності — простягнута до вас рука. У хвилини напливу емоцій ми кидаємо їм декілька монет, бажаючи допомогти. Але чи допомагаємо ми їм? Чи вирішують декілька монет справді наболілу, глобальну проблему бродяжництва? Що чи хто спонукає цих маленьких людей кидати дім, школу, рідне місто?
— Причини різні, — пояснює Сергій Новик — начальник служби у справах неповнолітніх м. Києва , — це негаразди та сварки у сім’ї, нерозуміння у школі, невміння чи небажання навколишніх знайти підхід до дитини, побачити у ній особистість. Суцільна байдужість. Як результат — дитина голосно грюкає дверима, йде спочатку до друзів, знайомиться з компанією «вуличної» дітвори. Зрештою, сама стає однією з них.
— У якому віці діти потрапляють на вулицю і що їх там чекає?
— Вік різний: від трьох і до вісімнадцяти років. Але найбільший відсоток дітей у віці від 10 до 15 років. Що їх чекає на вулиці? Нічого доброго. Поки вони діти, їх жаліють, їм подають. Зростаючи, кожен з них розуміє, що «легке» життя закінчилося і вони самостійно полізуть до вас у кишеню, будуть чекати вас у під’їздах, на безлюдних вулицях, гвалтувати, грабувати, сідати у в’язницю чи на голку, займатися проституцією. Перелік вакансій, що пропонуються вулицею, широкий та різноманітний. Адже у середньому, жебракуючи, дитина може заробити 150 грн. у день.
— На кого або на що йдуть ці гроші?
— На тих же п’яниць — батьків, уявних опікунів, яким невигідно працювати. Та й не хочуть — куди краще жити на заробіток дитини, яка знемагає від жари влітку та замерзає лютою зимою, рятуючись від холоду за допомогою дірявого пальтечка та черевиків на босу ногу, замість того, щоб сидіти за партою.
— Скільки у Києві зараз бездомних дітей?
— Професійних київських жебраків на сьогоднішній день нараховується 138. Але вони не бездомні! У них є дім, батьки. Інше питання — які? Наша служба у справах неповнолітніх знає кожного з них, працює з ними. Друга маса, а це близько 78% — приїжджі з інших областей України діти, яким ми можемо допомогти тільки в одному — встановити особистість дитини, місто, звідки вона приїхала, та відвезти назад. Але й тут проблема. Наша машина тільки на шляху до Києва, а дитина вже знову тут.
— Чому вони тягнуться у Київ і, як ви вважаєте, що треба зробити для того, щоб діти не виїжджали на так звані «заробітки»?
— По-перше, часто батьки таких дітей є безробітними, а тут їм подають — велике місто. По-друге, незважаючи на всі негаразди життя, нелади у сім’ї, матеріальні труднощі, дитина не поїде невідомо куди, якщо буде відчувати теплоту, бачити нормальне ставлення навколишніх, починаючи від вихователя в дитячому садку, вчителя в школі, аж до керівництва того чи іншого міста, адже кількість приїжджих дітей у нашому місті не зменшується. Чи свідчить це про якість роботи на місцях?
— Як вирішити проблему бродяжництва?
— Спільними і тільки спільними зусиллями! Вони наші діти, і нехай це пишномовно звучить, але завдання кожного з нас зробити все можливе, щоб з цієї людини виріс хороший спортсмен, вчений, фінансист, а не кримінальний авторитет.
ДРУГИЙ ДІМ
Медико-оздоровчий соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх м. Києва знаходиться в Бортничах, на 23-му кілометрі Бориспільського шосе. Функціонує він з 6 листопада 2000 року. За цей час курс реабілітації, а це три місяці постійного проживання у Центрі, пройшло близько 800 дітей. Чотириповерхова будівля розрахована на 100 місць. Вільних немає! Робота з кожною дитиною ведеться у трьох напрямах і включає допомогу психологічну, медичну та педагогічну. Кожен з напрямів базується на чітко відпрацьованій, бездоганно продуманій програмі. Адже працювати доводиться з непростими дітьми, часто вони замкнені, недовірливі, з покаліченими долями, втратили віру в себе та навколишній світ.
