Безперечно, що явище Дива в християнстві випливає з того, що наукові знання людей про навколишній світ — це краплинка в порівнянні з навколишньою темрявою незнання , що оточує людей. А тому, щоб приймати рішення, вести цілеспрямовану діяльність, люди змушені приймати надзвичайно важливі і синтетичні, всеохоплюючі рішення на основі віри, переконань, що не ґрунтуються на науковому знанні. І вся їхня теперішня і майбутня поведінка, безперечно, буде на різних рівнях поєднання рішень, які вбирають в себе частково наукові і здебільшого поза наукові знання або,інакше, ґрунтуватиметься на вірі. З цього погляду феномен Дива як феномен людського життя є тривалим і далекосяжним явищем. На жаль, ідеологічно-психологічне розуміння Дива, вивчення його процедурних основ, наслідків для християнського вчення і взагалі для людей ще далеке від з’ясування.
Для християнства має цілком практичне значення те, як розмежувати Диво як вірогідне і гідне підтримки явище християнської релігії, з одного боку, і різних форм марновірства, шарлатанства, шахрайства, які супроводжують це явище, з другого боку. Розмежувати ці явища дуже важливо для того, щоб вселити більшу віру у духовні християнські цінності, не внести в їх душі зерна сумнівів. На жаль, в православ’ї в силу його підневільного стану в Росії, Україні, Білорусі, Румунії, Болгарії протягом майже півстоліття, а подекуди і понад 70 років, а також внаслідок відомих особливостей становища релігії у соціалістично-комуністичному суспільстві, не було змоги поставити і намагатись розв’язати складний феномен Дива в християнстві.. З цього погляду цікавий досвід нагромаджений католицькою вірою. Тут Диво в якійсь мірі є навіть осердям католицько-християнської доктрини.
В католицькiй релігії феномен Дива виступає як чудесне зцілення людей,вiн зв’язаний з питанням беатифікації і проголошенням святості людей. Беатифікація означає проголошення людини блаженною, благословенною, а канонізація — проголошенням людини святою. Оскільки проблема Дива, чудесного зцілення зв’язана з беатифікацією, канонізацією, святістю, то природно, що в католицькій вірі цьому питанню надавалось надзвичайного значення.
Найістотнішим в підході католицької церкви до різноманітних явищ чудесного зцілення завдяки ніби-то втручанню Всевишнього, Бога, було з’ясування або розмежування справді феномену, що є результатом надприродних Божественних сил та тих випадків чудесного зцілення, які, за критеріями ще Папи Бенедикта XIV, який був Папою в 1740—1758 роках, можна пояснити на основі наукових досягнень. За цим слід було взнати, чи воно часом (це зцілення) не є результатом неправильного діагнозу, лікування або просто є результатом природного розвитку хвороби.
Для застосування цих критеріїв розроблена складна процедура. В результаті її застосування від 1862 року тільки 66 із 6 тисяч 700 випадків чудесного зцілення, про які говорили паломники, були визнані чудесними. І цікаво те, що число таких чудесних цілень з часом зменшується. Так,наприклад, якщо взяти останні чотири десятиріччя, то тільки чотири випадки зцілення було визнано чудесними, виявом божественного чуда. Серед них в 1999 році католицька церква визнала як диво раптове одужання хворого на розсіяний склероз.
