12 липня (експозиція діятиме до 3 серпня) відкрились двері третьої виставки: збірки Юрія Коваленка (м. Черкаси) «Золотарство Подніпров’я» та збірки Олександра Пилипенка (м. Київ) «Старожитності». В колекції Пилипенка — старовинне гутне скло, мідний посуд, кераміка, порохівниці, ікони та карбовані шати до них, фаянс Києво- Межигірської фабрики (1820 — 1860 рр.), замки, ключі, свічники, різноманітне господарське начиння XVII — XX ст. Також тут представлено старожитності наших сусідів росіян та навіть німецький міксер початку минулого століття, що невідомо як потрапив сюди. Особливо спокушують увагу величезні скляні сулії-«черкаски» для вина й олії та сулія-«четверть» для горілки разом з колекцією пивних пляшок. Уявляються часи, коли вони були повними… Але це, як кажуть, на любителя.
«Золотарство Подніпров’я» — це чудова колекція жіночих прикрас: сережки, коралові намиста зі срібними рифами, дукачі з бантами, ланцюжки, хрестики. Є тут і кілька старих фотографій, що зображують українські сім’ї, зокрема, гарно вбраних дівчат у цих самих прикрасах. У поєднанні з традиційним народним одягом, стрічками та віночком дівчина й справді, як запомічено народною поезією, схожа на квітку. Основу колекції складають дукачі — головний елемент у комплексі жіночих прикрас Середнього Подніпров’я. Носили його на грудях під самою шиєю. Дукачі бували з бантами й без них: «бантом» називали велику карбовану брошку, до якої й кріпився дукач. Своєю назвою прикраси завдячують дукатам — золотим західноєвропейським монетам, які були розповсюджені на території України у XVII — XVIII століттях. У XVIII — ХIХ ст. зображення на дукачах карбувалися окремо для кожного боку, а потім з’єднувалися докупи. Наприкінці ХIХ — початку ХХ століть в якості дукачів почали використовувати великі срібні монети, «бант» прикрашали скельцями, які імітували коштовне каміння, та різнокольоровим бісером. Виготовленням прикрас займалися сільські ювеліри, прозвані в народі золотарями. До речі, власник колекції Юрій Коваленко не тільки реставрує ювелірнi вироби, а й розробляє нові сучасні прикраси на основі старовинних зразків та мріє про їхнє виробництво.
Як зазначили організатори: «Колекціонер старовини виконує справу державної ваги: зібране ним — це історія народу, це надбання світової культури». Щоб і далі не топтати задвірки цієї самої культури, нам не треба соромитися свого минулого. Йдеться не про ретроградні присідання, а про маловідомі, подекуди свідомо знищені, сторінки історії, що без їхнього знання, як відомо, немає майбутнього.
