Партія «Реформи та порядок» та російський Союз правих сил підписали днями меморандум про співпрацю. У принципі — рядова подія, будь-яка партія, що претендує на серйозну роль в політичному житті, намагається встановити тісні контакти з собі подібними за кордоном — досить глянути на те, як, наприклад, організуються фракції в Європейському парламенті.
Процес братерства між ПРП та російським СПС вже має в активі кілька декларацій на кшталт: «Наше покликання — бути вартовими демократії», як говорив на з’їзді СПС Віктор Пинзеник. Або його ж слова «за прозорі рівноправні відносини між державами». Водночас цей процес викликає питання.
По-перше, СПС переживає процес з’ясування відносин між колишніми партіями-складовими. Російські коментатори відзначають, що взаємини між Гайдаром, Чубайсом, Кириєнком з цього приводу зараз — далеко не найтепліші. Тим паче, що СПС сьогодні фактично керується з Кремля, натомість як ідеєю його створення була необхідність критики влади з право-ліберальних позицій. З цієї точки зору контакти та співпраця між ПРП та поміркованим «Яблоком» Явлінського виглядали б просто більш логічно.
По-друге, до складу «акціонерів» СПС входить не хто інший як Чубайс, якого не лише в Росії вважають одним з найвпливовіших сьогодні олігархів. Якщо врахувати «антиолігархічну» самооцінку ПРП, це виглядатиме дещо дивно. Тим більше, що депутати від ПРП та їхніх союзників Руху так і не дійшли згоди стосовно головної української ідеї Чубайса — об’єднання енергосистем України і Росії.
По-третє (може, цього і не прагнуло керівництво ПРП), але зовні виглядає так, нібито партія взяла приклад з лівих, які користуються іміджевими ресурсами споріднених російських структур. Та й навряд чи саме згадування імен Гайдара та Чубайса зробить ПРП більш популярною в Україні.
До того ж ПРП досі не зарекомендувала себе як прихильниця саме правої ідеології за визнаними в Європі критеріями. Хоча, можливо, співпраця з СПС (після того, як ситуація в цьому середовищі стабілізується) може призвести до певних ідеологічних, і не тільки, змін. Тільки щодо «чистоти бренду» тоді можуть виникати сумніви. Пояснювати ліберальною й патріотичною риторикою співпрацю з партією, в якої головними топ- менеджерами є, наприклад, путiнський «генерал-губернатор» Кириєнко й Анатолій Чубайс (який публічно підтримав спецоперацію в Чечні і, на відміну від наших правих, вміє відстоювати інтереси національного капіталу на ринках сусідів) може бути якось незручно. Не кажучи вже про ідеологічну мішанину такого партнерства: останні події навколо СПС засвідчують, що він впевнено еволюціонує від право-ліберальної до право-консервативної ідеології (причому в її російській версії).
КОМЕНТАРI
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології НАНУ:
— Віртуально праві партії в Україні існують. За програмами, за статутними положеннями і за багатьма іншими формальними ознаками таких партій у нас багато. Реально вони не виконують функцію, пов’язану з відображенням інтересів тієї частини населення, яка дотримується в загальних рисах цієї ідеології. Причому з різних причин. Коли йдеться про наші традиційні праві партії — Рух, ПРП — то їм дуже важко виконувати програму класичних правих, орієнтованих на ліберальні цінності, оскільки дуже складно суміщати це з національною нинішньою політикою. Це пов’язано з тим, що часто їх заклопотаність національною політикою вступає в суперечність з їх економічними установками. І більшість їх компромісів в економічній сфері було зроблено тоді, коли їм здавалося, що відхід від ліберально-економічної стратегії може дати додаткові бали у сфері їх версії державного будівництва.
А щодо тих правих партій, які загалом не є національно-стурбованими, а проповідують ліберальну стратегію, то виборці про них просто нічого не знають. І їх ліберальні програми не доходять до виборців, тому вони практично не мають реальної бази. Це і є причиною того, що на виборах вони вдаються до популістських лозунгів, взятих, як правило, з «рожевих» концепцій, оскільки це, на їхню думку, знаходить відгук у виборців. Вони намагаються сподобатись усім виборцям, що виключає ту реальну базу, на яку вони могли б спиратися. Хоча, слід чесно визнати, сьогодні виборча база в Україні для ліберальних партій загалом не дуже велика. Але якби з’явилася, принаймні, одна така партія, яка б сповідувала принципово ліберальну систему поглядів і ліберальну програму, а з іншого боку, орієнтувалася б меншою мірою на національно-стурбований електорат, а більшою на той, який хвилюють проблеми економічних реформ, і якби ця партія була б побудована за адекватними принципами побудови дійової могутньої партії, то, на мою думку, в неї був би хоч і не великий, але досить стабільний електорат. Достатній для того, щоб вона могла впливати на рішення, що приймаються у Верховній Раді, і на діяльність уряду. Поки що ті засоби і принципи, які використовують наші праві партії в своєму будівництві, не досить ефективні для залучення тих 10—15% ліберально орієнтованого електорату, який у нас є.
Володимир ДЕРГАЧОВ, полiтолог, Одеса:
— Партії, які використовують західну символіку правих, в Україні є. Але справжніх правих партій немає. Справа в тому, що, як і в Росії, де створено Союз правих сил, в Україні часто думають, що молоде покоління більш демократичне, ніж старше. Але всі, хто зараз об’єднаний в правих партіях в Україні, виховані в рамках радянської ментальності, і, на жаль, не мають тих європейських традицій, що характернi для правих партій в Європі. В базовій ментальності «молодих» і «старих» політиків відмінностей практично немає.