Розглянемо, що собі уявляє процедура визнання чудесного зцілення як справді ніби вияву божественної ласки і вияву втручання надприродних божественних сил. І тут найкращим матеріалом для узагальнення досвіду католицької віри в обґрунтуванні чудесного зцілення і, отже, створення основи для акту проголошення беатифікації, святості є місце Lourds на південному заході Франції, де в 1858 році бідна пастушка побачила перед собою образ пречистої Марії у гроті біля села. Сюди, до святого місця, щороку приходить майже 5 мільйонів віруючих. Серед них 70 тисяч інвалідів, які сподіваються на чудесне зцілення. Місце живе завдяки феномену чуда. Відвідувачі витрачають в цьому місці до $300 мільйонів: на їжу, на готелі і на широчезний діапазон релігійних сувенірів і процедур. Отже, зрозуміло, що феномен чуда — це явище, яке не тільки входить в структуру католицької віри, а є феноменом господарського, культурного життя сучасного західного, а в даному разі, європейського християнського суспільства. Виникнення і вдосконалення процедури і методики визнання чудесного зцілення почалось у 1883 роцi в цьому французькому містечку.
В цьому році було засноване медичне управління, яке мало досліджувати інформацію про чудесне зцілення. Воно з самого початку на основі здорового глузду мало розрізнити дійсно можливе шахрайство , удаване, позірне зцілення від справжнього. Вважалось , що це дуже важливо для того, щоб не дискредитувати це місце як святе у Франції.
У 1999 році з 19-ти пацієнтів медичне правління випадків 6 вважало справді «легітимними» кандидатами на статус блаженних. Їх хвороби справді закінчились щасливим одужанням. Потрібно довести, що швидке, раптове одужання без повторної хворобливості не є результатом медичного лікування. І при тому дуже важливо довести , що одужання не є тимчасовим, короткочасним. Твердження доктора Патрика Тейлера — керівника медичного управління, про те, що з 19 пацієнтів у 99-му році у Лорді — 6 є «легітимними» представниками чудесного зцілення — це результат консультацій його із лікарями, що супроводжували цих хворих. Він докладно знайомиться із історією хвороби, яка знаходиться в місці проживання пацієнта.
Отже, процес з’ясування чудесності зцілення розтягується до наступного року, коли з’являється можливість вже повністю з’ясувати всі деталі медичної історії хворого. Після цього випадок розглядається своєрідною міжнародною медичною асоціацією, що включає в себе лікарів, що супроводжують пілігримів, і є досить компетентними або виявили зацікавленість у прецеденті випадку чудесного зцілення, що розглядається.
Впродовж трьох років приблизно 250 різних лікарів знайомляться з історією хвороби і її наслідками. Якщо виявиться, що чудесне зцілення справді є вірогідним і витримує суворе обстеження, тоді випадок про чудесне зцілення переходить до міжнародного медичного комітету, що складається з 20 експертів, при чому експерти не обов’язково мають бути всі католиками. Експертний комітет збирається щорічно, щоб прийняти свою ухвалу щодо кандидатів на чудесне зцілення. Один або двоє лікарів, які спеціалізуються в розгляді того чи іншого випадку, беруть під персональний нагляд пацієнта, запрошуючи його до проходження подальших тестів і до повторного обстеження, дослідження історії його хвороби. Потім вони вже представляють цей випадок експертам для остаточного прийняття рішення. Слід відзначити, що в обов’язки лікарів, вчених, дослідників не входить проголошення зцілення виявом чуда, і проголошення його, як підстави до біатифації чи святості. Завдання лікарів-дослідників чисто наукове. Вони повинні, по-перше, з’ясувати і довести те, що справді зцілення відбулося від певної хвороби і діагноз є правильний.
Відомо і те, що деякі хворі, які претендують на чудесне зцілення, проходили значний інтенсивний і з використанням найновіших методів процес лікування. Обов’язок вчених лікарів-дослідників розмежувати наслідки лікування і те, що не може бути його результатом і тому може бути пояснене чудесним зціленням.
Відомо й те, що ще не так давно хворі на інфекційний туберкульоз, сухоти, які раптово вилікувались у Лорді, могли претендувати на статус чудесного зцілення. В сучасних умовах, коли туберкульоз став цілковито виліковною хворобою, про чудесне зцілення у Лорді вже не може бути мови.
