Американський фінансист Джордж Сорос опублікував свою статтю у швейцарській газеті Tages Anzeiger, у якій виступив запеклим противником глобалізації та критиком ринку. «Необхідно вжити чітких заходів проти властивого глобалізації ухиляння від податків. Як фінансист, я продовжую грати на коливаннях ринку, котрі не залежать від мене, однак, як людину мене дуже хвилює знеособлювальна дія ринку», — заявив Сорос. На його думку, свободу і демократію може забезпечити тільки держава, передає «Коммерсантъ». Італійська La Repubblica відзначила із цього приводу: «Схоже, гуру капіталізму перетворився на антиглобаліста».
Глобалізація — явище відносно нове. Але вже зараз навряд чи щось може зрівнятися з цим феноменом за масштабами та глибиною впливу на долю Планети. Саме Планети, а не тільки людства, бо вплив глобалізації (наприклад, з позицій екології) не обмежується впливом на сукупний Homo Sapiens.
Несподіваною виглядає й та обставина, що вже зараз глобалізація, будучи явищем висхідним, переживає кризу. «Криза глобального капіталізму», — так називається одна з книг Дж. Сороса. Ну а він, як ми знаємо, добре розуміється на таких питаннях.
Глобалізація — це найбільш яскравий прояв прогресу, що несе незліченні економічні та соціальні новації. Новації ці багато в чому перспективні, причому не тільки за критерієм достатку невідомих раніше благ та послуг, але й з врахуванням обрисів нового вигляду людства, що потроху починають проглядати.
Разом iз тим глобалізація вже у початковій своїй стадії виявила нові небезпеки та ризики, причому досить грізні. Причому лише тимчасово здається, що небезпеки ці стосуються незахідного світу. Насправді — це виклики всьому людству. А це означає, що має йтися про загальнолюдську відповідальність за те, що відбувається, і про загальні зусилля з гармонізації устрою світу. До речі те, що бунти проти глобалізації адресовані саме Заходу, — свідчення наростаючих і для нього загроз. І це свідчення вже зараз не єдине.
Руйнівний вплив на планету неупорядкованої глобалізації дедалі стає нестерпнішим. Назву, хоча б коротко, те, що виглядає найбільш вражаюче.
По-перше, — це відстань між слабкими і сильними країнами, що різко збільшується; відстань, яка не випадково збіглася з початком глобалізації і пояснюється стрибкоподібним наростанням нееквівалентного обміну. Відома статистика: якщо 20% тих та інших (слабких та сильних) країн зіставити, то співвідношення за критерієм ВВП на душу населення виявляться наступними: 1960 р. — 1:30; 1990 р. — 1:60; 1999 р. — вже 1:90! Як бачимо, відстань стрімко росте, а це — ґрунт для наростання загроз — і екологічних, і соціальних, і фінансово-економічних.
По-друге, саме на ґрунті глобалізації відбувається загрозлива деформація фінансово-ринкових механізмів. Узагальнено це виявляється через антиліберальне переродження інструментів конкуренції: конкуренція вироджується, перетворюючись на свою протилежність. Вона вже не заохочує відстаючих, не спонукує їх до нарощування конкурентних переваг, — як це було до 70-х років, — а знищує багатьох з тих, хто в інших умовах мав би шанс вижити. Причому це стосується не тільки господарських суб’єктів, але й цілих країн. Не випадково знаменням нашого часу стала поява так званих «кінчених» країн.
Нагадаємо, що все це, і багато чого іншого, що його тут не названо, докорінно суперечить ліберальним постулатам, що їх сповідує Захід. Людина вже не раціональна, а ірраціональна; економіка — не мотиваційна, а перерозподільна; предмет бізнесу дедалі більше віртуальний; інформаційні технології реалізуються через мережну несвободу; вже не товар підганяється під потреби людини, а людина підганяється під товар тощо. Це — явища, що загрожують стабільності планети.
По-третє, — серйозною загрозою стабільному розвитку економіки є ажіотажна експансія глобального капіталу, особливо капіталу спекулятивного. Нині велика частина капіталу під впливом нових, непорівнянних зі звичайним прибутком, глобальних вигод, переорієнтується на спекулятивне збагачення. Могутні хвилі, народжувані спекулятивними накатами, дестабілізують економіку не тільки слабких, але й сильних країн. Навіть США, продукуючи, по суті, ці процеси, зазнає удари у відповідь за принципом бумеранга, що особливо відчувається на фондовому ринку. Глобальні сили, крім іншого, руйнують соціальні програми, як несумісні з їхнім інтересом. Вершиною спекулятивної вакханалії є світова фінансова криза 1997—98 рр., котра, очевидно, буде далеко не останньою із серії таких (невідомих раніше людству) явищ.
Для такої країни як Україна, глобалізація — це і велика спокуса, і чималі ризики. При цьому шлях до глобального простору є безальтернативним, оскільки ізоляціонізм створює лише тимчасову, оманну ілюзію захищеності. Оманну тому, що саме тривала захищеність збільшує відсталість.
Багато для України буде залежати від нашої здатності переглянути саму модель розвитку, отже, й глобального інтегрування.
Якщо спиратися на нинішній інерційний розвиток, то інтегрування в глобальну систему не може бути успішним. Країні, що позбавилася в такій ситуації останніх залишків оманного комфорту закритості, довелося б зазнати досить могутнього та довгострокового стресу через жорсткіше тестування її економіки за високими критеріями глобальної дії.
