«День» продовжує публікацію робіт, надісланих на конкурс «Україна — Німеччина: що було? Що є? Що буде?», проведений нашою газетою спільно з Гете-інститутом. Сьогодні пропонуємо вашій увазі твір на задану тему киянина Івана Валька, який потрапив до фіналу літературного конкурсу. А хто саме стане переможцями цього конкурсу, ми дізнаємось незабаром — третього жовтня у День об’єднання Німеччини. Матеріали призерів — як літературні, так і фотороботи — «День» планує надрукувати у п’ятничному випуску п’ятого жовтня.
Вона. Росла струнка, як тополя. Мала чорні брови, карії очі. Товста коса звисала до пояса. Матінка від тяжкої праці хилилась до землі. А батько, відірвавши мозолисті руки від коси, якою клав у покоси червневі трави, пішов туди, звідки не всі вертаються, — де люди, мов кроти, рили окопи і крізь прорізь мушки цілилися в людей. Убивати не міг, і коли довгоногий автоматник, загубивши шолом, біг на нього, цілився не в чубату голову, а в ноги.
Він. Ріс високим, рудоволосим. Очі кольору липового меду сяяли смішинками. Був кращим студентом, коли страшна війна переломила життя. За батьком і братом пішов туди, де трасували кулі, бухкали міни. Брата розірвав снаряд десь над Сеною під Парижем. Про загибель батька дізнався, коли вже сам гупав кованицями по невідомій тихій Вінниці над Південним Бугом. У лісі біля станції Кароліна, між Вінницею і Уманню, зустрів і його клятий свинець. Після лікування конвоював тих, що одстрілювались, коли його армія наступала. Полонених було, як комах. Голодні, з почорнілими обличчями. У нього ріс жаль до нещасних, яких можна було топтати, наче комах, що дехто й робив.
Він примітив її, коли гнану з Брацлава колону спинили під старезними липами у селі Чуків. Роздавала харчі бранцям, що не заборонялося: потрібна була здорова робоча сила. Але один із конвойних заступив їй дорогу. На великі карі очі набігли сльози. І тоді він став між нею і сіро-зеленим, як у нього, мундиром. Коли, гейкаючи, погнали людське стадо, вона махала рукою полоненим, а він раптом з воза помахав їй. Вона відповіла.
Шаленіли полум’я і війна сорок другого літа останнього віку другого тисячоліття. Тисячі людських подоб довбали земну твердь ломами, кайлами, штурхали лопатами, рили у свій зріст вузьку, звивисту, як змія, довжелезну щілину на планеті, що топографічно означилась: «Вінниця — Дніпропетровськ». У той рівчак клали кабель, зварювали, засипали, трамбували — верховний вождь війни, що з орлом на кашкеті, жадав негайного зв’язку з прифронтовою смугою. Планетарну щілину кайлували за її селом, і вона бігала з відрами, аби тамували спрагу знедолені люди, яких охороняли інші люди, що теж хотіли пити. І він знов побачив її, а вона — його. Спираючись на палицю з рушницею за плечима, він низенько уклонився їй, посміхнувся щиро, звабливо. У його очах вона побачила промінчики, яких не було ніколи в її залицяльників. Він тільки прошепотів: «Мадонна». Вона щось зрозуміла. Уперше, попри бруд війни, у ній щось затеплилось. Зачастішала на станцію Кароліна, до табору, і вже не перекидала полоненим торбинки з харчами через колючий дріт, а давала йому і він ділив між немічними. Передачі трохи не з усього села їм допомагали носити хлопчики. Проте лиха слава — як той Сава: як не брехне, то не дихне. Покотилось по селу, що вона — його коханка і що бачили, як вони цілувалися. Почувши, мама ойкнула, взялася за серце. А доня: «Мамо, він не такий. Він хороший». А мама: «Але люди... Як люди?»
Того, що казали, не було. Але сталось: покохались. Щовечора, лиш засяє зіронька, спішили побачитись. Коли з духмяних лип на ніч повертались бджілки-трудівниці випрацьовувати мед, вони під тими липами поєднувались медовими поцілунками. Однієї ночі їй до тремтіння хотілося цілувати його з голови до ніг. І двоє молодих, гарячих тепер поєднались назавжди. Згодом почула, що нижче серця тихенько стукає ще одне. Він притуляв вухо до її вишиваної блузки, і щоки його то рясніли радістю, то хмарились.
У родичів в іншому селі сповістив світ про себе першим «ау» їхній син. Перебралась з дому, аби люди не осудили. Самотня мама бідувала, але доню зрозуміла. З неспокійним, дуже схожим на батька, хлоп’ям вернулась на мамин поріг, коли далеко на Заході прогриміла остання гармата. Батько і брат з війни не повернулися. Син з шести літ пас корів. Вона стала кращою колгоспною дояркою, і вони не пухли з голоду, як інші. Але проворні руки і молочні дійки довели до біди. Їй звеліли, як передовиці, вступати до партії. На бюро райкому хтось спитав: «Хто такий у нас Сталін?» Багата розумом, гостра на язик, вона відрубала: «Ви ще не те спитайте. Хіба я такої чепухи не знаю?»
Їй наказали вийти. А вранці, прямо від корів, двоє у погонах повезли її підводою у райцентр. «За що?» — питала вона, коли почула страшний вирок: п’ять років таборів. «А ким ти вождя назвала?» — була відповідь. Повернулась на синове десятиліття. Добрі люди доглянули, бо мама померла. А хлопчик пас корів і вчився. Став кандидатом наук. Коли ж у великому західному місті впала стіна, що по-варварськи ділила світ навпіл, поїхав шукати батька. Мати давно провадила його туди, але шкодила якась карлючка на папері.
Син батька не знайшов. А батько відшукав сина, про якого мріяв довгого піввіку. Бачив його лише раз, семимісячного, а опісля того доля війни жбурляла солдата по всіх усюдах. І згадував усюди свою першу мадонну, перше глибинне кохання. А стрілись — гірко заплакав, уперши сиву кудлату голову в її старече повногруддя. Час дуже міняє нас. Мабуть, усе-таки він стоїть, а ми рухаємось крізь нього, шкрябаючись, зношуючись.
Що ж буде? Час покаже. У нього і в неї — внуки і правнуки. Але вони не одні такі. Крім них, ще є такі. Бо ж багато місяців струмувала на українській землі гаряча кров німецьких хлопців. Усі ці старенькі бабусі й дідусі, внуки і правнуки — велика рідня. А рідня має довго добре жити, множитись і дружити.