Утім, не все можна пояснити науково. Так,як виміряти потужний, всепроникаючий психологічний вплив перебування хворого в Лорді в атмосфері очікування дива. Всезагальне збудження створює особливу духовну психологічну атмосферу, яка може привести і до зцілення хворого. І важко хворому пояснити , що з ним нічого не сталось дивовижного.
Відомо, що експерименти в США показали,як при певних хворобах, хворі, які часто і самовіддано моляться або за них моляться інші люди, навіть якщо вони не знають про те, зазнавали менших страждань, їх стан поліпшувався , ніж ті, які не молились і за яких не молились. Чи можна це віднести до чудесного зцілення є теж відкритим питанням. Загалом же ,яка б не була досконала і високо розвинута наука, питання дива — для неї інколи майже непосильне завдання для прийняття остаточного судження.
Свої висновки медичні консультанти передають до правління теологічних консультантів конгрегації з питання святості, де дев’ять церковних служителів приймають обґрунтоване судження про зв’язок між молитвою і несподіваним чудесним ефектом. Далі після голосування, в якому беруть участь кардинали і єпископи конгрегації, виноситься рекомендація визнати чи не визнати випадок дивом. І вже після цього справа переходить до Папи, який приймає остаточне судження.
На наш погляд, залучення вчених до процедури зміцнює феномен дива як символу віри християнства. Безперечно, що раціональний сенс всього цього у тому, щоб зміцнити у людей віру в Бога, зміцнити в них відчуття присутності святості у земному житті і так прокласти мiсточок до трансцендентності.
Утім, процедура, яку ми розглядаємо, може викликати чимало запитань і невтішних роздумів. Справді, у всьому цьому процесі взаємодія медичної науки і релігійної доктрини виглядає дуже злагодженою і цілеспрямованою.
Однак чи справді можна вважати, що наука може трактуватись на безперечно вирішальній стадії як арбітр — суддя визначення автентичності дива? І чи нема ризики для достеменності сили побожності, коли наука проникає так глибоко в сакральні надра церкви? Безперечно, що такий хід подій викликає велику недовіру та ризикованість, хисткість істотних засад вірування. В даному випадку наука не може прийняти остаточне рішення про те, що те чи інше явище не можна пояснити з наукового погляду.
Бо, по-перше, як бути з тими дивами, які були такими нещодавно і визнаються досі церквою, як наприклад, щасливе одужання від лейкемії. Як вважати судження науки підставою для проголошення явища дивом, коли це ж явище, виявиться, може бути вилікуване і лікування буде науково обґрунтованим через деякий час і ніхто не вбачатиме в процесі одужання чогось надприродного і божественного. Також незалежно від того, наскільки авторитетних людей церква використовує у дослідженні явища святості, завжди можна припустити, що ті чи інші інструменти не були остаточно використані і судження експертів не є тим, що відображає найбільш новітні досягнення науки. З цього погляду в якійсь мірі судження вчених є необґрунтовані з погляду наявних наукових знань. Як тут бути зi святістю? Чи можна вченого чи групу вчених визнати такими, що не помиляються?
Тому зараз впливові сановники католицької церкви вважають, що проблема святості і зміцнення релігії, зміцнення віри у Бога, і отже, зміцнення католицької віри, побожності серед людей не повинна бути зв’язана з науковим поясненням явища. Вони схиляються до судження, що питання святості і зміцнення віри, і зокрема, віри в Бога, повинно бути зв’язане не з якимось чудесним зціленням, а більше з поведінкою людини, яка є втіленням моральної досконалості і найвищих чеснот.
Існує також інший підхід до святості, який, на думку його прихильників, зміцнює віру в Бога — це наукове відкриття, яке вражає людей дивом того, що властиве природі. Відомо, наприклад, що наука відкрила те, як працює клітина, а ще 100 років тому це б вважалося чудом, виявом божественної волі і божественного втручання. Тепер уже дослідники знають ще більше: гени виключаються і включаються, і тим самим можуть усунути клітинки, що є зараженi раком, і принести «чудесне» зцілення. Вони також знають , що ще довго не буде відомо, як же цей процес ініціюється і викликається. Зрозуміло, що з цілковитою впевненiстю можна припустити божественне втручання у цей процес...