Немає сумнівів, що нинішня економіка з її розваленою індустрією та низькою технологічністю такого тестування не витримає. Станеться девальваційна переоцінка наших витрат і результатів. І багато з того, що здається зараз успішним, може виявитися майже неприйнятним. Вже сам вступ України у ВТО, — а це неодмінна умова інтегрування, — виставить у разі інерційного розвитку нашу економіку в більш негативному вигляді.
Успішне входження України до глобального простору має ґрунтуватися на використанні максимуму наявних можливостей, у тому числі, не в останню чергу, — експлуатації ефекту «прокладеної лижні», що дозволяє, — порівняно з глобальними першопрохідниками, — спрямити шлях, врахувати зроблені помилки, уникнути дорогих (за масштабами втрат) спокус та пасток. Адже перший, хто робить прорив (у даному разі, — формує глобальний інформпростір), не тільки знімає вершки, але й набиває шишки, заганяє себе у пастки, а то й у глухi кути. Тріумф Сполучених Штатів лише спочатку здавався безхмарним, без втрат і розчарувань. Нині усе виглядає по-іншому. Втрати і дисбаланси, удари відповідно до законів бумеранга, — вже зараз гальмують американську, а з нею й світову економіку.
Країна, що ввійде до глобального простору «прокладеною лижнею», наприклад Україна, може, в числі інших таких самих країн, ще зняти деякі вершки і водночас уникнути втрат від ризиків, неминучих для першопрохідників. Зрозуміло, стосовно до можливостей та перспектив України, це щонайменше означає необхідність зміни інерційного розвитку на інноваційний.
Одразу може виникнути сумнів: а чи може Україна перебороти тенденцію дедалі більшого відставання, якщо динаміка технологічного прогресу у високорозвинених країнах виглядає буквально фантастичною. Адже відомо, що на інформаційно-технічній стромовині відбувається не тільки швидка заміна одних виробів іншими: зміни в цій сфері мають характер «каскадного водоспаду», оскільки йдеться буквально про виштовхування одних поколінь техніки та технології іншими. Чи не буде ріст в Україні на інноваційній основі лише сповільнювати, а не переборювати наше відставання?
Відповідь на це питання багато в чому дає книга Є.Марчука «Україна: нова парадигма поступу». В ній висунута й обґрунтована концепція випереджального розвитку, що поєднує світовий досвід з можливостями, закладеними в економічній та соціальній сферах України.
ВИПЕРЕДЖАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
Як виявилося, випереджальний розвиток, — це зовсім не прерогатива лише традиційно елітних країн. Багато країн, за якими в наш час міцно закріпився імідж технічно просунутих (Південна Корея, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії та ін.), зовсім недавно (за історичними мірками) мали архаїчну, відсталу, як здавалося, безнадійну економіку. А те, що з ними сталося, — а це був ефект економічного дива, — аж ніяк не зводиться до успішного здійснення суто ринкових трансформацій. В усіх цих країнах було також високе мистецтво конструювання осередків та траєкторій технологічних проривів, котрі забезпечували випереджальний (порівняно з країнами Заходу) розвиток.
Сьогодні, — за підсумками світової фінансової кризи 1997 — 1998 рр., що завдала удару саме по нових індустріальних державах Азії, — стало забуватися, що ще 3 — 4 роки тому світовий центр економічного прогресу прискорено зміщався від Заходу до Сходу; і були навіть підозри, що ця обставина «визначила» настання кризи.
У книзі Є.Марчука показано, що часто технологічні, а потім й економічні прориви грунтувалися не на загальнокраїнному, а на локальному, тобто оазисному ефекті; що наявність такого ефекту передбачає концентрацію в локалізованих структурах (технопарки, технополіси, вільні економічні зони тощо) ретельно підібраних і збалансованих факторів (науково-технологічних, кадрових, інформаційних та ін.), що забезпечують видатний успіх.
Ми знаємо, і в книзі це відображено, що Україна не обділена такими можливостями: що у вигляді розсипів у країні є все необхідне й достатнє, щоб за правильно обраної організації, гарного менеджменту та концентрації фінансів отримати ефект випереджального технологічного прориву. Але знаємо ми й інше — чогось нам поки що бракує. Дедалі більше тих, хто доходить висновку, що відсутнє — це сила духу, волі, моральні цінності, та їхнє панування над матерією. У цьому випадку ми також відчуваємо, що все це є, але, знов-таки, — як незатребувані блага, у вигляді розсипів. І ось тут, — стосовно цих «відсутніх» факторів, ми наштовхуємося в книзі Є.Марчука на зухвалу ідею: те, чому (поки) не дадуть ладу в країні, слід сконцентрувати та актуалізувати в технологічно проривних структурах, — соціополісах.
Як на мене, думку цю варто було б вітати навіть у разі, якби вона була утопічною. Хоча б як докір і виклик тому, «що діється вдома» (М.Гоголь). Але схоже, що якщо це й утопія, то з тих, котрі (за Бердяєвим), за наявності зусиль, реалізуються.
Віддаючи належне новаторським ідеям, викладеним у згаданій книзі, я все ж таки не можу бути оптимістом лише на цій підставі.
