«День» вже неодноразово звертався до теми принизливого для українських громадян ставлення до них з боку правоохоронних структур за кордоном. Резонансний випадок з убивством польським поліцейським громадянина України Сергія Кудрі на фоні офіційних заяв про українсько-польське стратегічне партнерство був би просто неможливим, якби таке ставлення до українців не стало правилом не лише в Західній Європі.
Лист, який сьогодні друкує «День», свідчить, що тенденція є загальною і стосується не лише «човників» та заробітчан, але й українців взагалі — оскільки в даному випадку йде про приниження, яке через свій український паспорт пережив керівник потужного банку, тобто, представник бізнес-еліти. Таким чином, йдеться про негативне сприйняття України взагалі завдяки сформованому не без допомоги медіа іміджу країни, який далеко не завжди відповідає дійсності, який явно принижує гідність самої держави та її громадян.
«День» сподівається, що публікація цього листа сприятиме проведенню широкої дискусії з даної проблеми, яка вже, очевидно, назріла — особливо, коли йдеться про побудову спільної Європи. «День» також сподівається, що цим самим спонукає Міністерство закордонних справ до більшої активності в питанні захисту прав громадян України.
«День» готовий подати свої сторiнки для коментаря Посольству Хорватiї в Українi.
Відкритий лист Послу Республіки Хорватія в Україні
Почуття глибокої образи і приниження, які я повною мірою відчув під час перетину хорватського кордону в аеропорту Загреба 6 червня цього року, примушують мене звернутися до Вас, пане Посол, з цим листом.
Мною також рухає прагнення привернути Вашу увагу до подібних інцидентів і, можливо, у такий спосіб захистити своїх співвітчизників, які подорожують до Хорватії, від свавілля і образ з боку чиновників.
Отже, 5 червня цього року Посольство Хорватії у Києві видало мені одноразову візу № 0258984 для ділової поїздки до Загребу терміном на 3 місяці. Зроблено це було за запрошенням відомої хорватської інжинірингової фірми «Інгра», відділення якої діють у багатьох країнах світу. Візиту в Загреб передувала велика підготовча робота, яка велася в Москві і Києві протягом року, з укладання контракту між Національним резервним банком (Москва) і фірмою «Інгра» з розробки проектної документації для будівництва рекреаційного комплексу вищої категорії комфортності в Криму.
Призначена на 6 червня в Загребі процедура підписання контракту підбивала підсумки першого етапу нашої спільної роботи і відкривала перед хорватськими партнерами хороші перспективи для отримання замовлення на суму в кілька сотень тисяч доларів.
За клопотанням сторони, яка запрошувала, віза була надана в максимально короткі строки — протягом робочого дня, за що я Вам, пане Посол, щиро вдячний.
6 червня рейсом з Амстердама я прилетів у Загреб. Миловидна дівчина у форменій сорочці зі значком поліцейського на грудях, побачивши мій український паспорт, почала дуже уважно вивчати його і поцікавилася наявністю зворотного квитка. Ті кілька секунд, які я витратив на пошук квитка у дорожній сумці, мабуть, насторожили її. Ретельно вивчаючи зворотний квиток, немов він міг бути підробним, дівчина запитала про мету поїздки. Після відповіді вона поцiкавилася, в якому готелі я збираюся зупинитися. На це питання я відповісти не міг, бо всі турботи з вибору і бронювання готелю, а також його оплати взяла на себе приймаюча сторона. У мене і думки не виникало запитати його назву, та й яке це мало значення. Наступне запитання і зовсім поставило мене в тупик — потрібно було пред’явити запрошення. Мої аргументи про те, що запрошення разом з анкетою здане у хорватське посольство, не були враховані. Охоронець уже, мабуть, не сумнівалася, що перед нею іноземець, який намагається проникнути в її країну з явно сумнівними намірами. Мій паспорт і зворотний квиток були безцеремонно вилучені і відкладені в сторону. Слабкі спроби вимагати повернення хоча б квитка, внаслідок того, що він є моєю власністю (а право власності на Заході, як відомо, священне) зробили ще жорстокiшим це миле на вигляд створіння. Тоном, що не терпить заперечень, було заявлено, що на кордоні мої права обмежені, після чого без паспорта і квитка я був відправлений в зал очікування.
