Україна лідирує за підсумками перших 5 місяців 2001 року серед країн СНД за темпами зростання промислового виробництва. За даними міждержавного статкомітету СНД, промислове зростання в країні становило 18,8% порівняно з січнем—травнем 2000 року, тоді як в середньому по СНД в січні—травні 2001 р. промислове виробництво збільшилося на 8,5% (в січні—травні 2000 р. — на 9,7% порівняно з тим же періодом 1999 р.). У січні—травні в більшості країн Співдружності збереглася сприятлива економічна ситуація. При цьому валовий внутрішній продукт України зростав за ці місяці більш високими темпами (на 9%), ніж в інших країнах співдружності, в той час як інфляція на споживчому ринку України в травні 2001 р. складала (порівняно з квітнем) 0,4%, що також є одним з кращих показників в СНД.
Однак місія Міжнародного валютного фонду і Національний банк України не знайшли взаєморозуміння у питанні про запропоноване МВФ обмеження об’єму валюти, яка викуповується Нацбанком на ринку, що є сьогодні одним з інструментів курсової політики, направленої на стримування інфляції. Перший заступник голови НБУ Анатолій Шаповалов у зв’язку з цим підкреслив, що в цей час Нацбанк утримує гривню від різкої девальвації, зберігаючи позитивний платіжний баланс і темпи зростання валового внутрішнього продукту, повідомляє Інтерфакс-Україна.
Статтею голови Ради Національного банку України Анатолія Гальчинського «День» починає дискусію про те, що необхідно зробити, аби стабільність української національної валюти стала реальним фактором, що впливає на стабілізацію та піднесення вітчизняної економіки.
Мене насторожує ейфорія, яка панує у зв’язку з досягнутими темпами зростання. І справа зовсім не у тому, що я ставлю під сумнів досягнуте: а це — 9% зростання ВВП, 18,8 — промисловості, 6,1% — сільськогосподарського виробництва, стабільний валютний курс і суттєве зниження темпів інфляції. Для нового Уряду найголовнішим є відчуття перспективи, повсякденна та копітка робота у цьому напрямку. З цієї позиції має обов’язково враховуватися і така закономірність: зростання виробництва, що перевищує 10—12%, не є природним. Це доведено світовою практикою. Економіка сама по собі в автоматичному режимі не здатна пристосуватися до таких надмірностей. Формується відомий «ефект перевантаження», або «перегріву», що, як правило, породжує деформації у відтворювальних процесах. У зв’язку з цим зростання виробництва, що перевищує 10%, не вважається стійким. Мені доводилося вже писати, що в період з 1985 по 1995 р. лише 7 країн світу змогли утримати темпи зростання ВВП на рівні 6—8%. Відповідний феномен отримав назву «економічного чуда» і є скоріше за все винятком із світової економічної динаміки.
Я також вже привертав увагу, як на мене, до серйозного дослідження Світового банку (1999 р.) стосовно десятирічної перспективи української економіки, де обгрунтовуються 2 можливі сценарії: оптимістичний — стабільне щорічне зростання на рівні 6—8% до 2010 р. і песимістичний, за яким високі темпи економічної динаміки утримуватимуться всього 2—3 роки, а далі має наступити динаміка депресивного розвитку ((2%). За моїми оцінками, українська економіка має однаковий шанс стосовно зазначених можливостей. У цьому контексті не можна не враховувати динаміку виробництва у нашого північного сусіда. Добре відомо, що економічний цикл у Росії розвивається з випередженням приблизно на рік по відношенню до нашого. Минулого року ВВП у Росії виріс на 8,5%, а нинішнього — економічна динаміка розвивається за більш песимістичним сценарієм. У I півріччі очікується 4%, а у II (за прогнозами незалежних експертів) — темпи зростання можуть знизитися до 1,5—2%.
Відмічене є доказом необхідності концентрації уваги на виявленні та аналізі насамперед економічних ризиків та загроз щодо утвердження оптимістичного сценарію розвитку не лише на поточний рік, а й на більш тривалу перспективу. Нам потрібно все зробити, щоб не лише зберегти високі темпи розвитку, а й трансформувати їх у траєкторію сталого зростання. Це неймовірно складне завдання, при розв’язанні якого не існує дрібниць. Мені імпонує старт нового Уряду, але дуже важливо, щоб за кожним його кроком прослідковувалася відповідна цілеспрямованість, розуміння того, що мета, яка ставиться, автоматично утвердитися не може.