Випереджальний розвиток, навіть у вигляді окремих проривів, нині ускладнений. Союзником країн — світових технологічних лідерів сьогодні (на відміну від минулого) є глобалізація. Вона надає величезні переваги країнам, котрі володіють інформаційними технологіями; а це країни, котрі вже вирвалися вперед, насамперед, країни Заходу.
І все ж таки, незважаючи на удавану безперспективність, можливість для випереджального розвитку є, а її джерела, — як це не парадоксально, — в успіхах лідерів прогресу, і, насамперед, Сполучених Штатів. Життя й тут доводить правоту відомого вислову «на кожного мудреця досить простоти». Як виявляється (причому дедалі виразніше), саме гранична простота збагачення за рахунок однобічної експлуатації вигод від інформаційних технологій гальмівно впливає на розвиток (насамперед, США).
Виходить так, що саме США, як першопрохідник, наштовхнулися у своєму розкручуванні інформаційних технологій на затримки та перешкоди (створені самими ж США), що вони гальмують рух країни-гіганта, і цим дають шанс включитися до інноваційної гонки іншим країнам — у тому числі й таким, як Україна.
Звернімося до цих можливостей. Дотепер здавалося, що інформаційно-технологічна перевага, її нарощування, дає власникам високих технологій лише виграш. А те, що в США відбувається перегрів ринку, і що джерелом неприємностей є багаторічне завищення курсу акцій інформаційних компаній, — це, здається, теж процес природний. Адже інвестиційні процеси мають свої цикли, і слідом за успіхом йде закономірний спад, що дає імпульс новому підйому.
Усе це так, і все ж таки сформована у США (як центрі та джерелі глобалізації) ситуація викликає сумніви щодо звичайності деформацій, котрі сталися на фондовому ринку. Річ у тім, що так звана нова економіка, репрезентована здебільшого інформаційними технологіями, саме в США поводилася нестандартно стосовно інших, насамперед, — традиційних галузей, і ця обставина, а не звичайна циклічність, є головним джерелом фондової затримки, що сталася в США.
Почнемо з того, що в минулому інновації найчастіше не були самодостатні, прибуток забезпечувався багато в чому прискореним заплідненням техніко-технологічними новаціями традиційних галузей. Інвестиції, що йдуть на модернізацію, не тільки давали імпульс росту продуктивності та прибутковості обновлюваних виробництв, але й розсовували межі циклічності у сфері інновацій. А це істотно розтягувало терміни циклічного підйому й зменшувало ризики настання кризи. Взагалі потрібно сказати, що прискорене просування технологічних новацій ланцюжками модернізованих галузей було одним (хоча й не єдиним) із чинників безкризового розвитку Заходу протягом багатьох років. Цьому, зрозуміло, багато в чому сприяла й фінальна модернізація у сфері кінцевого споживання, тобто прояв ефекту прискореного відновлення споживчих товарів та послуг.
Так було дотепер. І очікувалося, що каскадна модернізація повинна глобалізацією лише підсилюватися. Адже в новій ситуації істотно прискорюються не тільки інформаційне обслуговування, але й рух фінансів, отже, й інвестицій.
Однак, всупереч усій цій логіці, глобалізація, котра здебільшого виходить від США, не тільки не прискорила, але навіть загальмувала процес передачі технологічних новацій у галузі традиційної економіки. Глобалізація багато в чому знецінила, — насамперед у США, — модернізацію традиційних галузей на базі інформаційних технологій, оскільки вони (ці технології) нібито й не мають потреби в галузях-союзниках внаслідок принесеної ними надзвичайної вигоди. Причому ці доходи часто привласнюються майже без витрат та зусиль, за рахунок спекулятивних операцій, в тому числі й на фондовому ринку, — своєму та чужому.
Підсумком створеної мотиваційної відстані, що відчужує стару (традиційну) економіку Сполучених Штатів від нової, стала не тільки затримка в розвитку багатьох життєво важливих виробництв, але й багаторічне паразитування галузей високих технологій на фінансових ресурсах традиційних галузей. Виявилося, що продуктивність праці гальмується, що з виробництва ряду важливих та технологічно складних виробів Європа та Японія випереджають США, причому, насамперед, за якісними показниками.
Другою неприємною стороною ажіотажного спекулятивного тріумфу інформаційних технологій виявилося прискорення процесу перенакопичення капіталу в самій інформаційній сфері, отже, прискорення тих кризових явищ на фондовому ринку США, яких, у разі використання відповідних коштів на пряме інвестування, можна було б уникнути.
Затримка у відновленні традиційних галузей, що сталася в США через розгул ажіотажних спекуляцій, дає шанс конкурувати з Америкою не тільки країнам Західної Європи, чи, приміром, Японії, але й Україні. Так, ставши на шлях модернізації, — а шлях цей для нас, як і Росії, є безальтернативним, — Україна може зменшити розрив із високотехнологічними країнами, отримавши відносну перевагу в динаміці витрат і результатів саме завдяки гармонізації відтворювального процесу.
Звичайно, такий шлях — більш затяжний; тут ті ж самі високі інформаційні технології не одразу дають віддачу, бо їхній ефект якийсь час, зрошуючи інші галузі, трансформується у витрати. Однак в остаточному підсумку саме широке та системне використання високих технологій дає стабільний виграш. Сама відтворювальна збалансованість дозволяє запобігти відриву окремих (високотехнологічних) частин організму від його основного базису, і таким чином уникнути перевитрати тих коштів (причому дуже значних), що за наявності розбалансування будуть марно витрачені.