По дорозі до кабінету директора центру, Лариси Немоловської, зустрічаю групку дітей, які доводять щось один одному. У них світяться щастям очі, а на губах — щира дитяча посмішка. Неначе не було жахливих записів: «Батько засуджений, мати не в змозі впливати на сина; дитина постійно знаходиться в стані нервового збудження через безперервні конфлікти з вітчимом; дитина з неблагополучної сім’ї, мати п’є та ін.,» — у графі «причини направлення». Неначе не було поневірянь, згвалтувань (у центрі знаходяться дівчатка, яким довелося сьорбнути ще того «солодкого» життя), токсикоманії... Нічого з їхнього минулого. Мені пригадалося, що я хотіла спитати директора: «Чи може центр замінити цим дітям тепло сімейного вогнища, домашній затишок?», — і зрозуміла, що воно безглузде. Оскільки більшість дітей дізнаються значення цих слів саме у центрі. Дізнаються, що таке тепла ванна та чиста білизна, зубна щітка та своя постіль. Дізнаються про існування гарячих страв, про увагу і підтримку вчителів, які допоможуть знайти втрачену віру в себе. Багато дітей, незважаючи на шкільний вік, уперше сідають за парту, беруть у руки ручку, олівці, знайомляться з книгами. У результаті народжуються на світло перші незграбні малюнки та вірші, значення яких іноді зрозуміле тільки автору. Але біль, самотність, жорстокість людського світу, що ранять тендітну душу дитини, яка намагається протистояти цьому, видно неозброєним оком:
«...Я устала, устала бороться.
Значит, просто устала жить,
Но я перестала бояться,
я просто стала жестокой.
По отношению ко всем.
Я стала одинокой...
Вокруг меня темнота,
никогда не придет
в мое сердце весна,
я буду всю жизнь
всегда одна...».
Саші — 16. Я познайомилася з ним перед від’їздом з центру. Він любить танцювати брейк. Із задоволенням працює на комп’ютері (створює маленькі анімаційні фільми). Хлопчик досить товариський, охоче займається шкільними предметами, захоплюється спортом. Пізніше з’ясувалося, що він тут вдруге, вирішив залишити на деякий час ліцей та повчитися у центрі. Захоплено розповідає про вчителів та методи подачі інформації.
Тринадцятилітню Оксану, яка тут також удруге, мені так і не вдалося розговорити, дівчинка ледве йшла на контакт. Намагаючись усміхатися, вона видавлювала з себе скупі «так», «ні», «не знаю», а в очах був смуток. Зустріч з реальністю? Цикл реабілітації повториться.
«Перш ніж потрапити до нас, — пояснює директор медико-оздоровчого центру, — всі діти проходять підготовку в психологічному центрі служби у справах неповнолітніх на бульварі Шевченка, 23. У нас з ними також працюють психологи. І ми впевнені, що у стінах нашої установи вони морально захищені. Але, на жаль, потрапляючи знову в неблагополучні сім’ї, на вулицю, вони травмуються, можливо, ще більше. Тому головною проблемою сьогодні є проблема соціального супроводу таких дітей. Не можна виділяти їх, ставитися до них, як до «особливих», «не таких, як усі». Це помилка, припускатися якої ми не маємо права».
Після закінчення тримісячного курсу реабілітації діти, згідно з традицією, залишають записку у вигляді листочка з бажанням на «дереві бажань». Я прочитала деякі з них: «Хочу нормальну сім’ю», «Центр став моїм другим домом», «Шкода розлучатися з друзями», «Хочу залишитися тут назавжди» та ін. А йдучи звідси, кожен з них візьме собі м’яку іграшку — на пам’ять...
ДО РЕЧІ
За даними МВС України за 6 місяців 2001 р. серед бездомних дітей було виявлено 7961 правопорушеня. З них: 94 ненавмисні вбивства, навмисні нанесення важких тілесних пошкоджень — 126, розбійних нападів — 424, грабежів — 962, згвалтувань — 43. Кількість дорослих, які підмовляли дітей на здійснення злочинів — 1571, на жебракування — 641.
