Передостанній розділ розлогої статті «Від села — до соціополісу» С. Удовика («День» від 28.08.01) — «Стратегія прориву» — закінчується сентенцією: «Справа в тому, що в Україні дотепер немає нації. Є територія та населення, яке живе в регіонально розколеному суспільстві». Якщо прийняти цю максиму, то нема чого продовжувати участь у дискусії, витрачати час, енергію, папір, який на цій «території» такий дефіцитний і дорогий.
Заперечуючи вказану тезу С. Удовика, торкнемося основного питання статті — глобалізації. Почнемо з визначення, яке п. Удовик наводить за англійським соціологічним словником. Там глобалізація формулюється як «процес наростання взаємозалежності спільнот». Можна було б сказати також — держав. Це досить толерантне визначення, і з ним можна було б погодитись, якби не одне «але». За цим визначенням криється те, що є спільноти і «спільноти», держави і «держави». Є США і Китай — держави, які ніхто не може завоювати, і є Лесото чи Андорра, які існують завдяки міжнародній домовленості. Вказане визначення не розкриває суті процесу. Тож пропоную своє визначення, яке виправляє цей недолік: глобалізація — це процес економічного, політичного, військового управління світом, а також концентрація ресурсів, наукових і технологічних кадрів і знань, інтелекту в розвинених країнах світу. Може, пропоноване визначення надто категоричне, здавалося б, альтернативно налаштоване проти глобалізації, проте воно віддзеркалює суть цього явища на сьогоднішній день.
У короткому відгуку на статтю не можна зупинитися на всіх питаннях, які порушує автор, тому зупинюсь на тих, які вважаю найсуттєвішими. Висувається теза, що глобалізація — це не вестернізація; залучається для цього питання цивілізації, Дж. Сорос зі своєю соціокультурною діяльністю; стверджується, що «кожна людина, індивідуально інтегрована у глобальний простір, а відповідно — і кожна спільнота, може вступати в контакти з будь-якими урядами ...». Усе воно так, але пригадаймо країну в Західній Африці, на узбережжі Атлантичного океану — Ліберію. Для створення незалежної держави, всупереч тодішнім колоніям імперій була закуплена територія. Туди переїхали чорношкірі цивілізовані громадяни США. І що? Вони створили там цивілізовану країну, подібну до американського штату? Аж ніяк — без підтримки цивілізованої Америки ця країна перетворилася у звичайну рядову африканську державу з усіма її бідами та недоліками.
Прикладів можна навести безліч. Людство розвивалося нерівномірно, хтось пішов уперед, хтось відстав, а хтось відкотився назад. Звичайно, часи тепер не ті, є ООН зі своїми програмами, є кращі засоби комунікації, але без відповідного сприяння прогресу країнам, що розвиваються, це не допомагає. Це добре розуміє п. Удовик, але чомусь запитує: «Хто заважає Україні створити умови для ТНК?».
Хоч правдивими й актуальними є слова про національні еліти, проте треба пам’ятати, що в Україні такої повноцінної еліти ще нема, вона лише виховується, вчиться, формується, і до того ж, не в кращому середовищі як внутрішньому, так і зовнішньому.
І, нарешті, «стратегія прориву» та «міський розвиток». І те й інше правильне взагалі, а конкретика буває дуже різноманітною. Іноді треба прориватися вперед, а часом необхідно брати тайм-аут, щоб підтягнути резерви, відпочити, набратися нових сил. Розвиток єдиного світу — явище надзвичайно складне. У першу чергу, треба зробити його єдиним у тому, щоб одна людина не чинила зла іншій, а одна держава чи спільнота — іншій державі чи спільноті. Для України і багатьох країн світу важливо насамперед раз і назавжди покінчити з міжетнічним і міжконфесійним протистоянням. Важливим питанням світу є гармонія співпраці цивілізацій, усунення протистоянь світових і регіональних релігій, сект, конфесій і т.п. Чи зможе глобалізація вирішити ці питання своїми методами та способами? Чи не увійде вона у суперечність з діяльністю об’єднаних націй?
І ще одне питання, заторкнуте С. Удовиком, — створення соціополісів. Непогана задумка, але не можна перетворювати весь світ на якийсь єдиний урбанізований конгломерат. Більшовики вже хотіли зрівняти село з містом. Зрівняння йшло в першу чергу через будівництво гуртожитків і ліквідацію корів у селян. Що з того вийшло — відомо. В Україні є десятки величезних сіл із населенням десять і більше тисяч і т.зв. «селища міського типу». Мабуть, звичайним селам необхідно створити умови сучасних вигод і сервісу, тоді знайдуться люди, які захочуть там жити й працювати та інших людей годувати.
Події в Генуї показали, що міський люмпен далекий від ідей, які йому пропонують доктринери глобалізації. Зміцнювати економіку України, працювати на високому фаховому рівні, починаючи від тракториста — до прем’єр- міністра, менше розтринькувати кошти на нежиттєздатні проекти — ось основні завдання українців.
