ЗУСТРІЧ
Ви пам’ятаєте?.. Авжеж, все пам’ятаєте! Якою ж вона була гарною в свої шістнадцять! Сині очі, виточений носик, а фігурка!.. І молодий скульптор часто проводжав її мрійливим поглядом, прикидаючи, в якій позі і в якому матеріалі найкраще було б зобразити цю напівдівчинку–напівдитинку.
До цих пір Іван Макогон віддавав перевагу каменю – але камінь надто монументальний для легкої, як вертуха, істоти? Мармур? Так де його візьмеш? І потім, урочистий блиск цього матеріалу, вважав він, не поєднувався із зворушливою чистотою і наївністю Галочки. Глина – ось найбільш підходящий матеріал. Тим більше, що після випалювання вона стане рожевуватою – точнісінько колір дівочої шкіри.
А Галинка навіть не здогадувалася про його наміри. І, пролітаючи похмурим коридором лаврського корпусу, що розділяв два ряди невеликих кімнаток, заселених родинами художників, лише кидала йому: «Здрастуйте, дядю Ваню!» А ким же ще він для неї був, як не дядьком? Різниця у 12 років. Він молодий, але вже знаний майстер. Автор таких композицій, як: в мармурі «Пам’яті скульптора Левицького» та «Мрія», в граніті «Маска». Був першим, хто почав в українських скульптурах відтворювати художні твори в камені. Серед найвідоміших робіт довоєнного періоду — гранітний пам’ятник голові Центральної Ради Михайлу Грушевському на його могилі у Києві. До 125-річчя Тараса Шевченка зробив бюст Кобзаря для Канівського меморіального музею та ювілейну медаль, яка в 1939 році на республіканському конкурсі була відзначена як кращий твір. Саме Іван Макогон відродив у радянські часи медальне мистецтво. А вона всього-на-всього — учениця художньої школи.
Їхні сім’ї, які жили в кімнатках навпроти одна одної, товаришували, і нерідко татко Галини – художник Кириченко — обговорював з Іваном Макогоном новини і проблеми образотворчого мистецтва.
Одного разу запропонував Галі стати його моделлю для нової роботи. Спочатку малював, а потім ліпив півметровий торс і все дивувався з геніальності матері-природи, котра створила подібну досконалість. Скульптура виходила настільки гарною, що Іван Васильович вирішив зобразити її без рук – подібно до Венери Мілоської.
Коли робота була завершена, то Макогон вирішив відзначити цю подію, запросивши дружину Зінаїду і Галю до філармонії, де давала концерт знаменита скрипачка. У кімнаті Кириченка зчинилася метушня: що Галина вдягне, вперше виходячи у «вищий світ»? Не повсякденні ж спідницю і блузку. Виручила родичка. Вона подарувала дівчині яскраво–червону сукню з гудзичками–барбарисками, придбану якось у «Торгсині». Дівчині вона була так до лиця, що всі охали, і лише татко хитав головою: надзвичайно яскраво – нескромно. Сукню вирішили пофарбувати у чорний колір, але не вийшло, і вона набула благородного бордового відтінку, викликаючи ще більший захват.
Природно, скульптор мріяв виставити свій твір на найближчій виставці, тому поділився своїми планами із сусідом. Але Іван Андрійович раптом зніяковів і попросив молодшого товариша не робити цього, мовляв, він не хоче, щоб усі роздивлялися його доньку. Макогон зрозумів і більше не наполягав, він просто сфотографував свою роботу і подарував її зображення своїй моделі.
...А потім була війна. Івана Андрійовича Кириченка призначили відповідальним за евакуацію сімей художників, і він цілими днями бігав по різних установах, домовляючись про виділення поїзда, час його відправлення. Київ-Товарний, звідки відправлявся їхній поїзд, безперервно бомбили. Але ешелону вдалося вирватися з міста, і він помчав по ще цілому мосту через Дніпро. Люди, що юрмилися біля відкритих дверей вагонів, плакали, дивлячись на дніпровські кручі, лаврські дзвіниці. Плакала і Галя, тісно притулившись до татка. До болю знайомі пейзажі ще не зникли з поля зору, коли Іван Макогон, переконавшись у тому, що поїзд вирвався з вогненного казана, поцілував дружину Зіну та сина Ігоря і на ходу зістрибнув з поїзда, аби приєднатися до захисників Києва.
