Африку наші миротворці почали освоювати ще п’ять років тому, коли в 1996 році за рішенням Ради Безпеки ООН 226 військовослужбовців 901 окремої понтонно-мостової роти увійшла до Анголи виконувати завдання з відновлення доріг, наведення мостів й понтонно-мостових переправ через ріки. Враховуючи непросте становище, що склалося в Сьєрра-Леоне, Рада Безпеки звернулася до України з проханням про посилення миротворчого контингенту «блакитних касок» у цій неблагополучній за всіма мислимими й немислимими мірками країні.
Історія нинішнього конфлікту в Сьєрра-Леоне сягає корінням у березень 1991 року, коли у країні фактично було розв’язано громадянську війну. Військові перевороти в цій країні стали майже повсякденним явищем і відбуваються майже постійно. З початку конфліктів у цій африканській країні, за неофіційними даними, загинуло понад 150 тисяч чоловік. Причина запеклих війн — кривавий слід алмазних переділів. Внаслідок цієї боротьби понад 10 відсотків населення виїхало з країни. Втім, Сьєрра-Леоне багата не тільки на алмази: там розвідано великі родовища золота, срібла, платини, урану, бокситів, напівкоштовного каміння. Тому не випадково, що погляд багатьох сильних держав спрямований на цей регіон.
ЯКЩО Б ДО АФРИКИ ХОДИТИ НЕ БУЛО ПРИЧИНИ
Ще за радянських часів зовнішня політика щодо країн Африки (не до всіх, звичайно, а тільки до тих, що обрали «правильний шлях») визначалася досить просто — допомагати. Україна продовжує займатися цим сьогодні у міру своїх сил та можливостей. Головна ж її допомога полягає в участі в операції з підтримки миру в цій маленькій африканській країні.
З перших років незалежності Україна проголосила миротворство однією з найважливіших задач своїх Збройних Сил. Вже сьогодні цю школу пройшли понад 12 тисяч українців. За чисельністю контингенту та кількістю операцій наша країна увійшла до десятки найактивніших щодо цього держав із 80 країн світу, що беруть участь в миротворстві.
Українському контингенту в Сьєрра-Леоне, представленому 4-м окремим ремонтно-відбудовним батальйоном та 20-м окремим вертолітним загоном, дуже вдячні місцеві жителі. Наші військові в цій країні є сильним стабілізуючим чинником. Це знову підтвердив Командуючий силами ООН в Сьєрра-Леоне кенійський генерал Даніель Опанде на зустрічі з українським генералом Олександром Шалугіним — керівником оперативної групи, що проводила ротацію.
Окрема розмова — неоцінимий досвід, що його отримує особовий склад. Передусім — у підготовці підрозділів до виконання миротворчих операцій, освоєнні різних способів переміщення людей та техніки до району конфлікту, їхнього швидкого розгортання в зонах відповідальності. Навчилися українці діяти й у так званих зонах безпеки під час супроводження гуманітарних вантажів. Але головне в тому, що наші військові отримали практику дій в умовах обстановки, характерної для будь-якої операції з підтримки миру, відповідно до тактичного Статуту сил ООН та міжнародних норм.
Але неминуче виникає цілком закономірне запитання: чи по кишені нинішній Україні миротворство? Адже воно, згідно з широко поширеною думкою, — річ дорога, що вимагає високих витрат. Виявляється, що направляти своїх миротворців у гарячі точки вигідно.
По-перше, це зменшує внесок країни до казни ООН. По-друге, Радою Безпеки ООН було запропоновано досить вигідні умови участі у даній операції. Здебільшого вони стосувалися передачі у лізинг нашої військової техніки, якої у нас існує надлишок: БТРів та автомобілів для охорони й перевезення гуманітарних вантажів із подальшим викупом їх в української сторони. Приблизний фінансовий ефект від цієї операції дорівнює 20 мільйонам американських доларів. Це надто істотна додача до бюджету країни, щоб нею нехтувати. По-третє, миротворчі акції певною мірою є рекламними та демонструють можливості країни-миротворця, сприяють підвищенню авторитету в очах світової громадськості. По- четверте, хоч наші військовослужбовці зазнають у цій країні досить великих незручностей, певною мірою це окупається досить пристойними грошима. За півроку служби у Сьєрра-Леоне кожен із них, залежно від посади та звання, отримав від п’яти до шести тисяч американських доларів. Якщо ж порівняти грошове забезпечення військовослужбовця з інших контингентів, то в українців воно є значно меншим.
