За свою багаторічну історію фестиваль, що його щорічно проводила Київська організація Союзу композиторів України, сформував свої традиції і свою слухацьку аудиторію. Цього разу в 25-ти концертних програмах були представлені твори не тільки сучасних українських композиторів, але й закордонних авторів, деякі з яких були написані спеціально для фестивалю. Гістьми й учасниками концертів були польські композитори М. Стаховський, З. Буярський, А. Нікодемович , автори й виконавці зі Швеції, Австрії, Великої Британії, Канади, Чорногорії. Фестиваль проходив за спонсорської підтримки швейцарського фонду «Про Гельвеція», Посольств Австрії та Швеції в Україні, Польського інституту в Україні.
Серед музичних колективів, що брали участь у фестивалі, високий рівень професіоналізму й артистизму інтерпретації сучасної музики продемонстрували, втім як і завжди, камерні ансамблі «ARCHI» (керівник І. Андрієвський), «Київські солісти» (Б. Которович), «Київська камерата» (В. Матюхін), Національний академічний симфонічний оркестр України (диригенти — В. Сіренко й В. Плоскина), симфонічний оркестр Національної радіокомпанії (В. Блінов і В. Рунчак). Традиційно однією з найяскравіших сторінок «Прем’єр» були концерти хорової музики. І це зрозуміло: зрослий в останнє десятиліття інтерес до духовної тематики в мистецтві, так само як і інтерес до християнської, у тому числі й церковної православної спадщини, дав поштовх до виникнення цілого ряду нових оригінальних творів, що сполучать данину традиціям культового хорового співу з впливом широкого спектру сучасних інтонацій — романтичних, імпресіоністичних, експресіоністичних і навіть джазових. Цього року нова духовна музика була репрезентована в сольних виступах Муніципального хору «Хрещатик», камерного хору «Gloria» зі Львова й хору студентів Національного педагогічного університету ім. Драгоманова.
Камерний хор «Хрещатик» вперше заявив про себе як яскравий творчий колектив у 1994 році. В останні роки він не тільки зміцнив це враження, але й продемонстрував серйозний професійний ріст, пов’язаний, безсумнівно, з талантом і волею його незмінного керівника Лариси Бухонської. Незважаючи на те, що Лариса Володимирівна в період підготовки до концерту була не в кращій фізичній формі, і навіть диригувала сидячи, на виступі в церкві Миколи «Притиска» хор якісно виконав велику й різноманітну програму, що була свідомо скомпонована як переклик сучасних творів українських авторів і класичних духовних творів Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Олександра Архангельського, Павла Чеснокова.
Відкрився концерт споглядально-медитативним хоровим вокалізом Михайла Шуха «Тиха молитва». Композитор у своїй творчості нерідко звертається до духовної тематики, тяжіючи до філософського узагальнення релігійної культури різних народів. Наступний за ним твір Володимира Губи Псалом № 130 («З глибин я взиваю до тебе») показав близькість автора традиціям українського барочного хорового концерту. Виразність руху хорового багатоголосся й колористичні відблиски сучасних гармоній, використаних у фіналі твору, відтінив велично-статичне звучання співу «Вскую мя» Олександра Архангельського, композитора, який жив на межі XIX — XX століть. Сполученням стриманої шляхетності і ніжної наспівності, наповненої серцевою теплотою, підкорило слухачів звучання Псалма № 67 «Нехай Бог помилує нас» Богдани Фільц. Твір же Юрія Іщенка «Отче наш» відрізнявся гостротою гармонійної мови, що у сполученні з канонічним текстом звертання до Всевишнього розкривало драматизм авторського світовідчування. Цікавим був і представлений цикл «Три молитви на канонічні тексти» харківського композитора Лариси Донник. Три твори немов утворили єдину лінію смислового розвитку від колоритних імпресіоністичних гармоній крізь похмуру пастораль до величного, масштабного звучання фіналу, що знайшло природне відображення у виконанні наступного концертного номеру — частини з «Літургії» П. Чайковського. На закінчення концерту були виконані твори, за виразом диригента, «молодшої» генерації композиторів — Віктора Степурка «Господня земля» й Олексія Скрипника «Алілуя». У своїх творах автори далеко відійшли від канонічної мелодики, створивши свої оригінальні величальні співи, наповнені радісною щирістю. Таким чином, концерт хору «Хрещатик» продемонстрував широку палітру творів українських авторів, які сполучають глибоке розуміння православної культової традиції та розкутість музичного самовираження в єдиному прагненні до відчуття духовної істини.