Пізньої осені, коли Кириченки пливли баржею по річці Білій до Уфи, баржа раптом сіла на мілину, отримавши при цьому пробоїну. До трюмів увірвалася крижана вода, загрожуючи знищити художні цінності з українських музеїв, уповноваженим за збереження яких був Іван Андрійович. На баржі почалася паніка. А батько, глянувши на Галю, тільки й вимовив: рятуватимемо, дочко, цю посудину, тому що речі, які ми веземо, дорожчі, ніж наше з тобою життя.
Плаваючи у крижаній воді, вони все ж урятували твори, які після війни повернулися у виставкові зали Музею українського мистецтва...
З евакуації Галина повернулася додому вже без батька, який не дожив до Перемоги. Вона стала портретисткою, брала участь у виставках. Одна з робіт Галини Іванівни експонується в Третьяковській галереї.
А що ж сталося із скульптурою, для якої вона позувала? На жаль, під час війни вона зникла, а на пам’ять лишилися лише фотографії. Будучи активісткою Товариства охорони пам’яток історії та культури, 1963–го встановила місцезнаходження фундаменту знаменитої Кловської церкви, який до цього довго, але безрезультатно розшукували археологи. Надзвичайно активна людина, лише недавно залишила роботу.
ІВАН
Багато випробувань випало на долю Івана Макогона. Був сапером на фронті. Під час артобстрілу контужений, його навіть поховали, але потім почули стогін і відкопали. Після шпиталю працював у фронтовій газеті на Південному Кавказі. У 1944 році, за станом здоров’я, медики звільнили від строкової служби і направили у студію військових художників ім. Митрофана Грекова у Москву. Багато працював. У той час зроблені «Переправа», «Винищувач танків», «Прапор перемоги», «Народний месник», «Ворошилов на коні», «Маршал Василевський».
У 1954 році родина Макогонів повернулася до Києва. Іван Васильович поєднував творчу і викладацьку роботу на кафедрі скульптури художнього інституту (нині Академії образотворчого мистецтва і архітектури). Став професором, майже 50 років викладав у цьому учбовому закладі. Його мозаїчна 5-метрова статуя «Україна: хліб-сіль» у 60-ті роки відкривала Українську декаду у Москві. Він зробив бюст Святославу Косіору, Юрію Яновському, Степаниді Виштак, портрет батька, а на Виставці досягнень народного господарства на павільйоні «Тваринництво» — чотири барельєфи. До речі, перший гранітний післявоєнний пам’ятник — теж витвір Макогона (письменнику Юрію Яновському).
Брав участь у багатьох конкурсах. Його пам’ятники стоять у Києві і Севастополі. Створив портрети Дольд- Михайлика, Земляка, Зарудного, Гончара. Крім скульптури багато малює. Його творчості притаманна висока культура і майстерність, відчуття композиції та пластики, психологічне розкриття образів. Іван Макогон нині — народний художник України. Незважаючи на досить солідний вік — 93 роки — продовжує працювати. Приймав участь і в конкурсі на спорудження Монументу Незалежності. Ще в першому турі запропонував разом з архітектором Анатолієм Ігнащенком спорудити колону з символічною фігурою «Жінки-України» і поставити його на місці колишнього великого фронтону зі сторони Головпоштамту. Їхній проект не підтримали, але ж ідею колонади розвинули теперішні автори-переможці, які ніде не згадують, що спонукав їх до цього проект Макогона.
Втім, Іван Васильович вважає, що якщо не судилося, то так тому і бути. В нього багато ідей. Головне, щоб були сили їх здійснити.
Син, Ігор Іванович став художником. Працює в галузях станкового та монументального живопису, скульптури, графіки. Онук Олександр нещодавно закінчив Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Тобто династія Макогонів продовжується.