До речі, досягненню народногосподарської відтворювальної збалансованості не тільки не суперечить, але й сприяє опора на випереджальний розвиток вільних зон і структур, на кшталт соціополісів.
ЗАПЛІДНЕННЯ ВИСОКИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ
Разом із тим, потрібно сказати, що й у нас , — на грунті міфологізації вітчизняного програмного продукту, дається взнаки спокуса збагатитися за рахунок однобічної підприємницької експлуатації інформаційних технологій. Такий бізнес-проект, якщо його реалізовано автономно, дав би ще більше деформацій, а то й спотворень, ніж спекулятивний ажіотаж «по-американськи». Річ у тім, що наші високі технології (той самий програмний продукт), не маючи збуту в своїй країні, скуповувалися б не за дуже високу ціну (як технології Америки), а за безцінь, причому найчастіше — разом із розробниками. Адже для того, щоб реалізувати інновації за високою ціною, треба витратити великі гроші й на рекламу, і на інфраструктуру, і на завоювання чужого ринку. Іноді для високоефективного запуску лише одного високотехнологічного проекту витрачаються багато десятків мільярдів доларів. Нам усе це не під силу.
Для нас прийнятний інший шлях, — шлях запліднення (в тому числі — оазисного) високими технологіями інших галузей і досягнення відтворювальної збалансованості.
І в цьому є свій сенс, і навіть своя перевага, що дозволяє уникнути неправильного шляху. Не маючи розкоші наживатися на однобічних, відірваних від відтворення, акціях ринкового розпродажу новацій, ми (за умови правильного вибудовування конкретних заходів) будемо змушені рухатися вперед за рахунок нарощування відтворення в цілому, за рахунок його динамічної збалансованості. А цей шлях заміщає епізодичний успіх, що швидко вичерпується, успіхом постійним і довгостроковим.
Спрощений підхід, що він у нас поки що переважає, зазвичай констатує: зміниться інвестиційно-кліматична ситуація, прийдуть закордонні інвестиції, повернуться з оффшорних зон наші капітали, — і запрацюють відтворювальні ланцюжки, що взаємодіють.
Насправді однієї тільки інвестиційної привабливості, і навіть сприятливого клімату зовсім не достатньо для розгортання міжгалузевого та внутрішньогалузевого відтворювального процесу. Країна, крім цього, повинна повноцінно інтегруватися до глобального простору, а це, у свою чергу, передбачає не тільки створення «кліматичних» умов для інвестицій.
Насамперед важливо, щоб країна стала привабливою не для будь- яких, а саме для високотехнологічних інвестицій. До того ж ситуація має сприяти утриманню в країні, а не витоку отриманого від іноземних інновацій прибутку.
А це визначається не просто кліматом, а більш широким явищем: інвестиційним середовищем. Причому середовищем, привабливим саме для стабільних вкладень у високотехнологічні галузі. Створення ж такого середовища визначається не тільки відповідним правовим полем, не тільки сильними мотиваціями, але й, щонайменше, трьома обслуговувальними науково-технологічний прогрес інфраструктурними каркасами.
По-перше, — високим розвитком фундаментальної та прикладної науки.
По-друге, — висококласною освітою.
По-третє, — адекватним масивом трудових ресурсів високої якості.
Саме ці три обставини за наявності, звичайно ж, і всього іншого, визначають процес так званого базування інвестицій у даній країні. Бо інвестиційне середовище, що включає названі складові, забезпечує закордонним (як і своїм) компаніям вагомі конкурентні переваги. У такій ситуації забирати кудись прибуток не так вигідно, як реалізувати його в країні. А це означає, що інвестиції принесуть країні не тільки нові робочі місця, не тільки податки, але й зрошення економіки реінвестованими доходами, — що і є умовою повноцінної участі інвесторів у всіх сторонах суспільного відтворення.
У зв’язку з вищесказаним, звернімо увагу на наступні обставини. У латиноамериканських країнах часто скаржаться на факти захоплення ринку іноземними компаніями. Відзначається й та обставина, що засилля закордонних інвестицій, котре навіть забезпечує ріст, часто не веде до підйому добробуту основної маси населення (яскравим прикладом є Аргентина).
На відміну від цього, Велика Британія, США або ж Німеччина, як правило, задоволені припливом закордонних інвестицій, і нарікань на збитки не чутно.
Причина розходжень в оцінці та реагуванні, саме й полягає в різній мірі укорінення, у вивозі чи реінвестуванні прибутку в одному та другому варіантах.
Інвестиції в інноваційні процеси, поряд із названою вище (наука, освіта, праця) інфраструктурою, дуже вимогливі до якості інституціонального середовища. В умовах глобалізації, де всі конкурентні складові порівнянні, саме інституційне середовище є фактором конкурентних переваг, або ж, навпаки, — слабостей. Йдеться і про високорозвинений фондовий ринок, без наявності якого фінансовий капітал позбавляється своїх глобальних можливостей; і про венчурний малий бізнес, що забезпечує ТНК вигідність інноваційного «укорінення»; і про інвестиційно- фінансовий стратегічний контур, без вибудовування якого вразливими виявляються найбільш важливі для країни довгострокові вкладення; і багато про що інше.
