До того ж виборчий закон, побудований на пропорційній основі, дозволяє уникнути прямого, часто неприємного діалогу з виборцями, пояснень за прийняті рішення: по тарифах, росту транспортних і інших послуг, відставанню заробітної плати і рівня життя. Об’єктами «праведного» гніву краще виставити Президента, прем’єра, комуністів, міфічні антиукраїнські сили, ніж узяти провину і відповідальність на себе і чесно зізнатися в недоробках.
Закон приваблює партії можливістю сформувати списки iз залученням до них «потрібних» людей і, що особливо важливо, знiвелювати невміння кандидатів займатися публічною політикою, дозволяє сховатися за віртуальними ідеями їхніх партій та рекламним ефектом ЗМІ.
Але основна проблема полягає навіть не в посиленні віртуальності політичних процесів, а в тому, що на даному етапі розвитку суспільства інтереси гілок влади, держави і партій не завжди збігаються. Держава зацікавлена в стабільності, у незмінності курсу реформ, спадкоємності, а партії — у боротьбі, яка часто грунтується на інтересах бізнесу.
Незважаючи на всі зусилля, багато партій так і залишаються штучними об’єднаннями, створеними в кабінетах чиновників.
І коли вкотре доводиться чути твердження, що наше суспільство не може розвиватися без пропорційної системи виборів, то це, м’яко кажучи, перебільшення.
Зміна форм власності, зниження ступеня втручання з боку держави, інші чинники дозволили багатьом людям без партійних квитків, без схвалення політбюро піднятися по соціальних сходинках.
За станом на 1 січня 1996 року в Україні діяло 38 політичних партій, а на початок 2001 р. — уже 109. Не менш бурхливий ріст спостерігається і на регіональному рівні. Тільки за минулий рік кількість партійних осередків у Дніпропетровській області зросла на 49%. І хоча ці дані важко перевірити через недоступність партійної документації, неконтрольований ріст очевидний. Але зростання кількості партій не супроводжується ростом партійних рядів, а їхні структури далеко не адекватні устрою суспільства, його основним соціальним групам. І громадян, що обходять стороною партійних функціонерів, можна зрозуміти тому, що люди мало стикаються з партіями в повсякденному житті: партії начебто є, і начебто їх немає. Партії — це далеко не єдині канали зв’язку держави і громадян. ЗМІ, громадські організації часто виконують функції більш значущі, ніж партії.
Якби ми мали масову президентську партію, то забезпечувати стабільність у державі і кожному регіоні було б значно простіше, але, певне, ні у кого з групи «109» це не вийде.
У свій час Костянтин Побєдоносцев, обер-прокурор Св. Синода, писав: «Вибори з роздробленими партіями набули характеру особистої боротьби місцевих інтересів і думок, далеких від основної ідеї про користь для держави. Вони заражаються байдужістю до суспільної справи. Таким чином, найважливіша для держави справа законотворчості перетворюється в гру формальностей і фікцій».
Що відбувається в регіонах? За шість-сім місяців до голосування партії розгортають структури, створюють численні групи пропагандистів і агітаторів, проводять гучні шоу і маскаради, а потім також швидко зникають. Неважко уявити, наскільки це негативно впливає на політичну стабільність у державі, у кожному регіоні. Це може призвести до того, що багато хто взагалі не прийде на виборчі дільниці, а адміністративні методи перемоги можуть обернутися масовими судовими розглядами, поразкою демократії.
Нам усім потрібні не скандали, не революції, а сильна процвітаюча Україна, зростання добробуту людей. І лише та партія переможе, що зможе цього домогтись.