До речі, українські «блакитні каски» за всю миротворчу діяльність внесли до скарбниці держави чималі кошти, заробивши за офіційними даними, близько 80 мільйонів доларів. Український контингент, який уже здобув тут славу, становитиме 634 солдатів та офіцерів. З новою ротацією задачі залишилися тими ж самими. Особовий склад 4-го батальйону продовжить здійснювати обслуговування та ремонт БТРів й автомобільної техніки, яку було перебазовано на континент ще в грудні 2000 року, навчати її експлуатації контингенти з Пакистану, Нігерії, Кенії та інших країн, що беруть участь у миротворстві в цій країні, супроводжувати гуманітарні вантажі.
Не змінилися вони й у льотчиків. Бойові аси перевозять персонал місії ООН та вантажі, супроводжують із повітря переміщення військ, здійснюють спостережні польоти. «Саме льотчики тут отримують робочу форму, — каже командир вертолітного загону полковник Олександр Ткаченко. — Наліт буквально кожного із них становить 130 — 150 годин. Хіба не це є головним для людей, які зв’язали своє життя з небом?» На Батьківщині наліт щонайбільше становить 15 годин. Причина одна — відсутність палива.
Звичайно, у вирішенні всіх завдань, які виконують наші миротворці, є певні труднощі. Наприклад, для 4-го батальйону вони полягають у навчанні контингентів, ремонті техніки. Строки, поставлені керівництвом місії, просто нереальні.
Хіба можна за тиждень навчити людину експлуатації техніки та зброї? Більш того, незнання англійської солдатами контингентів призводило до того, що наші фахівці спочатку навчали їхніх офіцерів, а ті в свою чергу своїх солдат. «Учні, — розповідає заступник комбата підполковник Петро Неженцев, — загалом тямущі. Адже вони «профі», за плечима майже в кожного з них — 4 — 6 місій у інших країнах. Радянську техніку знають 50 на 50».
За короткий період нашими військовими передано контингентам ООН 142 БТР та 88 автомобілів, підготовлено майже 600 фахівців з експлуатації цієї техніки. Вертольотчики перевезли 14,5 тисячі пасажирів і 78 тонн вантажу. До речі, ООН за це платить непогано. За місяць оренди бронетранспортера Україна отримує 4500 американських доларів, а година оренди вертольота оцінюється в 1600. Все це приносить Києву приблизно 2,5 мільйона доларів на місяць.
ЕКЗОТИКА «ПРОКЛЯТОЇ ЗЕМЛІ»
Крім українців та росіян, жодного європейського обличчя в екзотичній Сьєрра-Леоне не побачиш. Щоправда, є небагато англійців, які знаходяться тут в якості військових інструкторів. Але їхній інтерес тут зрозумілий, адже Сьєрра- Леоне є колишньою колонією Великої Британії.
У місії ООН, де знову ж таки на керівних військових посадах знаходяться африканці, охоче розповідали, що розвинені країни не хочуть жертвувати своїми солдатами, оскільки їхнім життям загрожує небезпека. Вони дедалі більше згортають свою безпосередню участь у миротворстві, вважаючи за краще відкуповуватися технікою та фінансами для «блакитних касок». Приміром, розкриваючи значення позиції США у цьому питанні, колишній держсекретар Мадлен Олбрайт підкреслила: «США не повинні постійно мати наземну присутність у «гарячих точках». Нам потрібно забезпечувати те, в чому ми сильні — транспорт, зв’язок, матеріально-технічне забезпечення різного роду, а також підготовку людей».
Зважаючи на схожу позицію Франції, Німеччини та інших багатих країн, свою вигоду перебування в Африці підрахували миротворці з Індії, Кенії, Бангладеш, Йорданії, Нігерії, Замбії, Гани, Гвінеї, Пакистану. До того ж вони вельми пристосовані до цих умов життя та клімату з моменту народження. Світові чемпіони з миротворства — Індія, Нігерія, Бангладеш — відверто заявляють, що воно стало зайняттям переважно бідних країн. Адже ніхто не примушує брати участь у цих місіях, все виключно на принципах добровільності. Чисельність контингенту ООН у Сьєрра-Леоне сьогодні доведено майже до 14 тисяч, включно з військовими спостерігачами, а найближчим часом вона складе близько 20 тисяч. Військовий персонал у цій країні представлений 33-ма країнами. Європейці є здебільшого спостерігачами. Це досить багато для країни, населення якої складає близько 5 мільйонів. За заявою Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, якщо міжнародне співтовариство провалить операцію у Сьєрра-Леоне, це «надто негативно» вплине на миротворчу діяльність Об’єднаних Націй на африканському континенті взагалі.
