Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У трьох народів не буває однієї батьківщини

15 червня, 2001 - 00:00

У певних політичних колах Росії вже вкотре розігрується як політична карта ідея об’єднання слов’янських народів у єдину державу. Враховуючи нинішній процес об’єднання Європи, така думка може здатися спокусливою. Відштовхує лише силовий метод такого об’єднання, в результаті якого, знову-таки, виникне держава, в котрій домінуватиме єдина російська культура. Європейський метод об’єднання радикально відрізняється від російського, тому що грунтується на системі морально-етичних цінностей, більшість із яких зародилась на території Європи.

При зовнішній подібності мов і культур східні слов’яни радикально відрізняються в методах вирішення соціальних проблем, відрізняються своєю мораллю. І не дивно. Багатовікова історія створення, розвитку і краху російського самодержавства не могла не лишити сліду у світогляді росіян і дотепер продовжує впливати на суспільні процеси в Росії. Українець же завжди сторонився влади, добровільно передаючи право її формування іншим, проте право на власну мораль завжди залишав за собою. Різниця у світогляді при загальній подібності культур могла зародитися лише внаслідок довготривалих процесів, які суттєво вплинули на повсякденне життя народу, відкарбувавшись у його звичаях і побуті, а також у сімейних взаєминах.

Спочатку мені було незрозуміло, чому в Україні жінку і господиню офіційно називають дружиною, в Росії — «супругой», від слова «супряга» чи «упряжка», а в Польщі «малжонкою». Розгадка, на мою думку, криється в далекій історії нашої землі.

Задовго до виникнення перших держав у суспільстві домінували матріархальні взаємини. Вони базувались не на голому грунті, а виникли внаслідок культу духовної праматері, цариці небесної, яка в суспільній уяві багатьох народів набула образу богині землі, матері всього живого. Внаслідок такого ідейного світогляду авторитет жінки значно зріс, став домінуючим у житті суспільства, відтіснивши чоловіків на його периферію. Жінки не тільки складали духовну еліту, вони стали законодавцями, лікарями, навіть воїнами. Надаючи духовного статусу рослинам як дітям праматері-богині, жінки навчилися відрізняти їх, класифікувати, навіть вирощувати, використовуючи в лікуванні та харчуванні. Чоловіки зберегли свої позиції лише в мисливстві та примітивному скотарстві, де важливою була їхня сила.

Життя чоловіків усе більше проходило в мандрах на степових просторах, і в їхній уяві образ Бога набув чоловічих рис, рис Бога-творця. Так, на сході створилося суспільство кочівників, об’єднане якісно іншим культом.

Співіснування цих двох цивілізацій набувало різних форм — від військових дій до ідеологічних протистоянь. Але були спроби і мирного співіснування, тим більше що в цьому разі культи багато в чому доповнювали одна одну. Подібне злиття сталось і на території нашої батьківщини. Духовний союз двох богів чоловічої і жіночої статі відбився на взаєминах чоловіка і жінки, започаткувавши інститут сучасної сім’ї. Жінка в уяві чоловіка стала його духовним двійником, другом, дружиною, а такий союз з дозволу обох релігій набував духовного статусу, стаючи узаконеним і довговічним.

Підкріпленням злиття двох культів стало і культивування при храмах цариці небесної нових культур — пшениці та ячменю, принесених скотарями-аріями з далеких земель і асоційованих з колосом, сином бога світла чи сонця та богині землі. Спочатку їх вирощування носило культовий характер, проте згодом стало видом господарської діяльності. Невеликі поодинокі ферми при центрах матріархату — Маланки — стали культивуватись у сім’ях, які об’єднувались у нові утворення — сільські громади. Такі громади стали гарною трудовою школою для майбутніх поколінь, оскільки праця в них була не просто джерелом матеріаальних благ, а й культовим обрядом. Виник так званий слов’янський пояс, який проліг між зоною патріархату і матріархату. Згодом на цій території виник новий прошарок суспільства — людей праці, славенів, які склали промислово-господарчу базу майбутніх держав та імперій.

Проте, заживши мирно, наші предки відучились воювати і часто ставали жертвами набігів войовничих степових орд, які сповідували крайній патріархат. Жінка в таких родах була повною власністю чоловіка, і якщо мала якусь вагу, то тільки як продовжувачка роду. Особливо трагічно розвивалося зіткнення громади полян з ордою обрів чи оборів, яких греки називали аварами.

Поляни були народом, який чи не найбільше увібрав у свої звичаї і культуру елементи релігії єднання сонця і землі. Навіть землю свою, лоно (ленд чи лянд) вони вважали священною, тому що на ній відбувалось дійство любові, ладу. Полянки знали не тільки тайни рослинництва і землеробства, а й були посвяченими в науку жіночих чар і принад жрицями Лади, богині, народженої з любові неба і землі.

Авари, зламавши опір полян-чоловіків, значна частина яких відійшла в північні фінські ліси, раптом зіткнулися з пасивним опором полянок. Часто зганьблена полянка, зачинивши сонного обра в хаті, підпалювала її і сама кидалась у вогонь. Але більшість підкорених полянок не вдавались до таких крайнощів, а використовували все своє вміння, аби вибороти собі звання законної жінки, хоч і меншої, молодшої, малжонки. Згодом обри вирушили в Угорщину і в Польщу. Саме там полянки повною мірою реалізували свої таланти, ставши організаторками господарств на зразок полянських. Навіть дітей своїх вони виховували як полян, і нова земля від них отримала назву Полонії чи Польщі. Від обрів у польської шляхти лишились хіба що войовничість та прагнення влади.

Поляни-чоловіки на північних землях також намагалися відродити побут і звичаї втраченої батьківщини. Але нова земля була куди менш придатною для землеробства, і Миколі-поселянину стала потрібною жінка іншого гатунку, сильна тілом і покірна душею, з якої він міг би виховати собі надійну помічницю, супрягу. Саме ці жінки стали матерями майбутніх поколінь північних полян, які склали духовне ядро в процесі заснування російської нації.

Отже, поляки й росіяни є таки родичами українців, але якщо з росіянами ми породичались по чоловічій лінії, то з поляками — по жіночій. І поляки, і росіяни завжди підсвідомо прагнули повернути втрачену батьківщину — Маланію чи Вкраїну, землю, близьку «до раю». Але це неможливо вже тому, що двох батьківщин в одного народу не буває, як не буває в трьох народів однієї батьківщини. Проте Україна могла б стати центром ДУХОВНОГО ОБ’ЄДНАННЯ слов’ян і як колиска слов’янських культур, і як нація, яка зберегла негативне ставлення до світської влади і тому ніколи не стане зловживати нею.

Олексій КУЗЬМУК, Київ
Газета: 
Рубрика: