Духовні поневіряння і виявлені під час них втрати породили думку — одне доповнити іншим, і таким чином заповнити ті вади, які було виявлено. У результаті і тут порятунок стали шукати не в поверненні до Бога, а в технології, в спробі знову ж таки схрестити їжака і вужа, а з отриманого метра колючого дроту створити колонію суворого режиму в людських душах.
Ідея набирає силу. Зростає число конференцій і симпозіумів, покликаних просувати її «в маси». У масштабі всього світу їх число вже перевалило за чотири десятки. Не залишилася збоку від цього процесу й Україна. Зокрема, в Запоріжжі в листопаді 1999 р. відбулася теоретико-методична конференція на тему: «Християнство на порозі III тисячоліття», що має бути продовжена в жовтні 2001 р. Але спробуймо обігнати час і трохи забігти наперед.
Ще в дореволюційному виданні «Истории религии» А.Єльчанінов писав: «Християнство — дуже широке і невизначене поняття». Мені спало на думку таке пояснення цим словам. Християнство пов’язують з трьома цілком самостійними утвореннями: віровченням, релігією і церквою. Під віровченням потрібно розуміти результат «пізнання вірою», яке здійснюється індивідуально в процесі осяяння, котре виникає в зв’язку з проникненням всесвітнього Духу в підсвідомість кожного.
Індивідуальний набір образів досить великий. Життя в колективі вимагає, щоб вони були зрозумілі всім. Через них здійснюється зв’язок підсвідомого на рівні індивідуумів і перетворення його на колективне підсвідоме. Власне, це завдання і покликане було вирішувати колективне переживання міфу.
На думку К.Леві-Строса, міф існує поза часом, хоч і включає в себе конкретні події. Тому він пояснює «в рівній мірі як минуле, так і сучасне, і майбутнє». Пояснюється це просто. Міф «як оповідь істинна» в процесі свого переживання реалізує кругообіг, а в останнього немає початку й немає кінця. У такий спосiб організація міфу відображала організацію Всесвіту, виділяла в ньому найістотніше, його СЕНС.
Людина має ту особливість, що вона здатна оперувати образами, безпосередньо не пов’язаними з нею. Вона начебто відриває їх від себе й робить це таким чином, що видобуває з образу головне, одне, абстрагує його. Уявляє його у вигляді найпростішого малюнка. Ще в палеоліті — понад десять тисяч років тому — у стародавніх людей існував звичай зображати так звані «колеса-сонця». Їх виявили у вигляді наскельних малюнків у Родезії, Мексиці, Індії, Тибеті та Китаї, що дає підстави вважати їх такими, що належать до сфери колективного підсвідомого.
Не викликає сумнівів, що кола мали відобразити саму сутність Всесвіту, його головну властивість — Дух. Саме він є тим універсальним, яке є у Всесвіті скрізь, тодi як матерія, її речовинна складова в кожному кругообігові — своя. Ось звідки, мабуть, виникає «кожному своє». Внаслідок своєї універсальності кругообіг надалі набуває рис божественного, оскільки «Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі й істині» (Ін 4:24). Зв’язок із істиною тут не випадковий, оскільки саме за посередництвом кругообігу виявляє себе закономірне, яке тяжіє над усім і підпорядковує все своїй владі. У християнстві коло означає приналежність до божественного і звичайно зображається у вигляді німба.
Все це неминуче приводить нас до висновку, який зробив Карл Юнг: «Старожитні образи богів, та й думка взагалі, а особливо думка про божественне, мають за своє джерело переживання. Нерозвиненій душі думка являється; вона не є продукт, що створюється нею. Так, образ божества як вираження процесів, котрі йдуть своєю чергою, в несвідомому виникає набагато раніше, ніж результат раціональних умовиводів».
Християнство, як і інші духовні течії, що вилилися в майбутньому у світові релігії, стоять на тому, що вищий Дух — це неусвідомлене підсвідоме, котре виявляє себе у вигляді кругообігу. Воно визначає духовність людини та зв’язок із Богом, оскільки останній являє собою неусвідомлене підсвідоме. На це прямо вказує апостол Павло: «... вони, пізнавши Бога, не прославили Його як Бога і не подякували, але заметушилися в мудруваннях своїх, і потрапило в морок їхнє нерозумне серце, називаючи себе мудрецями, збожеволіли, і славу нетлінного Бога змінили на образ, подібний до тлінної людини... Вони замінили істину Божу брехнею» (Рим 1:21-25).
Релігія «переносить» Бога з підсвідомого у свідоме, дає йому поняття, яке перетворюється на роль. Потім, подібно до режисера, підшукує «актора». Творить театр, в якому на головних ролях опиняється Бог, а його кін — храм. П’єса розігрується шляхом використання окремих елементів, запозичених із міфу, що перебуває в стані переживання. Все це було потрібно для того, щоб адаптувати духовну течію до умов цивілізації. Вона ж характеризується тим, що як своє головне завдання ставить підкорення природи, тобто реалізовує установку: «Поділяй і пануй». Цей розділ починається з руйнування того духовного зв’язку, який існує в людини iз Всесвітом у формі його підсвідомого. Бог переміщується з нього у свідоме у вигляді поняття, й таким чином встановлюється влада і над ним. Тепер вже Він, підкоряючись владі церкви, за її вказівкою благословляє, відпускає гріхи або карає.
З усього цього випливає такий умовивід: релігія — продукт цивілізації. Вона виникає лише тоді, коли людина пориває з природою.
«Думка, що вiчно змiнюється, є брехнею». Такий діагноз ставив Федір Тютчев. Про те, що «слово спотворює думку», писав і Гюстав Флобер. Причини такого становища, судячи з усього, були відомі Арістотелеві. Він знав, що «не розум — початок і керівник доброчесності, а, скоріше, рух почуттів. Спочатку повинен виникнути якийсь неосмислений порив до прекрасного, а потім уже розум промовляє вирок і судить». Поривом є кругообіг, який має місце в підсвідомому. Подібно до повітряного вихору, він насичує себе безліччю відчуттів, які надалі прагне осмислити за допомогою свідомого і відповісти на запитання: «Що це?»
Кожне почуття висвічується, виявляється як осяяння, за дуже сильного впливу «летять іскри з очей», виявляється у вигляді образу, якому свідоме приписує поняття. Але будь-яке поняття бідніше за образ, а тому воно помилкове. Відмінність між підсвідомим (несвідомим) і свідомим полягає в тому, що перше є відчуттям кругообігу, руху, що охоплює ціле, а друге — осмисленням окремих образів. Якщо порівняти з кінофільмом, підсвідоме «дивиться» фільм, а свідоме роздивляється окремі кадри й через них намагається дізнатися зміст фільму. Перше працює як глядач, споглядає, а друге — як та людина, яка здійснює монтаж фільму. Тому свідоме є технологічним за своєю суттю. У процесі монтажу безліч відзнятого матеріалу викидається. Свідоме ніколи не охоплює все, багато чого воно просто домислює, фантазує. В ньому завжди присутня вигадка. Тому релігія та її Бог неминуче містять у собі елемент вигадки. Він стає особливо помітним, коли в релігії відбувається перехід від поняття до образу. Бог набуває конкретного вигляду.
Нарешті, третім, із чим пов’язують християнство, є церква. Вона є громадським інститутом, який використовує релігію з метою встановлення своєї влади над суспільством і є одним iз найсильніших владних інститутів. Цим і слід пояснювати тривалу боротьбу церкви з державою, розв’язання нею воєн (хрестові походи тощо), підміну судової влади (інквізиція), і як реакція на все це — відокремлення її від держави.
Мені вже доводилося писати («День», №227), що до східних слов’ян християнство прийшло церквою. Через це відбувається поєднання язичницької релігії та візантійської церкви. Незнання християнського віровчення, чим докоряла Л.Ковалевська («День», № 206) українцям, було приречене цією обставиною. Адже, як зазначалося вище, церква йде від справжнього Бога. Не вона, а він стає підвладним їй. Власне, реакцією на церкву слід вважати всю ту критику, що лунала на адресу християнства.