Перший-ліпший довідник мандрівника змушує будь-кого замислитися, чи варто їхати до Сьєрра-Леоне. Ось лише деякі виписки з одного путівника по країнах світу. «Сьєрра-Леоне традиційно вважається «проклятою землею» у Західній Африці. Тут найвища смертність на всій планеті та унікально низька тривалість життя — лише 41 рік... Клімат Сьєрра-Леоне є одним із найбільш спекотних та вологих у всій Західній Африці. За рік тут випадає понад 5 тис. міліметрів опадів. Період сильних злив і дощів із квітня до листопаду...»
Список немислимих тропічних хвороб просто не вкладається в голові. Здається, всі хвороби, описані у медичних енциклопедіях та довідниках, присутні тут. А хвороба століття — СНІД — перетворила Африку на величезний «табір смерті». Щодня вірус цієї смертоносної хвороби вражає 16 тисяч чоловік, відмічено нерідкі випадки захворювання геморрагічною лихоманкою Ебола. Медичні показники захворюваності у цій країні просто шокують — вони плоть від плоті тропічної Африки з її війнами, біженцями, голодом, дикими ритуалами та незламною антисанітарією.
Із середини 70-х років Африка «подарувала» світу 30 нових інфекцій, «відродила» старі, здавалося, майже переможені людиною — віспу, малярію, холеру та 26 хвороб, яких сучасна медицина поки ще не лікує. Коротше кажучи, поки Захід винаходить нові ліки, чорний континент народжує нові епідемії. У цих умовах головним борцем із епідеміями в країні та на континенті загалом виступають або секти, які обіцяють позбавлення від недуг шляхом самоспалення, або фундаменталісти, частіше за все ісламські, які обіцяють вилікувати всіх шаріатом, тобто жорсткою регламентацією моралі. Одним словом, Африці не до медицини.
Півроку 45-градусна спека та 90-відсоткова вологість ласкаво приймали у свої обійми наших солдатів. Життя в польових умовах екваторіальної Африки важке. Хвороби не обминули й наших хлопців. Затяжні тропічні зливи створили незліченні «тихі заводі», в яких повно вірусів та полчищ малярійних комарів. Вони й стали причиною захворювання на малярію. Але завдяки нашому медперсоналу та виконанню всіх профілактичних заходів, рекомендацій та наставлянь, які давалися медиками напередодні від’їзду, серйозних наслідків вдалося уникнути. Кожен отримав дозу щеплення (6 найменувань), протималярійні таблетки «Фанзідар». Важко назвати кількість потерпілих від цієї хвороби, оскільки навіть після повернення до України ця хвороба і дотепер виявляється. Але на момент ротації на цю хворобу перехворіло майже двадцять відсотків особового складу. На щастя, поки в цьому випадку йдеться про легку та середню форму захворювання. Поплатилися ж здебільшого ті, хто іноді не спромігся регулярно приймати таблетки та ігнорував протимоскітну сітку. Хоч і це не є панацеєю від захворювань. Міністерство оборони, враховуючи ситуацію з малярією, знайшло додатково 5 тисяч доларів, що їх уже передано медикам для профілактичних заходів.
Були досить неприємні випадки із захворюваннями, викликаними мангровою мухою. Начальник медслужби наводив приклад, коли на тілі одного військовослужбовця було виявлено 7 гнійників, у яких були черв’яки. Але такі поодинокі випадки не є серйозною небезпекою для здоров’я людини. Все ж, якщо розподілити захворювання наших хлопців за профілями, то інфекційні захворювання та захворювання шкіри складають більше 50 відсотків від загальної кількості звернень по медичну допомогу.
Окрема розмова про свободу моралі у Сьєрра-Леоне. Адже тут досить багато жінок та дівчат 13 — 14 років, які за «безцінь» пропонують себе військовим. Якщо не за гроші, а це коштує 2-3 долари, то за їжу, так званий чоп-чоп. Але тут хлопці, в чому я пересвідчився, морально стійкі. До такої міри вони обізнані про ситуацію з венеричними захворюваннями, що під «пістолетом» не змусиш піти на це.