Усе це, звичайно ж, безпосередньо пов’язане з глобалізацією, у тому числі з інтегруванням економіки України до глобального простору. Відсутність взаємної інтеграції є в цьому випадку свідченням чи то закритості, чи то інвестиційної непривабливості. Хоча глобалізація, припускаючи відкритість, таїть у собі й додаткові ризики, але вона ж дає шанс.
Додатковий шанс на успіх інвестування (у тому числі інноваційного) глобалізація дає нам й тому, що під впливом автономності фінансово- технологічних досягнень Заходу зона його інвестиційного, а також експортно-імпортного інтересу в нових умовах звужується. Причиною цього є зниження витрат, отже зменшення потреб у ресурсах у зв’язку з технологічними переворотами в багатьох галузях. За таких умов залежність високорозвинених країн від іншого світу істотно знижується, що й дає зазначений результат. Ілюстрацією є наступні дані. Високорозвинені країни направляли одна одній у різні роки таку частку експорту (частина від загального обсягу): 1953 р. — 38%; 1963 р. — 49%; 1973 р. — 54%; 1990 р. — 76%. Те ж саме стосується імпорту: його частина, одержувана з країн, що розвиваються, в результаті істотного зменшення знизилася в другу половину 1990-х років до 1,2% від їхнього загального ВНП. Ту ж саму тенденцію ілюструють дані за інвестиціями. Сьогодні 90% інвестицій йдуть у США з наступних країн: Німеччина, Велика Британія, Японія, Канада, Швейцарія, Франція, Нідерланди. А ці країни, у свою чергу, є одержувачами понад 60% всіх американських капіталовкладень за кордоном (див. ж. «Суспільні науки і сучасність», № 3, 2001, с.150).
Немає сумніву, що процес звуження зони обміну високорозвинених країн з іншим світом дасть додатковий шанс інтегрування у світовий господарський простір і такій країні як Україна. Особливо якщо врахувати, що 3/4 населення планети глобалізація ще не торкнулася. Але цей шанс, зрозуміло, не може бути реалізований без великих зусиль із трансформування галузевої структури з орієнтацією на технологічне переоснащення.
ВІРТУАЛЬНА ДОБРОЧЕСНІСТЬ
Ущербність глобалізації в її нинішньому варіанті проявляється і в тому, що за межами створення самих інформаційних технологій відбувається погіршення структури трудових ресурсів. Вже йшлося про певний застій традиційних галузей, що не може не впливати на стан робочої сили. Поряд із цим, саме в США, як епіцентрі глобалізації та її першопрохіднику, відбувається чітко виражене погіршення співвідношень працівників складних і простих професій. Інформатизація, поки що обходячи галузі зі складною продукцією, розширює масштаб і підвищує ефективність таких галузей як торгівля, туризм, готельне господарство, де зосереджені відносно малокваліфіковані працівники.
Зрозуміло, такі трансформації, що відбуваються у високорозвиненому світі, дозволяють нам (на їхньому тлі, що погіршується) виглядати не настільки поганими, як можна було б припустити. Звичайно, це слабкий шанс, але й з нього можна щось вичавити за умови прискореного розвитку та росту.
Певний шанс на випереджальний рух, хоча б на якихось напрямках, дає Україні й наша «віртуальна цнотливість». Як відомо, віртуальний світ не у всіх своїх іпостасях є раціональним і виправданим. Особливо потворна у своїй самодостатності фінансово-спекулятивна сфера. Не можна ж вважати нормальним процес функціонування величезної грошової маси, відірваної від реальних процесів та втягненої в нурт автономного самозростання, тобто обслуговування самої себе. Ця віртуальність — не просто самообман, але й величезна фінансова бомба, що нависла над людством, і загрожує остаточно зруйнувати й без того істотно підірвану глобальну стабільність.
Не завжди благополучно виглядають справи й з інформацією.
Нова інформаційна економіка, внаслідок ажіотажно-спекулятивного її використання, теж певною мірою виявилася мильною кулькою неймовірних розмірів. Близько трьох чвертей компаній фактично борсаються в інформаційному хаосі, потерпаючи від цього. Ріст, що відбувається за рахунок інформаційної складової, є іноді марним ростом, він не орієнтований ані на матеріальну капіталізацію, ані на реальну окупність інновацій, і водночас грунтується на масових чеканнях. Під ці чекання віддачі від інформаційних технологій відбувається подальше нагнітання грошової маси у вигляді всесвітнього кредитування. США контролюють 72% ринку інформаційних послуг. Але з віддачею справи гірші. Як висловився Нобелівський лауреат Р.Солоу: «Скрізь видно ознаки комп’ютерної епохи, що наступає, крім статистики продуктивності» (див. ж. «Світова економіка і міжнародні відносини», № 2, 2001, с.6).
Немає сумніву, що часто розтрачуючи марно величезні фінансові та інформаційні ресурси, світ високорозвинених країн сам себе гальмує. Україна тут має шанс спрямити звивистий шлях прогресу, сповнений пасток і лабіринтів.
Однак головні джерела росту її економіки — не у використанні прорахунків і промахів економічних гігантів, а в запуску тих проривних технологій, котрі дозволили б діяти на якихось напрямках з ефектом випередження. Для цього важливо не спокушатися простими рішеннями й уникати геоекономічних пасток, розставлених рекомендаціями наших компрадорів і чужих радників.
