19 травня
Двоголових телят, триногих корів і вепрів зі слонячими іклами (страшні розповіді про мутації склалися в своєрідний чорнобильський фольклор) я сама не бачила. Ні тоді, коли була у бабусі, ні надалі, приїжджаючи до неї в гості влітку в селище Центральне, недалеко від Славутича.
Правда, там немає нестачі в рослинах-мутантах: величезні квіти, з яких так і хочеться сплести вінок, на звичайних стеблах сосни, у яких глиця тягнеться не вгору, а вниз...
«У нас у господарстві додалося», — сказала бабуся, забігши в будинок iз сараю. Цілий тиждень мені довелося чекати, поки крільчиха випустить з пуху своє потомство. І ось нарешті я змогла побачити в клітці чотирьох чорненьких, ще сліпих малят, серед яких один особливо виділявся — він був яскраво червоного кольору і мабуть мертвий, тому що не ворушився і лежав збоку. Коли бабуся вийняла його з клітки, виявилося, що він дійсно неживий, дві передні лапки зрослися і не було вух. На моє здивування бабуся спокійно відповіла: «Таке буває», і понесла його закопати. Там такі явища вже увійшли в норму.
