Володимир СИДОРЕНКО
Тепер Любка, як ніколи досі, була, нарешті, щаслива, принаймні, вдоволена теперішнім своїм життям. Наразі спитає хтось із односельців ненароком:
— І як воно ведеться тобі, небого?
Любка тут як тут, щоразу одне й те ж одказує, майже слово в слово:
— А як... слава Богу, нівроку, чого і вам, добра людино, бажаю... тільки ось нікому буде тужити по мені. — А далі — як зарегочеться, зарегочеться, а відреготавшись, пісню зачинає, щоразу одну й ту ж, улюблену Федьову, про гуцулку Ксеню, якій коханий на трембіті розказує про любов, і йде собі поволеньки он туди, через греблю, понад ставком, до колгоспівської свинарні.
Там, на свинарні, тепер Любчина домівка... Йой, якби все розказати — паперу не стане... Була у Любки своя хата, і чоловік коханий Федьо, і трійко діточок-близнючків: двоє хлопчиків, Іванко та Петрик, і їхня сестричка Галя... І вже ось нікого й нічого...
Позаторік, якраз на Спаса, як звикле, встала Любка іще затемна, витопила піч, зварила борщ, стушкувала бігус, і про узвар із сушених груш та копчених сливок не забула, та й подалася до церкви з кошиком яблук, агрусу, іншою сякою-такою садовиною-городиною — посвятити; з церкви — на ферму, змінити чоловіка: Федьо — нічний свинар, а вона — денна. На фермі — дивина: тиха тиша, ані живої душі — ні Федя, ні свиней — ніби нечистий потовкся. Любка сама не своя — ні жива ні мертва: вибігла з свинарника — нікого, вернулася назад — те ж саме. Любка в крик, руки до неба здіймає, заломлює, шепоче до Бога, Бога благає вернути усе, як було. Не чує Бог, мовчить. День отак, і другий минає... Тиждень проходить, другий, вже й місяць минув, а Федь як крізь землю пішов, разом із свиноматками — і поросними, і порожніми... У селі міліції товчеться — тьма-тьмуща, прокурорів різних, слідчих — як проса. Любку допитують і так, і під протокол, і ладком, і з кулаком об стіл, а один, молоденький такий і нетерплячий, навіть пістолетом погрожував: може, знає щось про чоловіка, може, здогадується... Та де там, що вони хочуть од бідної жінки, куди гнуть? Вона он виплакала всі очі, а їй не вірять, натякають на якусь змову з кримінальними елементами, від роботи на фермі відсторонили, іншої не дають... Любка до голови, до Івана Наумовича, а той насупив кошлаті брови, висякався під ноги, і отак задерикувато:
— Оно, конєшно, я тобі, Любко, Любов Гнатовно, як говорицця, співчуваю, но подозрєніє, понімаєш, падає...
Любка до дільничого, свій же, не чужий:
— Зніміть «подозрєніє».
Дільничий, Любчин однокласник, вказує спогорда на свої погони:
— Хочеш, щоб і оцю, останню зірочку-звєзду збрили, ти цього хочеш?
— Я хочу справедливості, правди, — Любка крізь сльози. — Васю, Василику, ти ж і мене, і мого Федя знаєш як облуплених, хіба ж ми здатні на щось безпутнє, зле...
— Знаю, — одказує дільничий Вася. — Але там, — і тиче пальцем у стелю, — там не знають.
— Як же ж бути?
— Мій тобі совєт-порада, — дільничий поправив «гармошки» на хромових чоботях. — Їдь у район, у районі зарита і правда твоя, і справедливість.
Неблизький світ — райцентр, селище міського типу, як пишуть у газеті, — аж за сорок кілометрів, і автобус лиш раз на тиждень. Але Любка не була б Любкою — добралася таки туди, пішки, і достукалася до найвищого начальника, представника президента. А той, величний такий, кругломордий, з короткими, пухленькими п’ястуками, дзвонив кудись, кричав, навіть раз виматюкався брудно, мабуть, забувся, неборака, що перед ним усе-таки жінка, Любка, потім подивився довгим-довгим поглядом на портрет Президента, ніби підказки чекав, і сказав:
— Твоє дєло, дорогуша, на контролі в області, надо туда, їдь туда, а ми з свого боку всьо, подзвонимо.
Обласний центр у п’ять разів далі од районного. Проте Любку вже ніщо не могло спинити. Наварила дітям і їсти, і пити, сірники подалі сховала. Галі, як старшенькій (хоча, яка там старшенька, на сімнадцять хвилин раніше за братиків на світ Божий з’явилася), наказала за Іванчиком і Петриком дивитися та щоб не забула курей вранці з курника випустити, а увечері за ними зачинити, а ще наказала рвати в городі лободу, пирій, бурякове гудиння, мішать з картоплею і дертю і тричі на день давати поросяті — не маленькі ж он уже, по шість років мають. І поїхала.
— Сто двадцять свиноматок — це тобі не хунт ізюму! — підскакуючи у кріслі, кричав до Любки лисий, як бубон, обласний начальник. — Це — преступлєньє. І тому до дєла про свиней має государственний інтерес Генеральна прокуратура. У Києві.
І до Києва добилася Любка. Півдня шукала потрібний будинок і потрібні двері, стільки ж простояла в черзі, але достоялася.
— Нужно було написати нам, — почула Любка з уст миршавого дідка у золотих погонах. — Нічого було ноги бити із-за такої, звиняюсь, їрунди...
Любці зробилося зле, серце на мить спинилося, а тоді забилося швидко-швидко, заспішило, аж в очах стемніло: її Федьо, трійко близнючків, свині, нарешті — і «їрунда»? Хотілося плакати, кричати, але... пересилила себе, сказала тихо:
— Я тричі писала вам, а ви — мовчите, як не до вас.
— В самом дєлє? Зараз провєрім, — і до крутогрудої дамочки, котра за комп’ютером. — Провєртє, уважаєма, входящий, н-н, як вас? Ага, Любові Іванівни Лісєвої... так, ага, якась їрунда, вєрно, писали, но писали нєвєрно, тоїсть, неправильно, не за формою.
— А яка ж вона, ваша форма? — тільки й здобулася Любка на оці слова.
— У вас в районі знають. Єдьте туди.
— Так, пане-товаришу, — Любці знову стало зле, знову серце рветься з грудей. — У районі нічого не знають. І в області не знають. Нащо ж тоді район посилає мене в область, а область — до вас. Це ж, пане-товаришу... — і недоговорила Любка, сльози здавили горло.
— Тепер не пошлють, — золотопогонний дідок поклав зморщену долоню на телефонний апарат. — Тепер ми з свого боку всьо, подзвонимо, накрутимо, воздєйствуєм.
— Я ще й про роботу хотіла, — Любка вже од порогу, осміліла. — Я ж була першою свинаркою в області, у мене був найбільший вихід поросят на свиноматку, сам перший секретар обкому мені приколов орден Лєніна і Червоного Прапора теж, а тепер у колгоспі чи як його — кееспі — мені не дають ніякої роботи, кажуть до «вияснєнія обстоятєльств», кажуть, що, може, я у змові з чоловіком... як же ж бути? У мене ж трійко діточок... картопельки нічим засмачити.
— Робота... н-н... якась їрунда, це дєло не наше... — і відвернувся золотопогонний, увімкнув телевізор і як закричить, аж злякалася Любка: — Снова ця Верховна Рада придуркувата не затвердила нам генерального. Беззаконня ето. Безпрєдєл!
Як вона вийшла з генеральної прокуратури, як дісталася до вокзалу, Любка не пам’ятає, спам’яталася вже у вагоні поїзда: людей, як оселедців у бочці, — ні прилягти, ні навіть присісти. І їсти, ой як їсти хочеться — смокче під ложечкою, в голові паморочиться... Пропади воно все пропадом... знову треба в район, треба знов до адвокатів, до столоначальників... грошей, настараних з Федьом на нову хату, вже немає, кінчились, усі виїздила, розтринькала на різні-всякі довідки, заяви, прохання... без гривні і кроку не ступи... щось спитати — плати, папір скласти — плати, печатку поставити — плати, скрізь — плати, плати, плати, в нужник зайти — і туди без копійки не пустять... а звідки? З чого? Коли вже два роки колгосп чи то пак — кееспе не видає заробленого, лиш обіцяє... На осінь діток віддавати до школи, а в що взути, одягти в що? Голова пухне од думок.
До села дісталася тільки на третю добу. Була вже ніч. Зорі блимали десь високо-високо над головою, а місяць близько-близько, серпом донизу, як там її соколята без неї?
Але, Господи, що воно таке? Двері до хлівця навстіж — і порося скавулить, кури он на призьбі, стріпують, сонні, крильми. Заскочила до хати.
— Дітки, сирітки мої любі, де ви?
Хата мовчала. Кинулась в одну кімнату — нікого, в другу — порожньо, на кухню спохопилась — ось вони, ось де... але ж чому на голій підлозі? І покорчились, ніби їх зненацька морозом скувало? Сплять? Та ж ні, так ніби не сплять? Упала на коліна, поколінкувала до своїх близнючків:
— Діти, діточки!
І вклякла: газовий балон оно, між плитою й вікном, у кутку, під вишитою нею Божою Матір’ю, сердито відпльовувався, скавучав, як бездомний, здичавілий пес...
На весну пастушки знайшли Федя на узліссі, у старому, зарослому терном і конваліями окопі, з перерізаним горлом і руками, скрученими колючим дротом.
Любка не упізнала свого чоловіка, була на той час десь далеко-далеко і очима, і, мабуть, думками, і всією своєю суттю, лиш сказала якось осміхнено, а воднораз байдуже, одчужено, ніби з потойбіччя:
— ...і нікому буде тужити по ньому, по мені, по нас... — і наразі зареготала, а відреготавшись, завела Федьової про гуцулку Ксеню, якій коханий на трембіті розказує про любов, як ніколи, голосно, і, як завше, фальшиво.
І пішла собі, співаючи, до своєї нової оселі, на свинарню.
Щаслива.