Інноваційний розвиток не зводиться до підвищення конкурентоспроможності на технологічній основі; він дає імпульс підтягуванню всього іншого, — від стандартів життя і мотивацій, до повноцінних інститутів громадянського суспільства. І без цієї ланцюгової реакції перетворень стійкий підйом неможливий. Це особливо мають враховувати ті, хто вже виношує побудову проекту економічного дива лише на одних інноваціях.
До того ж і прорив у глобальну економіку, здійснений навіть на інноваційній основі, небезпечний. Така приваблива, але й підступна концепція доганяльного розвитку. Доганяльний розвиток є шляхом найбільш легким, але це — безперспективне повторення задів, а також психологічне роззброювання, що позбавляє опори на енергетичний пошуковий імпульс.
Успішною альтернативою доганяльній моделі є розвиток з упором на випередження, засноване на додаткових інноваціях, тобто на т.з. принципі додатковості.
Цей принцип широко використовувався Південною Кореєю, Японією; ця ж стратегія часто була єдино можливою для Радянського Союзу, котрий знаходився в ізоляції; багато могутніх технологічних проривів грунтувалися на ньому.
АЛЬТЕРНАТИВНІ ШЛЯХИ
У цьому випадку йдеться як про альтернативні технології і/або про альтернативні шляхи рішення завдань, що назріли, так і про прориви на зовсім нових напрямках, що заповнюють технологічні пробіли.
На партнерство із Заходом Україна поки що розраховувати в таких питаннях не може. До того ж ми не маємо у сфері інновацій достатніх передумов для симбіозу із Заходом, і не тільки через відставання, — часто через те, що ми йшли в науково- технологічних питаннях іншими шляхами. А ось відновлення наукових і науково-технічних зв’язків із Росією могло б дати могутній імпульс інноваціям. Адже ми з російськими розробниками ще недавно знаходилися в стані симбіозу, заснованого на добре вивіреному розподілі праці і взаємодоповненні. До того ж залишилася, і навіть нині дається взнаки в наших науково-технологічних умільців звичка (породжена ізольованістю) до пошуку неординарного шляху, до актуального й ефективного доповнення того, що є на Заході.
На користь України може зіграти й та обставина, що технологічний прогрес на багатьох актуальних напрямках гальмується на Заході транснаціональними корпораціями, обтяженими капіталовкладеннями, що ще не окупили себе. Дедалі частіше, порівняно з недавнім минулим (коли ТНК тільки виходили на арену), через цю причину проекти інновацій лягають під сукно, щоб уникнути збитків. Україна ж, через потрясіння, що зазнала, таким тягарем не обтяжена, їй у цьому розумінні втрачати нічого. Тому при розгортанні фінансів в інноваційне русло, — вона буде у своєму виборі вільною, і зможе починати на порожньому місці (як це робила свого часу Японія) одразу з кращого.
Не піде на користь високорозвиненому Заходу й надмірна закритість новітніх технологій. Істина полягає в тому, що така монополізація новинок призводить лише до тимчасового виграшу, а потім обертається втратами. Адже вільна конкуренція зрештою (згідно із західним вченням) переграє монополію.
Україна як країна, що зазнає поки що (разом з іншими перехідними економіками) найсильнішого глобального пресингу, може в перспективі розраховувати й на поліпшення глобальної ситуації за рахунок приборкання експансіоністської поведінки глобальних гравців, упорядкування глобального хаосу й гармонізації світової господарської системи.
Зрозуміло, що нинішня ситуація, якою б вона не була вигідною головним глобальним гравцям, довго зберігатися не може. Не випадково практично всі засідання прозахідних міжнародних організацій (МВФ, ВТО, Світовий банк), а відтепер, також і засідання «вісімки», проходять на тлі антиглобальних бунтів, що наростають. І симптоматично, що в центрі уваги країн-світових лідерів знаходяться саме проблеми пом’якшення й упорядкування ситуації, породжуваної глобалізацією.
Зрозуміло, що можливості України впливати на глобальну ситуацію вельми скромні. Але відслідковувати неминучі в найближчому майбутньому позитивні зміни, обертати їх собі на користь, є нашим завданням.
Відомо, що донедавна, до розгортання процесів глобалізації, Захід на чолі зі США був прихильником єдиного (всесвітнього) проекту руху людства шляхом прогресу. Саме так трактувалася й реалізована Заходом доктрина вестернізації.
Нині, як вже зазначалося, від таких задумів та проектів не залишилося й згадки. А якщо й говориться на зустрічах «вісімки», а також самітах, про необхідність пом’якшення ситуації у світі, що розвивається, то це від усвідомлення небезпеки розколу, а не через турботу про загальні долі.
Отже, виникає питання, — чи є прискорений розвал світової системи на надбагатих і надбідних результатом природного ходу подій, тобто об’єктивно заданих закономірностей? Якщо так, — то чи є цей процес для людства фатальним? Якщо ні, — то що в ньому піддається виправленню.
Немає сумніву, що у своїй основі процеси глобалізації, котрі визначили нові, небачені раніше можливості Заходу, є об’єктивними. Хоча, як показує досвід того ж Заходу, при виникненні гострої необхідності й об’єктивне піддається раціональній «суб’єктивній» ломці. Ломці, що теж відбиває об’єктивні, але з іншої площини, процеси. Адже зумів той самий Захід приборкати та облагородити «дикий» (теж об’єктивний за своєю природою) капіталізм XVIII — XIX століть: він був розгорнутий, коли став занадто руйнівним і небезпечним, силою держави в русло збалансування інтересів класів, й убік соціально-ринкового розвитку.
Те ж саме в нових умовах має бути зроблено й тепер. Тільки «звір» — іншого масштабу, і заходи, якщо говорити про конкретику, мають бути іншими. Мова повинна йти вже про інституціональну перебудову планетарного, а не країнового економічного середовища. Для цього необхідні рішення, засновані на консенсусі провідних країн, на корінній зміні завдань, повноважень і функцій міжнародних організацій, насамперед, — фінансово-економічних.
Змін, адекватних інтересам усіх світів (а не тільки світу високорозвинених країн) має зазнати й міжнародний правопорядок. Чи підуть на це країни Заходу, що сповна володіють механізмами перерозподілу світового багатства на свою користь? — питання не риторичне. В економіці, у тому числі світовій (і глобальній), — як й у фізиці, — теж діє закон, аналогічний третьому закону Ньютона, — тут теж дія народжує (хоча й більш заплутаними шляхами) протидію. І йдеться не тільки про можливості всепланетарних екологічних катастроф, що наростають, і не тільки про перспективу затоплення благополучних країн багатомільйонними потоками біженців-мігрантів, але й про вже відчутний ріст опірності, як на фінансово-економічному напрямку, так і на політичному.
Сказане окреслює загалом лише один аспект проблеми, — аспект можливості та доцільності корекцій поведінкового стереотипу глобальних гравців у межах об’єктивної заданості процесів глобалізації.
Але є й інший бік процесів, що протікають у світі, на який не звертається належна увага. Проблему цю можна умовно сформулювати так: чи не виходять негативні прояви глобалізації далеко за межі об’єктивної заданості; чи не накладається на об’єктивні процеси певний глобального масштабу проект, реалізований почасти на ажіотажній «підсвідомості», а почасти — цілком свідомо? Можливо, що багато з того, що виявляється просто неприйнятним і руйнівним для людства, і особливо, — країн, що розвиваються, зовсім не обов’язково випливає з глобалізації як об’єктивно заданого процесу. Більше того, саме найбільш грізні для людства глобальні небезпеки та ризики далеко виходять за рамки об’єктивної заданості. Річ у тім, що потенції, закладені в глобалізації, далеко не однозначні, і не одноваріантні, оскільки йдеться про їхню реалізацію. Як позитиви, так і негативи, залежно від завдань та інтересів, верховні глобальні гравці можуть форсувати або в одну (позитив), або в іншу (негатив) сторону. Самі ж результати глобалізації виходять у таких випадках часом далеко за рамки процесів, що об’єктивно задаються. І це часто впливає на силу глобальної експансії (що, як правило, виходить від Заходу), і на долі народів та країн, позбавлених у ситуації глобалізації конкурентних переваг.
ПІДГОНКА ПРОЦЕСІВ ПІД СВОЇ ІНТЕРЕСИ
Розглянемо деякі напрямки, в рамках яких «припасування» Заходом процесів глобалізації під свої стратегічні інтереси було найбільш очевидним і найбільш відчутним; причому відчутним незахідними країнами здебільшого з деструктивних позицій.
Насамперед із цього приводу слід згадати проект так званого Вашингтонського консенсусу, реалізований через рецепти МВФ та інших міжнародних фінансово-економічних організацій.
У чому полягає задум Вашингтонського консенсусу? — Концептуально, — в заміні в 1970-х роках державно орієнтованої кейнсіанської моделі економічного реформування моделлю монетарною, розрахованою на злом національно-державних кордонів, на повну відкритість (незахідних країн), на розчищення їхніх внутрішніх ринків під оволодіння ними транснаціональним (здебільшого — західним) капіталом. І збіг реалізації Вашингтонського консенсусу з початком бурхливого процесу глобалізації не є випадковим. Саме рецепти Вашингтонського консенсусу, що накладаються на глобалізацію, дали можливість настільки бурхливо й прискорено перерозподіляти світове багатство на користь транснаціональних компаній, а також провідних країн Заходу.
До речі, природу задуму видно вже в тому, що Захід для себе рецепти Вашингтонського консенсусу не використовував. Більш того, у США та інших країнах Заходу із самого початку було відомо, що монетарна концепція МВФ для економіки (і сильної, і, тим більше, слабкої) є деструктивною і навіть руйнівною. Про це, зокрема, відверто (підводячи підсумки діяльності МВФ) заявив Перший віце-президент Світового банку, видатний американський вчений Дж.Стігліц. Він писав: «Іронія становища МВФ за останні вісім років полягає в тому, що поки адміністрація Клінтона займалася просуванням принципів Третього шляху в себе вдома... у діях Американського Казначейства на міжнародній арені (безпосередньо і через МВФ) ... реалізувалися ті ідеї, що їх було відкинуто в самій Америці».
Другий приклад, — як доказ штучного прискорення деструктивних глобальних тенденцій, — корінна переорієнтація, саме з початком глобалізації, міжнародних фінансово- економічних організацій. Адже МВФ до Вашингтонського консенсусу мав інші функції: він в основному коректував валютні курси високорозвинених країн. Тепер йому довелося, по- суті, відстоювати та пробивати глобальні інтереси ТНК.
