Минулі покоління киян лишили нам печерні ходи від Кирилівського монастиря на півночі до урочища Церковщина на півдні. Вже в епоху середньовіччя ширилися поетичні легенди про те, як, увійшовши в печери в Києві, можна було вийти у Чернігові, Смоленську, Любечі, Печорі та Москві. Ось це воістину життя без кордонів! За деякими легендами, давні будівничі заткнули за пояс санкт-петербурзьких метробудівців, адже спромоглися протягнути хід галерей під гирлом Дніпра.
Поміж непосвяченої у тематичні тонкощі більшості побутує уявлення про печери як про вириті услід за Феодосієм Печерським монаші келії. Проте складно зрозуміти логіку дій монахів, котрі прорили б нірку під Дніпром, аби лише сховатися від мирських суєт. Вочевидь, київські печери були поліфункціональними: помолившись Богу, там можна було «схоронитися» не лише від земних спокус, але й від нападів язичників, а згодом і татар. Слугували вони притулком як для життя земного, так і для життя вічного (такі собі катакомбні кладовища). В особливих випадках войовничі монахи використовували печери як підкопи чи потаємні виходи — потерни з фортець і замків.
Більшість давніх печер було відрито досить випадково. Так серед місцевих жителів побутували легенди про величезний скарб гетьмана Мазепи, схований десь поблизу Кирилівської церкви. Помічаючи дірки у чорноземі на крутих схилах, відчайдушні шукачі скарбу розчищали закидані ями. Звісно ніхто ніякого скарбу не знайшов, натомість було полегшено роботу вченим-археологам. Таким чином відкрили одну з найдавніших київських печер, викопану людиною доби пізнього неоліту чотири тисячі років тому. Виходить, усі сьогоднішні намагання уявити будування підземних містечок у центрах європейських столиць як архітектурну тенденцію суто ХХ ст. не є науковими. Адже ми бачимо, що нічого якісно нового у порівнянні з предками сучасні будівники вигадати не спромоглися.
Ще кумедніша історія пов’язана з відкриттям печери поблизу Ланцюгового мосту (вона ж Іванова печера, Микольська печера, печера Аскольдової могили). У ХIХ ст. київська поліція неодноразово наштовхувалася на її вхід, прочісуючи схили Дніпра під час нічних облав на волоцюг, і звісно не надавала цьому особливого значення. «Офіційно» ж печеру було відкрито 25 травня (7 червня за новим стилем) 1853 року о 14.00 під час знесення крутого схилу поблизу Берестова при побудові Миколаївського ланцюгового мосту. Тодішня міська влада вчинила, як і годилося чинити з пам’ятками історії світового значення: засвідчили факт і... засипали. І хоча прямих вказівок на знищення печери немає, навряд чи можна говорити про неї в тодішньому археологічному сенсі. Пізніше аналогічна доля спіткала й інші київські печери, відкриті у радянський і, що є найбільш прикрим, у пострадянський період.
Способи випадкового відкриття давніх печер можна умовно поділити на двi групи: відкриття печер внаслідок знесення верхнього шару землі під час новобудування або ж у природній спосіб (наприклад, зсуви грунту), а також відкриття внаслідок «вдалих» провалів на вулицях міста чи «просідань» міських будівель. Саме так було віднайдено підземелля Кирилівської церкви у 50-х роках ХХ ст., коли небайдужу громадськість Києва стривожила звістка про появу загрозливих тріщин на стінах цієї 800-літньої споруди. Серед можливих причин тріщин відразу ж було виключено можливість прорахунку давніх зодчих (їхній завбачливості непогано б повчитися сучасним «реставраторам»), а також природне псування будівельних матеріалів (міцності кирилівських стін можуть позаздрити теперішні новобудови). Згодом стало зрозумілим, що тріщини у церкві зумовлені печерними ходами під її фундаментом. Очевидно, будівничі Кирилівської церкви ХII ст. не знали про існування на тій місцевості підземних галерей IХ — Х ст. Адже будувати монументальні споруди над пустотами і, навпаки, підкопувати величезні споруди можуть здогадатися лише випускники з вищою архітектурною освітою. А ось, хто довше проживе: виколупані підручними засобами печери чи сучасні підземні міста, збудовані за допомогою новітніх наукових технологій, — розсудить лише час.
Увесь відкритий і справжнім дивом збережений на сьогодні підземний комплекс включає печери Кирилівських висот, верхнього міста, Аскольдової могили, Лаврські, Звіринецькі та Китаєвські печери, а також печери в урочищі Церковщина. На жаль, більшість цих печер не досліджено і занедбано.
Побіжний екскурс підземним Києвом дає можливість помітити цікаву історичну спадкоємність: печерне будівництво на столичній території пройшло своєрідний шлях від пізньонеолітичних печер до монаших келій IХ — ХII ст., від середньовічних потерн до сучасних тунелів київського метрополітену. Зрештою, нічого немає дивного у бажанні сучасних гонористих спадкоємців давньої архітектурної традиції перенести значну частину дозвілля на підземний рівень, виривши там ковзанки, паркінги і готельно-офісні комплекси (під словом «комплекси» звісно мається на увазі архітектурна цілісність, а не паталого-психологічна закомплексованість). Чи ми гірші від наших пізньонеолітичних предків?
Жарти-жартами, але ось прикра іронія долі: печери, де століттями знаходили порятунок наші предки, раптом виявилися зайвими, поступаючись модерним розважальним комплексам під землею. І сьогодні вже вони потребують нашого захисту.
