Усі люди вільні та рівні у своїй достойності та правах.
Права і свободи людини невідчужувані та непорушні.
Стаття 21 Конституції України
Втіленням достойності навіки-віків для датчан залишиться мужня та людинолюбна поведінка їхнього монарха Фредеріка IX (1899—1972), який у найважчі дні фашистської окупації країни у відповідь на наказ про обов'язкове носіння всіма датськими євреями жовтої зірки Давида нашив її на королівський мундир і вийшов на вулиці Копенгагена. Король став символом достойності нації, всіх підданих своєї країни
«Що визначає силу нації? Мужність, упевненість у собі та усвідомлення власної гідності, що не дозволяє їй опуститися до ганьби; одним словом — характер, який не може ні стерпіти образи, ні завдати її», — зазначав видатний англійський державний діяч, прем'єр-міністр Великої Британії Вільям Пітт (1759— 1806). У цьому визначенні, як видається, вже криються найважливіші джерела не лише поняття достойності нації (народу), але й гідності кожної окремої людини, яка до неї належить. Розвинене почуття власної гідності, як правило, мають лише ті люди, яким пощастило народитися в сім'ї народів, котрі ніколи і нікому не дозволяли доводити себе до ганьби. Із цього погляду менталітет людини певною мірою є похідним від менталітету народу, до якого він має честь належати. Від того, в якому суспільстві людині призначено бути особистістю, залежить і усвідомлення нею своєї гідності. При цьому жоден народ не ризикує втратити свій суверенітет, якщо складові його особистості сповнені почуття власної достойності. Із цього погляду можна сміливо твердити, що гідність кожної окремої людини — гарантія державного суверенітету загалом. Звідси можна твердити також, що достойність людини — це альфа та омега конституційного ладу, яку правовій державі належить захищати рівною мірою як взаємодоповнювальні та взаємозумовлювані конституційні цінності.
ПРАВОВИЙ «КОД» ДОСТОЙНОСТІ
Без усякого сумніву, на міру усвідомлення своєї достойності тим або іншим народом значний вплив чинить також панівний у країні політичний режим та супутній економічний устрій його життєдіяльності. Відомо, наприклад, що український народ пізнав кріпацтво значно пізніше, як російський. Зауважуючи цей факт, відомий французький історик XIX століття Анатоль Леруа- Больє зазначив: «Малороси і білоруси, що менше потерпали від клімату і східної деспотії, виявляють більше гідності, незалежності, індивідуальності, ніж великороси; вони меншою мірою самовпевнені, більшою мірою мрійливі та поетичні».
Від того, наскільки державі вдається дотримуватися достойності своїх громадян, нерідко прямо залежить його історична доля. Про розуміння ролі і значення людської достойності для благоденства країни свідчить, наприклад, частина 1 статті 10 конституції Іспанії: «Достойність особистості, невідчужуваність її невід'ємних прав, її вільний розвиток, повага до закону і прав інших є основою політичного порядку та соціального миру».
Усвідомлюючи місце достойності кожної окремої людини в системі цінностей права, німецький народ у першій же статті свого основного закону оголосив: «Людська достойність недоторканна. Поважати і захищати її — обов'язок усякої державної влади». Той факт, що конституція держави, яка пережила катастрофічні наслідки Другої світової війни, з перших же рядків як вищі правові цінності утверджує не державу, не владу, не збройні сили, не національну ідею, не державну мову, а достойність людини, свідчить про щасливу здатність німецького народу здобувати уроки зі своєї трагічної долі. Цей висновок підтверджується рішенням федерального конституційного суду Німеччини від 25 лютого 1975 р., в якому, зокрема, сказано: «В основному законі запроваджено принципи державного устрою, які можна пояснити, лише виходячи з історичного досвіду і духовно-етичного спору з попередньою системою нацизму. На відміну од усемогутньої тоталітарної держави, яка претендувала на безмежне панування у всіх сферах соціального життя і яка під час здійснення своїх державних цілей зовсім не цінувала життя окремого індивіда, Основний закон визначив ціннісно орієнтовану систему правових координат, яка виводить окрему людину та її достойність у центр усіх своїх положень».
Враховуючи сказане, можна вважати, що визнання достойності людини найважливішою віхою у всій системі координат права — головний урок усієї післявоєнної історії людства. Недаремно в преамбулі Статуту ООН як найважливіше завдання світової спільноти проголошено: «...знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості…».
Зовсім не випадково з констатації значення достойності в долі міжнародного співтовариства починається також і преамбула загальної декларації прав людини: «Беручи до уваги, що визнання достойності, властивої всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості і загального миру...», а слідом за нею і стаття 1: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй достойності і правах». Взагалі, варто зазначити, що фундаментальним сенсом цього принципу проникнутий буквально весь Міжнародний білль про права людини. Захисту цієї найважливішої риси людини присвячено і статтю 1 Хартії фундаментальних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р., яка так і називається — «Людська достойність».
ЩО ПРИРОДНЕ, ТЕ КОНСТИТУЦІЙНЕ
Виходячи з аналізу наведених актів, необхідно зробити висновок: гідність людини — це початкова, базова правова категорія, з якої випливає і над якою надбудовується вся система правових категорій. Оспіваний правом, а під його впливом і проголошений усіма конституціями правових держав принцип достойності людини став системоутворювальним поняттям усього конституційного інституту прав людини.
Джерело найвищої гідності і цінності людської особистості потрібно шукати в джерелах природного права людства, суть якого коріниться у відомому релігійному вислові: людина створена за образом і подобою Божою. Наприклад, в одному зі своїх виступів Папа Римський Іван Павло II зазначив: «Спаситель утверджує права людини вже тим, що відновлює повноту достойності, яку дарував людині Господь, створивши її за образом Своїм і подобою».
Людина за своєю природою — істота надчутлива і як така має цінність сама по собі і не може використовуватися як інструмент (знаряддя) для досягнення якихось цілей іншими людьми, народами, державами або наддержавними утвореннями. Усвідомлення цього факту — найважливіше відкриття і досягнення природного права, що стало згодом основоположним принципом права та основною пружиною розвитку всього міжнародного співтовариства. Таким чином, визнання людини образом і подобою Божою стало моментом істини і, отже, однією з основ конституційного ладу будь- якої цивілізованої держави. Правова держава забезпечує здійснення принципу достойності людини лише тією мірою, якою людина перетворюється з об'єкта примусового впливу на активно діючий суб'єкт права міжнародного співтовариства. Таким чином, принцип достойності стає одним із найважливіших об'єктів захисту з боку права, також і шляхом міжнародного гуманітарного втручання (інтервенція).
По суті, гідність — це ядро особистості людини, найвища інтегрувальна характеристика її духовних рис, етичний хребет, на якому формується та утримується вся її особистість. Властиве людині природжене почуття гідності дозволяє їй усвідомлювати в собі істоту з особливим статусом у земному бутті і незмінно визнавати таке ж за іншими. Достойна людина, не дозволяючи принижувати себе, ніколи не піддасть приниженню інших. Тільки поважаючи чужу гідність, можна зберегти свою — такий справжній закон збереження достойності. Достойність — це справді голос Бога всередині людини, який дозволяє їй поводитися гідно за будь- яких життєвих випробувань щодо особистої порядності. Наприклад, утіленням достойності навіки-віків для датчан залишиться мужня та людинолюбна поведінка їхнього монарха Фредеріка IX (1899—1972), який у найважчі дні фашистської окупації країни у відповідь на наказ про обов'язкове носіння всіма датськими євреями жовтої зірки Давида нашив її на королівський мундир і вийшов на вулиці Копенгагена. Король став символом достойності нації, всіх підданих своєї країни (до речі, саме Данія стала чи не єдиною країною в Європі, що зуміла врятувати своє єврейське населення в роки Другої світової війни). Гідна поведінка лідера держави — одна з неодмінних основ гідної поведінки й інших її громадян.
Достойна людина ніколи не дозволить собі опуститися до холопства задля неправедного придбання матеріальних благ, отримання і збереження синекури (тобто посади), чим грішила і до сьогодні незворушно грішить вітчизняна номенклатура. Останнє є однією з основних перепон на шляху прищеплення народові справжнього почуття власної гідності. Це просто нікому робити, оскільки перед очима зразки, далекі від наслідування! А разом із тим у свободі має потребу і за свої основні права здатна боротися тільки людина із природженим почуттям власної гідності.
Тому першочергове завдання, яке поставило перед міжнародним співтовариством і правовими державами право, полягає якраз у тому, щоб зберегти в процесі життя людини її достойність. Недаремно в рішенні федерального конституційного суду Німеччини від 21 червня 1977 р. зазначено: «Повага і захист людської достойності належить до конституційних принципів основного закону. Вільна людська особистість та її достойність є найвищою цінністю права всередині конституційного ладу. На державну владу у всіх формах її прояву покладається обов'язок поважати і захищати людську гідність».
Уже одне те, що стаття конституції, яка коментується майже буквально, увібрала в себе згаданий текст Великої хартії вільності людства (Magna Carta), вкотре підкреслює вірність України загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. І дійсно, коментована стаття містить у собі нібито вінок з усіх основоположних принципів природного права, головною характеристикою яких є їхня невідчужуваність і непорушність. Таким чином конституція вперше за всю історію країни після жовтневого перевороту ставить гідність людини, її свободу і права вище за інтереси народу, громадянського суспільства і держави, для яких відтепер зазначені цінності мають стати предметом турботи і захисту, а не ганебного політичного торгу в часи передвиборних кампаній і повного забуття після їх завершення. Судова практика цивілізованих країн приділяє багато уваги такому підходу. Наприклад, у рішенні федерального конституційного суду Німеччини від 21 червня 1977 р. зазначається: «Це означає, що в суспільстві кожний індивід принципово визнається рівноправним членом, який має самоцінність, а не є «голим об'єктом» для держави, що не може не суперечити його достойності. Принцип: «людина — мета для самої себе» — має наскрізне значення для всіх галузей права. Перевага людини як її невід'ємна властивість полягає в тому, що вона завжди визнається відповідальною за свої дії».
СВОБОДА І РІВНІСТЬ, ОСОБИСТІСТЬ І ДЕРЖАВА
У свою чергу, свобода — основна умова збереження людиною своєї гідності, яка негайно в'яне, коли свободу скасовують. Достойність людини — ворог усякої тиранії, через те в тоталітарному суспільстві вона є джерелом підвищеної небезпеки для життя і здоров'я її носіїв, які, як правило, і падають першими жертвами терористичного режиму. Найяскравіші приклади в недавньому минулому — фашистська Німеччина і тоталітарний СРСР. Підвищена еміграція із країни — найперший і найчутливіший індикатор наступу на свободу та права людей, які в цьому випадку тікають, щоб уберегти свою гідність і супутні їй права на життя та здоров'я, прагнення на щастя і безпеку.
Держава є правовою тільки у випадку, якщо вона — вірний вартовий достойності людини. Достойність же людей насамперед забезпечується їхньою рівноправністю. Принцип рівноправності (рівність прав) означає правовий стан, коли всім людям, незалежно від будь-яких ознак, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, місця народження, проживання та інших соціальних відмінностей — належить рівний обсяг прав, що забезпечує в результаті збереження свободи та достойності кожної окремої особи і панування принципу справедливості для всіх людей, разом узятих.
Принцип рівноправності за своїм характером та змістом органічно пов'язаний і включений як складова частина в принцип рівності всіх людей перед законом. Будь- яке посягання на рівноправність негайно сприймається як порушення почуття власної гідності кожної окремої людини, відступу від принципу справедливості, що негайно призводить до дезінтеграції та розбалансування всього суспільного життя, до порушення безпеки і порядку в суспільстві, до виникнення заворушень і громадянської непокори в державі. Політику такої держави вже не можна визнати соціальною, правовою і демократичною.
Як уже зазначалося вище, в основу коментованої статті лягла доктрина природних, природжених прав людини, основним призначенням якої була історична необхідність поставити непереборний заслін всевладдю держави, яка скрізь посягала на свободу людини. Її історичне призначення — обмежити патологічне бажання держави бути свавільною щодо тих цінностей, які об'єктивно притаманні людині від народження.
Логічно цій доктрині протистоїть концепція юридичного позитивізму, суть якої зводиться до того, що всі основні права людини розглядаються не більше, як акт доброї волі (дарування) з боку держави, котра виконує патерналістські (батьківські) функції стосовно суспільства загалом і кожного окремого індивіда зокрема. З погляду її авторів, держава розглядається як єдиний творець права. Одним із найвідоміших та найталановитіших адептів цієї концепції був австрійський правознавець Ханс Кельзен (1881—1973). У вітчизняному правознавстві цю позицію послідовно відстоював видатний російський правознавець Б.Н. Чичерін, який у зв'язку із цим писав: «Учення про невідчужувані та непорушні права людини, які держава має тільки охороняти, але яких вона не сміє зачіпати, є анархічним ученням. Необхідним його наслідком є постанова французької Конституції 1793 року про те, що коли права народу порушено, то повстання є не тільки для всього народу, але й для кожної частини народу найсвященнішим із прав та найнеобхіднішим з обов'язків. За такого порядку кожний робиться суддею своїх власних прав та обов'язків... гуртожиток немислимий. У здоровій теорії, так само як і в практиці, свобода лише тоді стає правом, коли вона визнається законом, а встановлення закону належить державі». Треба зауважити, що під цими зовні дуже логічними міркуваннями цілком могли б розписатися не тільки всі монархи, але й усі деспоти світу, починаючи від давньоєгипетських і закінчуючи нашими сучасниками. Разом із тим концепція, згідно з якою людина може бути вільна лише тією мірою, якою це видасться можливим законодавцеві, в ролі якого може виступати і одна особа — як монарх, так і диктатор, — є основою всіх тиранічних режимів. Тому історія розсудила інакше, про що і свідчить все багатство Міжнародного білля про права людини.
ЯКЩО В ПРАВІ НЕМАЄ ПРАВ, ТИМ ГІРШЕ ДЛЯ ПРАВА
Цей історичний спір між двома доктринами знайшов своє щасливе вирішення в судовій практиці сучасних правових держав. Наприклад, екс-голова федерального конституційного суду (ФКС) Німеччини Роман Херцог зазначав: «Поняття прав людини має навантаження і в плані їхнього походження, і в плані захищеності. Позитивізм вважає, що права діють у тому обсязі, в якому вони гарантовані державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, що не потребують державного визнання, діють як надпозитивні права. Але особливого практичного значення такий підхід у ФРН не має, оскільки основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої потреби проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоч на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт між чинною конституцією і надпозитивними правами. Додержавні права — це ті ж таки права людини, санкціоновані державою». Отже, основні (конституційні) права людини виступають нібито у двох іпостасях: як природні за походженням і позитивні за характером застосування та дотримання.
Для нас із цього погляду становить інтерес досвід конституційної юстиції Швейцарії. Наприклад, якщо під час зіткнення інтересів окремі основні права людини не знаходили свого відображення в конституції Швейцарії 1874 р., то її конституційний суд своїми рішеннями неодноразово визнавав неписані основні права безпосередньо чинними і, отже, ліквідував прогалини в основному законі своєї країни. Тепер діє ухвалена на референдумі у квітні 1999 р. нова федеральна конституція швейцарської конфедерації, яка вирізняється виключно високою правовою культурою та блискучою законодавчою технікою. І як приклад, що становить особливий інтерес, хотілося б навести зміст статті 7 конституції Швейцарії 1999 р., з якої починається весь широкий каталог основних прав людини: «Людська гідність має поважатися і захищатися». У цій простій і зрозумілій кожному фразі, як у краплині води, відбилася вся мудрість людської цивілізації. У ній знайшла відображення властивою юриспруденції лаконічною мовою суть належного ставлення держави до гідності будь-якої людини. Таким шляхом пішла і конституція Греції 1975 р., в частині 1 статті 2 якої проголошено: «Повага і захист гідності людини є першочерговим обов'язком держави». На цьому тлі конструкцію українського законодавця, «котрий розбив» єдине, по суті, основоположне поняття права — достойність — на три конституційні статті: 3, 21 і 28, — навряд чи можна визнати вдалою. Становище, однак, безумовно рятує, як і в інших подібних випадках, принцип верховенства права, проголошений частиною 1 статті 8 Конституції. Він дозволяє, керуючись загальновизнаними принципами та нормами права міжнародного співтовариства, вирівнювати недоліки, застереження і прорахунки будь-якого національного законодавця.