Корекції на тому ж напрямку, на цьому ж етапі, було внесено також у підходи та функції Світового банку, у зміст торгово-економічних правил і проектів (ГАТТ, а пізніше ВТО).
І тут ми знову зіштовхуємося з подвійним стандартом: одні (котрі щадять) підходи для «своїх», інші, — для потенційних об’єктів глобальної експансії. Так, вимога відкритості виставлялася МВФ, а також іншими міжнародними організаціями в новітні часи стосовно таких країн як Україна негайно; і перехід до ринку здійснювався буквально «вибуховим» (шоковим) методом. Але ж країни Заходу (європейські), і близькі до них Японія, Іспанія, Туреччина та інші в післявоєнний період відкривалися назовні вкрай повільно (12 — 15 і більше років). Звичайно — лише в міру подолання бар’єру неконкурентності та досягнення високої технологічної зрілості. Лібералізація, отже й відкритість, у всіх минулих випадках не випереджали, а завершували процеси реформування та економічного «дорослішання». А в новій, тобто глобальній ситуації, перехідні та економіки, що розвиваються, не тільки травмуються раптовою відкритістю, але й у вигляді обов’язкового «меню від МВФ» потрапляють на гачок боргової залежності. Усе це призводило до таких руйнівних наслідків, що глобальним гравцям, які йшли слідом за МВФ, цілком достатньо було виступати лише в ролі мародерів.
Немає сумнівів, — подібні наслідки є виходом далеко за рамки тих викликів і ризиків, що мають глобальні процеси, взяті самі по собі.
І не випадково, а цілком закономірно, що МВФ у своїй штучно сконструйованій експансіоністській місії зазнав краху; що сам він змушений визнати згубний характер своєї місії. Світова фінансова криза, багато в чому підготовлена й спровокована саме ультраліберальними рецептами Вашингтонського консенсусу, — по суті підбила підсумки не стільки процесам глобалізації, скільки грищам прозахідних інтересів навколо неї.
Наступний, третій момент — це технологічне зомбування. Йдеться про спеціально сконструйовані технології, що народжують несвободу. Вони розраховані на промивання мізків, поневолення свідомості, психологічні штампи. Мені можуть сказати, що техніка — об’єктивна. Загалом то так, але в даному випадку потрібно задаватися задумом, що сумнівно пахне. Зброя — річ теж об’єктивна, але з рушниці можна стріляти, а можна й не стріляти. Тобто, цю техніку можна застосовувати, а можна й не застосовувати. Заходом і його транснаціональними компаніями ця техніка найвищого технологічного рівня, цілком закрита, нікому не продавана, активно використовуються для того, щоб країни, з якими існують нееквівалентні партнерські відносини (а це увесь незахідний світ) були зомбовані, щоб вони мислили визначеними штампами й були психологічно поневолені. Інакше може не вийти...
Причому суб’єктивність підходу виявлялася для різних країн у різному ступені. Натиск стосовно обов’язковості використання рецептів МФВ був не однаковий. Польщі відступати від твердих і згубних правил дозволялося. Це — країна-вітрина. Ми не вітрина. Польща і Чилі — це вітрини західного світу. Ми ж зазнавали очманілого зомбування. Так, нас переконували, що ця модель безальтернативна; що той, хто проти неї, — або консерватор, або дурень, або червоно-коричневий. Тобто, створювалася психологічна атмосфера, в умовах якої повинно бути соромно виступати проти цієї моделі. Це штамп, впроваджений у свідомість. Це штамп, що став нас залишати тільки тоді, коли вже на світовій арені це все було відсунуто й викрито.
Повернімося тепер до проблеми подолання й об’єктивно заданого, і того, що «додатково» спроектовано Заходом в інтересах глобальних гравців. Ясно, що різниця між тим та іншим відбиваються і на можливостях подолання глобальних негативів. Різниця тут дуже зрозуміла: якщо впорядкування і, почасти, приборкання об’єктивно заданого припускає знаходження складних інституціональних та інших конструкцій, то для подолання «проектних накладок» достатньо доброї волі Заходу: йдеться про рішення на користь людства, що вони цілком доступні західній еліті.
ДОВІДКА «Дня»
Юрій ПАХОМОВ, доктор економічних наук, професор, академік Національної Академії Наук України (НАНУ)
Народився 15 липня 1927 року в м. Кунгур (Пермська область, Росія). Освіта — вища юридична (у 1955 році закінчив юридичний факультет Київського університету ім. Шевченка). З того ж року працював старшим викладачем у Слов’янському педагогічному інституті. З 1962 по 1966 — доцент Київського інституту народного господарства, а з 1980 по 1987 рік — його ректор. З 1988 — член президії НАНУ. Жовтень 1987 — липень 1992 — керівник відділу соціології, заступник директора Інституту філософії НАНУ, директор Інституту соціології НАНУ. 1992 — член Колегії з питань економічної політики Державної думи України. Був членом Комісії Президента України з питань науки і Консультативної ради Президії Верховної Ради. До травня 1997 — позаштатний радник Президента України з питань економічної політики.
Автор 20 монографій і понад 200 наукових праць. Кавалер орденів «Знак пошани» (1982), Дружби народів (1988), «За заслуги» III ст. (1998).
Нині — директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ, президент вексельної спілки України, завідувач кафедри Київського національного економічного університету.