Подією для прихильників хорової музики став виступ на фестивалі хору «Gloria» зі Львова (керівник Володимир Сивохип). Два концерти, що їх дав хор у костьолі Святого Олександра та у залі Національної філармонії, були цікаві насамперед своєю незвичайною програмою, що містила здебільшого невідомі для киян твори. Велике враження зробила презентація двох творів польського композитора Анджея Нікодемовича: кантати «О як тужиш, Мати» і «Hymnus pro peccatus» («Жаль за гріхи»). Обидва твори цього відомого у Польщі та Європі автора, професора Люблінського католицького університету, присвячені стражданням Хресного Шляху. У програмах колективу також пролунали духовні твори відомих українських авторів Ігоря Щербакова «Богородице Діво, радуйся», Ганни Гаврилець «Херувимська», Мирослава Стельмащука та Богдана Сегіна. Серед особливостей виконавського стилю хору «Gloria» хочеться відзначити яскраву емоційність, артистизм, розмаїтість тембрових фарб звучання при виконанні творів різних національних вокальних шкіл — польської, української й прибалтійської. Остання була представлена творами Арво Пярта «Богородице Діво» й «Молитва після Канону», що блискуче прозвучали у виконанні хору. Менший успіх мало виконання «Berlines messe» того ж автора, можливо, причиною цього став напівпорожній зал Філармонії на другому виступі хору, котрий співпав зі святкуванням Дня Києва. На цьому ж концерті велике враження справило виконання Камерної симфонії № 5 Віталія Губаренка для скрипки та хору без супроводу (соліст — Павло Довгань). Дійсно, спадщина цього композитора, що вже стала класикою музики ХХ століття, можливо, тільки розкривається для українських виконавців.
У рамках фестивалю відбулася й прем’єра твору Валерія Кікти «Літургія Св. Іоанна Златоустого» у виконанні хору студентів Національного педагогічного університету (керівник Павло Ковалик), який, втім, залишив аудиторію досить байдужою. Звичайно ж, заслуговує на повагу звертання автора до духовної тематики і розвиток ним національних співочих традицій, але для слухачів багаторазово спокушених фестивальними сюрпризами, можливо, яскравість втілення не була адекватна масштабності композиторського задуму.
Отже, «Прем’єри сезону» знову дали широку картину сучасної композиторської хорової творчості в Україні в європейському культурному контексті. Сучасну музику багато хто вважають елітарним мистецтвом, досить складним для сприйняття. Можливо, вона й складна, але водночас — глибше й об’єктивніше «слова явленого», бо апелює не до логічного розуміння людини, але до його духовної сутності.
ДУМКА УЧАСНИКА
Олександр ЛЕВКОВИЧ: «Я радий вплести свою ноту в українську музику»
Серед учасників нинішніх «Прем’єр» був відомий композитор, який жив і працював в Україні, музика якого у 1970-ті роки звучала і завжди зацікавлювала — Олександр Левкович. Вже понад 10 років він представляє не Україну, а Канаду.
Всесвітня прем’єра його твору «Елегія смутку» для читання (О. Вертинський), скрипки (Б. Півненко), фортепіано (Д. Таванець) й камерного оркестру («Київська камерата» під орудою В. Матюхіна) знов викликала пильну увагу залу. Вірші Й. Бродського і В. Набокова, що вплетено в симфонічну структуру твору, і музика — то стримано-драматична, то відверто трагедійна і сумно-щемлива — не залишили байдужих.
— Олександре, як виник цей твір?
— Історія настільки ж цікава, наскільки й сумна. У 1983 році я опинився в Торонто, як емігрант. Живи, як хочеш, — і я почав працювати на фабриці. Чужа мова, чужа країна, все чуже, не було з ким навіть поговорити. Це був найгірший рік мого життя: абсолютно все розвалилося у ньому — я втратив Батьківщину, сім’ю. Мене врятувала поезія — В. Набокова і Й. Бродського. Вона й стала підгрунтям цього твору. Емігранти живуть минулим, і коли ти пересік кордон, то назавжди залишився у своєму минулому.
— Те, що ми називаємо ностальгією...
— Ні, це дуже пафосне слово. Коли я приїжджаю у місто моєї юності — Київ — у мене виникає таке відчуття, що я потрапив у свій вчорашній день. Щоправда, це вже інший день, інші люди, інші події, Київ став ще кращим, але це відбувалося вже без мене — цього я не пережив.
— Що сьогодні тебе спонукає до творчості — ситуація, культурне середовище?
— Для мене культурне середовище — книги, компакт-диски. Це мої друзі. Я дуже люблю Сильвестрова і його музику. Він для мене як зразок, рідна за духом і творчiстю людина — безкомпромісна в усьому.
— Ти відчув на концерті якісь відмінності української концертної аудиторії й канадської?
— Безперечно. Там слухачі зовсім інші. Наприклад, виконується симфонія Сильвестрова. Мене здивувало, що слухачі під час такої музики перелистують програмки, читають рекламні оголошення. У Києві люди слухають — спокійно, зосереджено.
— Але у нас сьогодні більшість віддає перевагу естрадній музиці.
— Так відбувається в усьому світі. І це нормальне явище. Я пригадую наші часи: ми були в захопленні від «Бітлз», «Ді пьорпл», «Пінк флойд». Інша річ, що мої перші враження від сучасної української естрадної музики — маса елементарних, примітивних, стандартних пісень за музикою і за текстом (який не можна визначити як поезію), що в них можна заблукати. І це потрібно молоді? Адже в Україні є фантастично талановиті молоді люди. Треба тільки дати їм можливість проявити свої таланти.
Галина КОНЬКОВА, кандидат мистецтвознавства