Охоронець явно не поспішала якимсь чином вирішити ситуацію. Рейс за рейсом в аеропорт прибували літаки і пасажири з інших країн. Вони швидко проходили прикордонну формальність і у жодного з них не вимагали зворотних квитків і запрошень, а також, гадаю, і адрес, за якими вони мали намір роз’їхатися.
У стомлюючому очікуванні минуло більше ніж півгодини. Нарешті, мене запросили до іншої дівчині- поліцейського. Не було ані найменшої можливості дізнатися прізвища, звання і посади тих, хто утримував мене в аеропорту, оскільки на їх уніформі, як це прийнято в абсолютній більшості країн, така інформація була відсутня. Доводилося тільки здогадуватися, що тепер я буду мати справу зі старшою за званням і посадою і сподіватися, що розум і здоровий глузд нарешті переможуть.
Знову були задані всі запитання. Нічого нового додати я не міг. Тоді старша спитала, скільки у мене грошей? У відповідь на слова «200 доларів» я почув сміх: «Ви не зможете сплатити навіть за своє проживання в Загребі». Мої аргументи про достатність цієї суми для оплати готелю за добу, про наявність у мене кредитної карти «VISA» і про те, що моє перебування в Загребі оплачує приймаюча сторона, не справили жодного враження на моїх співрозмовниць. Після короткої наради хорватською вони вразили мене новим запитанням: «Як звати вашого батька?» Думаю, це було останнє запитання, після якого навіть вони зрозуміли, що ситуацію якось треба врегулювати. Закінчувався час мого перебування бiля прикордонної лінії. Знову коротка нарада і нове запитання: «Вас повинні зустрічати?» На ствердну відповідь знову вимога: «Назвіть прізвища». «Але звідки мені знати, хто буде уповноважений приймаючою стороною зустріти гостя в аеропорту і відвезти його в готель? — продовжував уже мляво захищатися я. — Адже такі доручення, як правило, даються водієві». Дівчата насторожилися ще більше. У їхніх головах бушували неабиякі шпигунські пристрасті, результатом яких стало нове вигадане ними для мене випробування. Під охороною прикордонниці, що зустріла мене першою, все ще без паспорта і квитка, мене вивели в зал очікування, де серед кількох сотень людей мені потрібно було безпомилково вказати на співробітників фірми «Інгра», підтвердивши цим, що я є насправді той, за кого себе видаю.
Зізнаюся, пане Посол, я став подумувати про гірші варіанти. Всі переговори в Москві і Києві зi сторони «Інгри» вів зі мною керівник її представництва в Росії пан Желімір Влаїнич. Саме він наполягав на моєму візиті до Загреба, але термінові справи перешкодили йому самому прилетіти до Загреба, і він залишився в Москві, про що попередив мене напередодні.
Три хорватськi архітектори, яких я приймав у Києві і з якими виїжджав безпосередньо на об’єкти майбутнього будівництва до міста Алушта (Крим), цілком могли бути зайняті в ці хвилини іншими справами, плануючи зустрітися зі мною ввечері того ж і вранці наступного днів.
Ініціатор наших контактів — пан Деніел, як мені було відомо, в «Інгрі» вже не працював, отже, зустрічати в аеропорту мене не міг.
Як би там не було, мені залишалося тільки підкоритися, і я уважно обходив багатолюдний Загребський аеропорт.
Мабуть, цього дня везiння не зовсім відвернулося від мене. У людському натовпі промайнуло знайоме обличчя головного архітектора проекту, що гостював у мене в Алушті і Києві, відомої у Хорватії людини, пана Т. Петриняка.
Другий чоловiк, що зустрічав мене в аеропорту, був виконавчий директор «Інгри» пан Т. Ковачич, з яким до цього дня я, на жаль, не був знайомий.
Стурбовані моєю відсутністю впродовж години і побачивши мене в супроводі співробітниці поліції, мої партнери не знали, що й подумати.
Я з надією дивився на пана Петриняка, бо він був єдиною людиною, яка могла ідентифікувати мою особу. Однак моя охоронниця не поспішала. Вислухавши схвильовані запевнення моїх партнерів про те, що я прибув в Загреб за їхнім запрошенням, що буду проживати в готелі «Інтерконтиненталь» і що моє перебування повністю забезпечено в матеріальному плані, вона зажадала у них документи, що засвідчують особу, і уважно їх вивчила. Хотілося не вагаючись ані хвилини, взяти квиток до будь-якої іншої країни, лише б подалі від Хорватії. Але в чому провина партнерів, що зустрічали мене?
Тим часом їхнiй діалог з дівчиною-поліцейським тривав. Пізніше я дізнався від них, що, на запитання про причину влаштованого мені допиту і затримання в аеропорту, дівчина-поліцейський пояснила, що я прибув iз країни, віднесеної до числа країн «з високою мірою ризику» і, крім того, «невиразно» відповідав на її запитання.
Ми повернулися в пункт перетину кордону, і я відчув, що можу бути вільним. Але перш ніж піти, мені також хотілося задати одне запитання: я хотів знати імена цих людей. Не без зусиль, але я домігся свого: мене затримали і допитували Петра Петранович (Petra Petranovic) і Сніжана Пейiч (Snejezana Pejic). Свої посади і звання вони назвати відмовилися.
У недалекому минулому засоби масової інформації західних країн успішно і не без підстав культивували тезу про «залізну завісу», що міцно відгородила СРСР від іншого світу. Але ось не стало Радянського Союзу. Піднята «залізна завіса», будь- який громадянин України може без перешкод виїхати в будь-яку країну. Виїхати-то ми дійсно можемо, а ось в’їхати...
Виявилося, що нас просто ніде не чекають. І якщо бояться говорити про це вголос, бо не хочуть прославитися як країни зі слабо розвиненою демократією, то зводять нескінченні штучні бар’єри.
Я не знаю, чому Хорватія кваліфікує Україну як країну «з високою мірою ризику» і посилює візовий бар’єр для українців, в той час як для громадян Російської Федерації діє безвізовий режим. Нехай над цією загадкою ламають голови дипломати і політики. Але я хотів би знати, пане Посол, наскільки обгрунтовані й законні дії поліцейських, які обмежували свободу мого пересування протягом години, які вилучили мої паспорт і квиток і які не побажали навіть вибачитися за свої дії, коли все ж стало ясно, що я ніякий не український шпигун, і нічого незаконного робити в Хорватії не збираюся.
Якщо ж дії поліцейських вкладаються в їх посадові інструкції, то чому ніхто не попереджає виїжджаючих у Хорватію українців про те, щоб вони були готові відповідати на ці та інші запитання? І чи не треба Україні адекватно ставитися до Хорватії як до країни «з високою мірою ризику»?
...Переговори були вдалими і завершилися підписанням контракту. Хорватські партнери, які не раз проходили прикордонні формальності при в’їзді в Україну і які ніколи не мали з цим проблем, щиро жалкували про те, що трапилося і, як могли, намагалися згладити інцидент.
Виступаючи із заключним словом з нагоди підписання договору, я особливо відзначив, що ми дуже хотіли б побудувати цей комплекс ще й тому, щоб вже в найближчому майбутньому українці більше відпочивали на своїх курортах в умовах, які нічим не поступаються кращим західним зразкам, а значить, все менше і менше ставали б заручниками чиновницького свавілля.
Прийміть, пане Посол, найщиріші запевнення в глибокій до Вас повазі.
