У Москві відбулося засідання ради міністрів союзної держави Росії і Білорусі. Перед цим Олександр Лукашенко відвідав Тюменську область. Події, звісно, малоцікаві — у інші дні вони навряд чи когось змусили б звернути на них увагу. Втім, зараз вони відбуваються на тлі білоруської передвиборної кампанії. Як і очікувалося, Лукашенку нема чим агітувати своїх виборців — роки бездарного правління призвели до суцільного зубожіння його електорату, перетворення Білорусі на державу-жебрака із населенням, у якого немає перспектив. І Олександр Лукашенко агітує це населення Росією. Він і надалі бажає бути поводирем тих, хто просить, обіцяє, що в разі його перемоги білорусам ще щось підкинуть... Звісно, це важко назвати передвиборною кампанією — однак останні 7 років «батьці» нічого оригінальнішого на думку не спало.
Полеміка на пострадянському просторі сьогодні точиться навколо одного головного питання — у кого краще просити? Ті, кого вважають людьми вчорашнього дня, вважають, що краще — у Росії. Ті, кого завтрашнього — у Заходу. Однак є очевидним, що обидві партії є партіями радянських людей. Насправді й дійсно краще просити у Росії — звісно, в неї є менше можливостей, ніж у західних країн, однак вона готова подавати «просто так» — за ілюзію своєї померлої імперськості, «сфер впливу», тобто всієї цієї політики ХIХ сторіччя, з якої Росія ніяк не вибереться... Захід вимагає звітів, реформ, змін. У нього допроситися важче. Проте дійсно прогресивною буде та політична сила, яка усвідомить, що треба не просити, а розвиватися самим — шляхом інтенсивних реформ, «шокової» терапії, усього того, через що пройшли успішні країни Центральної Європи і через що обов’язково доведеться пройти і Білорусі, і Україні.
В Білорусі треба агітувати квітучою Білоруссю, а не доброю Росією. Не здатний усвідомити це Олександр Лукашенко не є патріотом своєї батьківщини. Однак ця відсутність віри у свій народ, у його можливості, у його право на власний шанс — зовсім не тільки білоруський феномен...