ТЕНДЕНЦІЇ ГРОШОВОГО ЦИКЛУ
Можливо, для багатьох стане несподіванкою, але найбільш суттєві загрози сталій економічній динаміці знаходяться, за моїми переконаннями, у площині грошово-кредитних відносин та діяльності банківської сфери. Спробую розглянути цю проблему більш грунтовно.
Відразу зазначу: ситуація, за якої найвагоміші ризики позитивній економічній динаміці концентруються в межах грошово-кредитної та банківської сфери, не є особливістю лише української економіки. Не можна забувати, що всі економічні кризи, в т.ч. «Велика депресія» 1929—1933 рр., розпочиналися з деформацій саме цієї ланки економіки. Ця проблема найбільш грунтовно була досліджена академіком А.Трахтенбергом у його фундаментальній праці «Грошові кризи» (1963 р.), а також відомим американським економістом М.Фрідменом. Економічна теорія розмежовує три види економічних циклів — великі цикли (40—50 років), середні (7—11 років) і малі (3—4 роки). Якщо перші пов’язані із структурним оновленням технологічного способу виробництва, другі — основних виробничих фондів, то треті — короткі цикли — змінами у системі грошово-кредитних відносин.
Ситуація в українській економіці є наступною. Нині ми знаходимося на початку висхідної динаміки великого і середнього циклів. Це вагомий позитив щодо нашої перспективи, на який потрібно спиратися. Водночас фінішує малий економічний цикл, що пов’язаний з розвитком грошової сфери. Грошовий цикл поєднує в собі три ланки: девальвацію — стабільність — ревальвацію. Ми мали в кінці 1997 — 1998 рр. глибоку девальвацію гривні, у 1999 р. — її стабільність і у 2000 та 2001 рр. — ревальвацію. За цим сценарієм діючий цикл може завершитися скоріше за все у I половині наступного року. За відсутності відповідної стабілізаційної політики існуючий інфляційний потенціал, який нині вдається стерилізувати, може досягти надмірної величини і перевищити критичну масу, а це — неодмінно призведе до відчутного інфляційного сплеску і неминучої дестабілізації виробництва.
Я не хотів би створювати зайвого ажіотажу навколо цього питання. Однак хочу сказати, що йдеться не про абстрактну імпровізацію. Повторюю — це світова практика. М.Фрідмен за відповідні дослідження грошового циклу у американській економіці (з 1867 по 1960 рр.) отримав Нобелівську премію. Але не тільки це. Існує і власний досвід. За всіма об’єктивними ознаками економічна стабілізація в Україні мала наступити три роки раніше — ще у 1997 р. У I півріччі цього року ми мали позитивну динаміку з ключових параметрів економічного розвитку. Однак саме фінансова криза другої половини 1997 — 1998 рр. зірвала ці процеси. Простіше всього списувати те, що відбулося, на вплив зовнішніх чинників. Відповідний вплив дійсно мав місце. Однак вирішальним чинником того, що відбулося, були грубі помилки у фінансовій та грошово-кредитній політиці. Уряд і НБУ повністю втратили контроль за фінансовим та грошовим ринками, утворенням зовнішнього боргу. За властивою для нас наївністю НБУ та Мінфін в усьому покладалися на оцінки зарубіжних експертів, зокрема спеціалістів МВФ, які виявилися економічно неграмотними. Сталася фактична відмова від суверенітету у фінансовій сфері. Йдеться про «чорну сторінку» в нашій вже власній економічній історії. Наслідки — відомі. Девальвація гривні з 1,9 грн. до 5,2 грн. — за дол. Чисті втрати бюджету від піраміди ОВДП — 7,6 млрд. грн. Зменшення валютних резервів — з 2,3 млрд. дол. — до 761 млн. Нищівний удар по фінансових активах суб’єктів господарювання та доходах громадян. У 2,5 разу зменшення показника ВВП на душу населення у доларовому еквіваленті. За цим ключовим показником світової ієрархії Україна вмить опинилася в рангу бідних країн світу.
Навіщо це згадувати тепер, коли ситуація є зовсім іншою?
У контексті сказаного мене непокоїть те, що і до цього часу грошово-кредитна та банківська сфери лишаються найбільш непрогнозованим сегментом української економіки. За 10 років незалежності дуже багато зроблено у встановленні та розвитку грошово-кредитної та фінансової сфери. Однак до цього часу ми не опанували механізми її прогнозування. Грошово-кредитна політика базується здебільшого на принципах оперативного реагування. З точки зору перспективи, вона лишається непрогнозованою. Так було перед кризою 1997 — 1998 рр., якої ніхто не очікував. І нині ефект прогнозування фактично зведено до нульової позначки. У 1993 р. інфляція прогнозувалася на рівні 152%, а мали 10256%, у 1994 р. — відповідно 127 і 501%. Звісно, що інфляція — це явище, яке визначається багатьма чинниками. Однак і динаміка грошової маси, яка безпосередньо впливає на відповідні процеси, характеризувалася відповідним чином. У 1993 р. її ріст передбачався на рівні 58%, а фактичне зростання склало 1528%, у 1994 р. — відповідно 42 і 567%. У цьому випадку офіційні (затверджені Верховною Радою) розрахункові параметри грошової маси, як і грошової емісії загалом, ніякого впливу на реальну практику не мали.
В останні роки картина лишалася аналогічною. У 1999 р. прогнозувалося зростання грошової маси на 10%, а фактично воно сягнуло 40,5%. У 2000 р. — відповідно 18 і 45,4%. Ми говоримо, що будь-яка система управління започатковується прогнозними оцінками. У нас ця ланка фактично випадає. Наслідки відомі: і у 1999 р., і у 2000 р., за світовою класифікацією, Україна належала до країн з високим рівнем інфляції. Нинішнього року ситуація змінилася. Очікується суттєве зниження (не менше як у 2 рази) рівня інфляції порівняно з попереднім роком. Однак інфляційні ризики в економіці лишаються ще значними. Потрібно себе налаштовувати саме на таку ситуацію.
ПОТРІБНА МАКСИМАЛЬНО ЖОРСТКА ГРОШОВА ПОЛІТИКА
В стратегії економічного та соціального розвитку на 2000 — 2004 рр., визначеній Посланням Президента України до Верховної Ради, обгрунтовано надзвичайно складну за своїм змістом модель державної політики, яка передбачає органічне поєднання високих темпів зростання і низької інфляції. Ми заявили про те, що офіційно відмовляємося від інфляційного ресурсу економічного зростання. Виходимо з того, що інвестиційна привабливість української економіки та зростання реальних доходів населення можливі лише на основі ефективної реалізації зазначеної політики. Ставиться завдання в період 2002—2004 рр. не допустити інфляцію вище рівня 10%. Польща і Чехія ставлять перед собою завдання — довести рівень інфляції до 3%.
Для нас визначене завдання є дуже складним. Фахівці знають: знизити інфляцію з 13 до 8% значно складніше, ніж, скажімо, з 180 до 90, а потім і до 40%. Для цього потрібна максимально жорстка грошова політика НБУ. Жодного послаблення, жодного виключення у цьому питанні не може бути. Можна поступитися 1—2 відсотками зростання заради більш надійної стабільності гривні. Така політика з точки зору перспективи була б більш надійною. Верховна Рада і уряд мають налаштовувати себе саме на такий перебіг подій. У такому ж ракурсі розглядає свої функції Рада НБУ, яка за законом визначає основні засади грошово-кредитної політики.
СТАБІЛЬНИЙ ВАЛЮТНИЙ КУРС
У цьому контексті вже вкотре постає проблема оптимізації співвідношення грошово- кредитної та валютної політики. Знову і знову доводиться чути про необхідність використання девальвації гривні як стимулу українського експорту. У зв’язку із відомими ускладненнями експорту українських товарів у Росію особливу активність у цьому виявляють металурги. У цьому випадку девальвація розглядається як компенсуючий інструмент можливих експортних втрат.
Позиція Ради НБУ є протилежною. Ми виходимо з необхідності подальшого збереження існуючої валютної політики НБУ. Наші розрахунки грунтуються на тому, що повільна ревальвація валютного курсу є більш вигідною для України. Йдеться, по-перше, про здешевлення критичного імпорту енергоносіїв, що займає дуже велике місце в нашому торговому балансі. По-друге, ми здешевлюємо технологічний імпорт машин і обладнання, що повною мірою відповідає стратегії інноваційного розвитку української економіки. По-третє, ревальвація здешевлює обслуговування зовнішнього боргу. По-четверте, стабільний валютний курс — це основа зниження інфляції. Внутрішні ціни є дуже чутливими до цього чинника. Нарешті, по-п’яте, ревальвація стимулює оновлення виробничих фондів і здешевлення виробництва експортерів. Девальвація, як ми мали можливість переконатися в цьому, такі дії не стимулює. Не можна не враховувати й того, що з 1998 по 2000 рр. валютний курс гривні упав у 2,7 разу, тоді як інфляція виросла на 66%. Це співставлення засвідчує, що розмови про надмірну ревальвацію гривні не мають реальних підстав. У нас залишається ще великий простір ревальвації. Я думаю, що оптимальним для нас є валютний курс — 4—4,5 грн. за долар. Це наша перспектива. Хоча штучно її форсувати не можна. Й інше — розрив між динамікою валютного курсу та інфляцією (а така проблема дійсно існує) потрібно долати не шляхом девальвації, а суттєвого зниження рівня інфляції. Глибоко переконаний в тому, що зміцнення національної грошової одиниці потрібно здійснювати саме на такій основі.
НЕМОНЕТАРНІ ІНСТРУМЕНТИ ГРОШОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ
Знову ж таки наш власний досвід засвідчує обмеженість можливостей монетарної політики в забезпеченні реальної грошової стабілізації. Остання має доповнюватися ефективними немонетарними інструментами. Це сьогодні має стати визначальною турботою уряду, його економічного блоку. Тут є багато позицій, визначальними з яких є наступні. По-перше, збереження політики бездефіцитного і водночас збалансованого бюджету. У нас відсутня в цьому інша альтернатива. Бездефіцитний бюджет — це не лише основа стабільності гривні, а й головний інструмент зниження боргового навантаження на економіку. По-друге, подальше і головне — відчутне зниження податкового навантаження. Податкова складова в структурі витрат у нас надзвичайно висока. По-третє, створення ефективного антимонопольного (конкурентного) середовища (зазначу, що це найслабше місце у політиці реформ). По-четверте, детінізація української економіки та інше.
Рада НБУ готова активно співпрацювати насамперед з Міністерством економіки у цих питаннях. Знову ж таки, йдеться про органічне поєднання інструментарію грошово-кредитної та немонетарної антиінфляційної політики. Реалізація поставлених Президентом України завдань щодо відчутного поглиблення стабільності гривні можлива лише на основі такого поєднання.
ЗДЕШЕВЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ГРОШОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ
Нас має турбувати і проблема здешевлення механізмів грошової стабілізації. Якою ціною вона досягається? Ми ніколи раніше про це не говорили. Це знову ж таки багатоаспектна проблема. Одна із них — кредити МВФ, які спрямовуються виключно на підтримку національної валюти. З 1994 по 2000 рр. відповідні кредити склали 3368,5 млн. дол. Лише на підготовку грошової реформи 1996 р. було витрачено майже 2 млрд. дол. відповідних запозичень. Про це з відомих причин не говорилося. Зараз за це потрібно розплачуватися. НБУ, який розраховується за відповідні борги, грошей як еквівалента вартості не створює. Він лише друкує знаки вартості, яка утворюється працею в реальній економіці. Купуючи валюту на відповідні цілі, НБУ обслуговує свої зовнішні зобов’язання за рахунок інфляційного податку. Минулого року практично вся емісія була спрямована на відповідні цілі. Це близько 1 млрд. дол. боргових платежів. Це також ціна стабілізації.
Повертаюся до наших зовнішніх боргів. Минулого року в структурі державного бюджету витрати на медицину складали 1%, освіту — 7%, а на обслуговування державного боргу — 16%. Це без відповідних витрат НБУ, який, як зазначалося, має можливість, нікого не питаючи, до кожного залазити в кишеню і через механізми інфляційного податку зменшувати реальну суму доходів кожного з нас. Це ще раз показує, наскільки відповідальною перед суспільством має бути відповідна політика НБУ.
З урахуванням цього я є прибічником суттєвого зменшення наших подальших запозичень від МВФ. Маємо достатньо можливостей забезпечити стабільність гривні у автономному режимі. Кажу про це з усією відповідальністю. Водночас ми повинні активно виступати за лібералізацію міжнародної валютної системи. Маю на увазі лібералізацію функцій нинішнього коменданта валютної системи — МВФ. Ми зацікавлені у продовженні активної співпраці з МВФ насамперед через те, що лише на цій основі можливими є кредити від Світового банку та ЄБРР (які нам конче потрібні), переговори з Паризьким клубом кредиторів. Це, врешті-решт, кредитний рейтинг держави, від якого залежать і приватні інвестиції. Однак для цього не обов’язково вдаватися до нових запозичень. Існують й інші механізми співпраці. Думаю, що на часі уряду та НБУ зважати на цю обставину. Слід подумати, як можна, потиснувши один одному руки, красиво розійтися, розійтися як друзі, як партнери. Це зробили вже багато країн з перехідною економікою, і нам до цього також слід готуватися.
Ще раз повторюю: грошово- кредитна політика завжди була і залишатиметься визначальним інструментом економічного регулювання. Це водночас й індикатор дієвості держави. Лише сильна держава (а ми прагнемо до цього) здатна гарантувати сильну грошову одиницю. Іншого не дано. З цього потрібно виходити у наших планах на майбутнє.