Не може братися під сумнів те, що наука є продуктом свідомого. Хоча вчений нерідко переживає стан осяяння, але це, скоріше, виняток, ніж правило. До поставленої мети він рухається, як правило, впрягаючи у свій віз логіку, віддаючи перевагу математичній. Кажучи про діяльність вченого, Альберт Ейнштейн писав: «Як і Шопенгауер, я передусім вважаю, що одна з найсильніших спонук, що веде до мистецтва та науки, — це бажання піти від буденного життя з його болісною жорстокістю й невтішною порожнечею, піти від пут власних примх, що вічно змінюються. Ця причина штовхає людей з тонкими душевними струнами від особистого буття зовні у світ об’єктивного бачення й розуміння... Людина прагне якимсь адекватним способом створити в собі просту й чітку картину світу, й це не лише для того, щоб певною мірою спробувати замінити цей світ створеною нею картиною. Цим займається художник, поет, теоретизуючий філософ і дослідник. Кожен на свій лад. На цю картину та її оформлення людина переносить центр тяжіння свого духовного життя, щоб у ній знайти спокій і впевненість, яких вона не може знайти в надто тісному запаморочливому кругообігу власного життя».
Не буду гадати, чому Ейнштейн серед інших не вказав християнську релігію, яка у своєму віровченні сформулювала ідею порятунку людини, але весь цей вислів має стосунок і до неї як до науки або мистецтва. Адже всі вони — діти свідомого, яке працює з частинами, позбавляє кінцевий продукт своєї духовності, подібно до того, як немає цієї духовності в автомобілі.
Американський психоаналітик Станіслав Гроф, кажучи про свою книгу «За межами мозку», написав: «...головна звістка цієї книги в тому, що західна наука наближається до зсуву парадигми небачених розмірів, через який зміняться наші поняття про реальність і людську природу, який з’єднає нарешті концептуальним мостом стародавню мудрість і сучасну науку, примиривши східну духовність із західним прагматизмом». Але це не станеться шляхом зрощення науки та релігії, оскільки це неминуче спричинить багаторазове збільшення помилкового. Кожна зі складових додасть його від себе, й виникне величезний абсурд. Процес піде так, як передбачав ще Антіох iз Аскалона: «Філософія має піти назад». Усі мають повернутися до Бога: наука, релігія, й все решта, що утворилося внаслідок розпаду міфу. До Бога в тому вигляді, в якому він перебуває в підсвідомому у психічно здорових людей. Відображенням такого здоров’я слід вважати пантеїзм.
Пантеїзм — не релігія. Пантеїзм — не філософія. Він — віровчення, що виникло внаслідок відчуття (переживання) єдності людини з Богом. Головним у ньому слід вважати ототожнення Бога зi Всесвітом (Природою, істинним Світом) і відчуття їхньої присутності в собі, а себе — в них. «Я» й «Ми», все суще — одне ціле. Ось звідки Ісусове «Батько в Мені, і Я в Ньому», або «Я і Батько — одне».
Хоча пантеїзм простежується, починаючи із систем індійської філософії, у філософії стоїків і особливо — неоплатоників, аж до наших днів, виявляє він себе, як усе підсвідоме, у формі осяяння, прориваючись крізь полуду свідомого, подібно до Сонця в похмуру погоду. Звичайно, в наші дні «хмари» свідомого стають дедалі щільнішими, й через них уже не видно Світила, світло доходить до нас лише окремими променями, найзначнішим серед яких слід вважати Джордано Бруно, тіло якого 17 лютого 1600 р. поглинув вогонь інквізиції. Але дух його залишається з нами й час від часу дає про себе знати. Булгаков на початку минулого століття писав: «Настрій естетичного пантеїзму Гете взагалі дуже близький до сучасності». Отже, ще не загинуло зовсім наше підсвідоме. Є ще порох у порохівниці. Й у українців його трохи більше, ніж у західних європейців. Можемо й поділитися.