І, отже, побожність, релігійність, віра в Бога буде значно зміцнена не якимось чудесним зціленням, а саме фактом відкриття в природі такого, що зараз і ще довго не можна буде пояснити. І цей процес у природі сам собою уособлює диво.
На жаль, ні те, що доцільно здійснювати канонізацію людей не внаслідок того, що сталось чудесне зцілення, а тому, що їх життя є втіленням моральних чеснот, або те, що науково відкриває дивовижні явища в природі, які самі по собі спричиняють віру в Бога, наскільки нам відомо, не є визнаним у канонах католицької віри. І тому питання про співвідношення релігії і науки у визначеності святості, зміцнені віри в Бога, на мій погляд, вважається відкритим у католицькій вірі.
Нещодавно під час свого приїзду в Україну Папа Римський здійснив біатифікацію десятків людей греко-католицької віри. Правдоподібно, що вони пройшли через ту ж процедуру науково-релігійного дослідження, яка прийнята у католицькій вірі. Адже відомо, що з 1978 року Папа Іван Павло II здійснив канонізацію майже 996 людей і біатифікацію 984 . В цьому він перевершив усіх Пап Римських, які жили до нього. Пій 9, який жив у 1846—1847 роках, здійснив біатифікацію і канонізацію приблизно 54—56 чоловiк. Утім, частина біатифікованих людей вмерли мученицькою смертю внаслідок їхньої віданності високим моральним чеснотам.
Оскільки православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна церква, а також православні церкви у Греції, Румунії , Москвi визнають феномен канонізації — визнання людини святим і яка є відтоді об’єктом поклоніння, схиляння віруючими цих церков, то, безперечно, процедура біатифікації і канонізації, докладно розроблена католицькою церквою, становить значний інтерес для цих церков. Немає сумніву, що погодження цієї процедури, піднесення її теологічної значущості і вірогідності є спільним завданням усіх церков, які визнають феномен біатифікації і святості.
Безперечно, що для нас українців важко збагнути те, що Микола II, який став жертвою розправи з боку більшовиків, але разом з тим причетний до значних злочинів і лиходійства щодо України, української мови, культури, народу проголошений Московським православним патріархатом святим. І, як святий, має бути предметом поклоніння, схиляння і обожнення українцями.
Тут політика і релігія занадто входять в непримиренну суперечність і ставлять на порядок денний потребу розмежувати політичну і релігійну діяльність Московського патріархату. Це тим більш важливо, бо коли на рівні контактів у Києві її верхівки дає себе знати декорум пристойності, то їх підлеглі «на низах» переходять певні допустимі межі . У попередній статті одного з авторів, проф. Сікори, було висловлено подив ( це не ввійшло в статтю), чого герой статті Єпископ маскується — йому слід було зареєструвати себе як лідера сто якоїсь партії і не каляти хорогви святої православної віри своїм політиканством на рівні наших предків. Цинічне і нахабне нав’язування українцям віри у недостойне —це ще один канонічний загальної значущості доказ за утворення Єдиної української помісної православної церкви. З цим будуть відроджені гуманістичні канони українського православ’я з його відкритістю до братніх православних церков, братньої національної греко-католицької церкви та інших християнських церков і український народ нарешті воз’єднається з своєю церквою і з самим собою. І зрозуміло, що вироблення взаємоприйнятної процедури визначення святості є тим, що, безперечно, сприяло б зближенню тих гілок християнства, що визнають феномен святості, біатифікації і канонізації. Утім, лікареві та суспільствознавцеві було б цікаво знати і думку теологічних вчених авторитетів щодо розглянутих питань.
