Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Коли інші щасливі...

10 серпня, 2001 - 00:00

Син завжди дивувався, чому в їхнiй великій затишній квартирі улюблене місце матері в її нечасті хвилини відпочинку було біля телефону.

— Мамо, ти що підробляєш охоронцем телефону? — Мама загадково посміхалася й нічого не відповідала. А син і не наполягав. Вони були, насамперед, друзями, любили й поважали одне одного й намагалися розуміти з півслова.

Син непомітно став дорослою, солідною людиною. Відомим у країні. Вже й онуки знайшли себе в цьому складному житті. А бабуся, як і раніше, любила відпочивати в улюбленому закутку біля телефону. Уже майже півроку як вона залишилася сама. Чоловік довго хворів і пішов на той свiт iз полегшенням. Син рідко бував у мами. Робота, відрядження... Виручав телефон.

Уже більше нiж два тижні він не спілкувався з матір’ю. І сьогодні просвіту немає. «Ні, це вже просто нестерпно!» — тихо обурився він і, вибачившись, швидко вийшов iз конференц-залу. Набрав домашній номер і почув рідний голос.

— Синку, здрастуй! Поспішаю повідомити, він зателефонував... — І мама замовкла. Син гарячково намагався зрозуміти «хто зателефонував». Він не знаходив відповіді, нервував, все чіткіше усвідомлюючи, що треба мчати до матері. Треба.

— Мамо, я вранці буду! Обов’язково. Чекай.

Ніч у потязі здалася йому до знущання довгою. Сну не було. Палив у тамбурі. Ходив коридором. Ледве чи не на ходу вискочив iз потяга. Через півгодини він уже дзвонив у рідні двері. Мама відкрила відразу. Було видно, що й вона провела безсонну ніч. І стіл уже було накрито.

— Напевно, ма, вип’ємо? Га?..

Мати посміхнулася якось загадково й кокетливо відповіла:

— Не зашкодить...

Вони сиділи один напроти одного — дорослий син і старенька матір. Ніхто не наважувався заговорити. Мама поправила зачіску (вона завжди була дуже акуратна) й рішуче почала:

— Це сталося давно. Тобі було чотири рочки. У черговий раз у мене було відрядження до Москви. Пам’ятаю, що з перших днів перебування в столиці усе склалося не так. Фраза «приходьте завтра» зустрічала мене практично у всіх кабінетах. І цей чиновник зібрався її вимовити, але чомусь передумав. Ми щось з’ясовували, він робив якісь зауваження... Засиділися допізна. Він провів мене до готелю й пообіцяв, що завтра ми усе завершимо. Вранці я примчала до нього раніше. Настрій у мене був чудовий. Хотілося сміятися, хотілося говорити приємне навколишнiм і, що найцікавіше, прокинулося якесь неприборкане кокетство...

Він чомусь не зводив iз мене очей, хоробро підписував документ за документом. Увечері я виїхала до Києва. Потім були ще відрядження, і ще були зустрічі. Усе тепліші й тепліші. А якщо простіше, синку, то ми покохали одне одного. Але... у нього — родина, у мене — родина. І в нього, і в мене — діти. І його дружина, і мій чоловік — прекрасні люди. І не хотілося їм робити боляче. Але коли на вулиці лютий, а на душі — співає весна, коли серце говорить одне, а розум інше, коли... Домовилися зустрітися через місяць. Прилетіла додому на крилах... Усе розповіла батьку, твоєму діду. Батько, людина строгих правил, швидко остудив мене. Я не пам’ятаю, що і як він говорив. Пам’ятаю часто звучало слово «ганьба».

Ми не зустрілися через місяць. Тільки зідзвонилися. З останніх сил визнали себе переможеними. Помовчали...

— Так не повинно бути, — надривно повторював він.

— Не повинно, — приречено відповідала я.

— Господи, допоможи нам, — благав він.

— Допоможи, — просила я.

— Допоміг? — серйозно запитав син.

— Допоміг, синку. Допоміг не озлитися, допоміг уникнути ненависті, допоміг нікого не зробити нещасливими. Допоміг зберегти своє почуття, допоміг не дати йому перетворитися на горе.

— Матінко, мила, от чому ти облюбувала місце для відпочинку біля телефону... Мамо, рідна, яка ж ти в мене сильна!

— Ні, ні, синку, не подумай — ми більше з ним не зустрічалися. Іноді він телефонував. Ставив запитання, що нiчого не значать, розповідав про погоду, про здоров’я... Мовчав. Тихо прощався. Я не чекала саме такого дзвінка. Повір мені. Я не чула його вже зо два роки. І дедалі частіше ловила себе на думці, що його вже немає. І раптом... Телефон задзвонив вимогливо. Начебто йому набридло дзвонити й не отримувати потрібної відповіді. Його голос я впізнала одразу. Він спокійно розповідав про те, що живий. Що вже більше року вдівець. Що діти дорослі й прекрасно влаштовані.

— Знаєш, я був гарним чоловіком і батьком, — сказав він упевнено.

— Я теж дуже намагалася бути гарною дружиною й мамою, — відповіла я.

— Він чекає на мене, синку. — Син ходив по кімнаті й палив. Він то хмурнів, то світло посміхався. Потім зупинився, погортав довідник, обійняв маму за плечі й сказав:

— Потяг до Москви близько 22.00. На збори часу вистачить.

Мати вдячно подивилася на сина.

Олена АЛЕКСЕЙЧУК, «День»
Газета: