22 червня виповнюється 60 років від початку Великої Вітчизняної війни. «День» у № 72 звернувся до читачів старшого покоління з проханням поділитися своїми спогадами про події воєнного періоду, що найбільше запам’яталися та вплинули на їх подальше життя. Частина ваших листів вже була опублікована, а сьогодні своїми спогадами ділиться фронтовик — Матвій Копиченко із Запоріжжя.
МАМА
Нам по шістнадцять-вісімнадцять. Хутір Дубово-Осокорівка на Дніпропетровщині. Нас звільнили, і ми були мобілізовані. Колоною йдемо на Павлоград — там запасний полк. Нас чекає двомісячне інтенсивне навчання. Минули вузлову станцію Синельниково... Оголосили привал. Усі вляглися вздовж дороги. Кожен сам по собі, дістає нехитрий харч.
Віддалік, бачу, йде якась жінка в біленькій хусточці. Придивляється, щось питає у хлопців... Та це ж моя мама! Більше двадцяти кілометрів наздоганяла вона нашу колону, щоб нагодувати мене свіжими пиріжками з картоплею й печінкою, які я дуже любив. Тоді, у шістнадцять, я не оцінив її подвигу:
— Чого ти бігла за нами? Все буде гаразд...
Мама пригостила хлопців пиріжками:
— Пригощайтеся. Ще тепленькі — я їх закутала в рушничок. Пригостіть ваших конвоїрів.
— Мамо, то не конвоїри. Вони нас супроводжують.
— А чому ж вони зі зброєю?
— Війна. Чуєш — гуркоче...
— То на переправі, у Василівці.
Оголосили: «Підйом!» Мама заметушилася. Переклала в мою торбу пиріжків і крендельків про запас. Перехрестила. Ще раз наказала:
— Бережи іконку Спасителя. Молися...
Її син ішов туди, де вбивають і калічать!
У БАТЮШКИ НА ПОСТОЇ
Розділили нас по приватних будинках. Нас троє. Живемо у місцевого священика. Тепло. Нам навіть заздрили: спимо «покотом» у світлиці. Увесь день стройова підготовка. Теоретичні заняття, практичні... З харчами не густо. На кухні добавки не дають. Старшина каже, що на передовій не годують. І вдень і вночі їсти хочеться. До священика раз чи два на тиждень місцеві жителі несуть хрестити дітей. Розраховуються — буханцем хліба або шматочком сальця. Іноді й нам перепадає — матушка пригощає мисочкою доброго борщу!
Помітили ми, що в клуні батюшки запаси їстівного. Як кажуть на Україні, «занадилися»!
Брав на себе гріх: то сальця відріжеш тоненький шматочок, то хлібця зачерствілого — щоб непомітно... Нас було троє. І кожний це робив сам по собі. Іноді, вночі, стикалися носами один з одним... Матушка наші крадіжки, напевно, помічала, але ніколи не скаржилася. Знали ми й божу заповідь: «не вкради!», але про це ніколи не думали, принаймні я.
Прости нас, святий отче!
БЕРЕЖИ НОГИ
Весна. Розвезло. Німці відступають. А ми місимо болото. Черевики, дві пари фланелевих онуч, обмотки. Досвіду набули в «обстріляних»: у черевик акуратненько вкладаєш солом’яні устилки. Обмотуєш онучею ноги, щоб не натирати, — за водянки можна «заробити» покарання від командира. А вологу онучу намотуєш на ногу. Вище коліна — нехай сохне. Якщо є можливість. Онучi міняєш місцями — двічі на день.
Жодного разу за всю війну я не натер собі ноги. І навіть сьогодні ношу влітку по дві пари шкарпеток. А взимку в чоботях ношу онучi. Це комфортно.
ТРЕБА ЗНАТИ МІРУ
Болгарія. Нам повезло в повному розумінні цього слова. Окремий штурмовий інженерно-саперний батальйон заїхав у столицю Болгарії Софію на потязі. Вокзал. Вивантажуємося. Хлопці з нашого відділення принесли вина й ракії (самогону). Закуски ніякої. П’ємо ракію й запиваємо сухим вином. Оголосили шикування. Повзводно.
— Кроком... руш! Заспівуй! — це до мене. Я — ротний заспівувач. — Козацьку! — запропонував командир. У нашому репертуарі є така пісня, ми її часто співаємо. При нагоді. Вона чудово підходить на марші. Наш маршрут лежить через головний проспект Софії.
Ой на, ой на горі та й женці жнуть.
Ой на, ой на горі та й женці жнуть.
А попід горою, яром-долиною козаки йдуть...
Рота дружно підхопила. А як співали! З яким піднесенням! І я був на висоті! (від скромності не вмру)... І о жах! Мене хитнуло. Раніше такого не траплялося. Тримаюся...
Попе... попереду Дорошенко (стараюся чітко вимовляти кожен склад).
По-пе по-пе-ре-ду До-ро-шен-ко,
Веде своє військо — військо Запорізьке,
хо...ро...шень...ко.
.. . Вже втратив ритм. Мене нудить, хлопці підтримують мене попід руки. Повели в обоз. Поклали на підводу: голова — обертом, небо — обертом. Ганьба! І де? У столиці Болгарії.
Три дні оговтувався. Ні їсти, ні пити! Це зараз розумію, що то було алкогольне отруєння організму. До кінця війни я нічого не пив, а від запаху сухого вина нудило.
ЖИВА МІШЕНЬ
Німецький навідник самохідки «Фердінанд» влаштував на мене полювання. У нього непереборна водна перешкода — 30 -метровий канал Шарвіз. Самохідка сховалася за насипом. А я відсиджуюся в окопі. Працює двигун. Замовк. Визирнув двічі з-за деревини, що росте перед моїм окопом. Навкруги все біле. Моя короткозорість дає про себе знати. Раніше користувався оптичним прицілом з німецької снайперської гвинтівки, але десь його загубив.
Чую стукіт по металу — німець щось ремонтує. Може, виманює мене? Вдивляюся. А він ніби навмисне: тук-тук, тук-тук! Просто дратує. Психолог!
Готуюся до ночі. Коли ще пришлють зміну? Під стінкою окопу поставив автомат, перед бруствером підсумок з гранатами. Поліз до іншого окопу нагребти соломи на ніч.
Рвонуло так, неначе в саме тім’я! Дим, сніжна завірюха, тріски летять... У голові зашуміло. Потер ноги, груди, подивився на руки, тіло відчуваю. Повільно підвожу голову: за три метри від мене, над окопом, який хвилину тому залишив, розбитий стовбур дерева. Під самий корінь. І дерево накрило своєю кроною мій окоп. Боюся навіть поворухнутися. — Один, два, три, — пошепки рахую. Голос свій чую. Хвилин за двадцять посміливішав і поліз у свій окоп за зброєю...
— Фашист проклятий! Яку ж треба мати совість — по самотньому солдатові... З великокаліберної гармати! Ти упевнений, що не промазав? І записав на свій рахунок ще одну перемогу... Ти понівечив мій автомат, розбив гранати, а я, на жаль, віддячити нічим не можу. Сьогодні ми в різних вагових категоріях.
Вночі прийшла зміна. Вранці німецькі танки від каналу відійшли. Це був підрозділ танкової дивізії Гудеріана, що намагався вийти з оточення. На нашій ділянці нездоланною перешкодою виявився канал.
