Запитання ніби найлегше. І водночас ніби найважче. Ну про що мені хочеться сказати найвідвертіше?
Подивіться, яка в нас влада, яка Верховна Рада, а ради нижчих рівнів, які депутати? І який у нас тоді народ. Адже це він усіх їх обирає. Але, коли критикуєш усіх, то треба й на себе поглянути збоку. Хіба я ніколи не помилявся? Хіба я завжди був принциповим? Не завжди. Наміри були хороші, але ж, говорять, що добрими намірами вимощено дорогу до пекла. Та й соромно животіти на таку мізерну зарплату. Соромно одягати чиїсь поношені лахи. Я ж не інвалід і ніби не дурний.
А що робити? Виїхати за кордон? Але ж я народився і виріс в Україні. Я — українець. То невже ж кидати Батьківщину тільки тому, що тут тяжко жити? Чи міняти роботу? Але ж є професії (лікарі, вчителі тощо), які необхідні суспільству, хоча держава виплачує їм таку зарплату, аби одна (!) людина не померла з голоду. А якщо ти виконуєш роботу, на якій тебе ніхто не замінить? Але це розумієш лише ти і, може, ще кілька людей. Твоє начальство до цих людей не належить.
То що ж робити?
Ми запрограмовані на життя. Отож, мусимо жити. Повинні.
Треба працювати. Треба боротися.