Велику небезпеку становлять бандити, так звані ребели (повстанці — англ.), які контролюють велику частину країни. Особливо регіони, де є алмазні поклади. Місцева приказка свідчить: «Оптиміст вивчає англійську, песиміст — китайську, а реаліст вивчає автомат Калашникова». Реалісти- ребели прославилися на весь світ поганою звичкою відрубувати руки всім, кого зустрічають на шляху. У Фрітауні повно калік, які в основному живуть у таборі ампутантів, тикають перехожим культі в ніс і просять милостині. Повірте, це страшне видовище. Практично в кожній сім’ї знайдеться хоч один родич із відрубаними руками або ногами. Більш того, повстанці вербують на службу малолітніх пацанів, які не бачать різниці між добром та злом, тим більше, що їхні лави поповнюються головним чином за рахунок того, що «бійцям» роздають наркотики, а багатьох приваблює можливість насилувати та грабувати. Лише деяких із них заганяють до банд силоміць. Немає нічого жахливішого, ніж дитина з автоматом у руках. Вони непередбачувані, їхні вчинки не мотивовані. На запитання, яка приблизно кількість повстанців залишилася, ніхто відповісти не зміг. Всі розуміють, що досить «підгодувати» молодь наркотиками і «ребелами» може стати кожен. Тільки присутність контингентів діє протверезним чином на їхні гарячі голови.
— Наших військових Бог милував, — каже начальник штабу батальйону полковник Валентин Яркін. — За всю миротворчу місію у цій країні до крайнощів справа не доходила. Хоч і мали певні «гострі відчуття», стикаючись із ними, коли брали участь у процесі роззброєння в населеному пункті Порт-Локо. Це одна з найскладніших операцій, у якій брали участь наші миротворці. Обкурених і нашпигованих наркотиками, обвішаних автоматами, гвинтівками, кулеметами та гранатами повстанців хлопці перевозили на машинах до пунктів здачі. На 1 липня 2001 року силами 4-го батальйону було перевезено до таборів тимчасового утримання понад 3 тисячі бойовиків Об’єднаного революційного фронту (ОРФ), сил цивільної оборони та 13 тонн боєприпасів і зброї. Добре, що все обійшлося миром. Щоб читач не мав сумнівів щодо нашої екіпіровки, то відзначу, що на завдання наші хлопці виїжджають озброєними. Беззбройні майже за будь- яких ситуацій та умов лише військові спостерігачі сил ООН. Але це є правилом.
АФРИКАНСЬКА ЛЮБОВ
За час перебування у Сьєрра-Леоне нам вдалося подивитися на життя та побут майже всіх представлених тут миротворців. Не вихваляючи своє відомство, скажу: кращого облаштування таборів — немає. Грунтовність, хазяйновитість, турбота про людей відчувається у всьому і завжди. За короткий період розгорнуто табір, поставлено намети, обладнано їдальню, автопарк, пральню, душ.
Налагоджено пристойне харчування особового складу, яке складає на людину трохи більше п’яти доларів. Всім усього вистачає. Та й, власне, не призвичаєні наші військові до надмірностей.
Без зайвої скромності зазначу, що облаштування табору і розв’язання всіх соціально-побутових питань на порядок вищі, ніж в інших контингентах, в яких нам вдалося побувати.
У таборі навіть є свого роду звіринець. На деревах поруч із наметами, де живуть миротворці, влаштувалися мавпочки. Якщо раніше для них «біла людина» була дивиною, то тепер вони звикли. А як можна не звикнути, коли кожного дня їм дають делікатеси у вигляді полуничного або малинового йогурту (інший вони просто ігнорують) та виноград. Нещодавно, розповідали військові, місцеві жителі подарували їм ще й шестимісячного шимпанзе, але у них він довго не прижився. Кажуть, лінивим став і товстим. Якщо у місцевих жителів він щось робив по господарству, то у наших він став пристрасним любителем поспати і …випити. Улюбленим напоєм Михалича, так кликали шимпанзе, був джин. Куди вже тут працювати.
Чим ближче був день відправки, тим більше я спостерігав суєти й нервозності. І часто можна було бачити хлопців із відчуттям якоїсь пригніченості, очікуванням розставання з людьми, що стали… не чужими. Для багатьох наших хлопців Африка була першим закордоном. Потім, можливо, будуть різні країни, по-своєму не менш цікаві, але Африка залишиться у серці кожного. Кожен, через деякий час, жваво буде згадувати все най-най. І друзів, з якими доводилося переносити тяготи служби, і якось по-дитячому усміхнених тубільців, і незабутню природу цього краю. Для багатьох Африка назавжди залишиться першою та єдиною любов’ю, хоч як би там було важко освоювати її нашим миротворцям.
