Вони побралися чотири роки тому – 62-річний львів’янин, кандидат філософських наук Борис Буйвол, і 52-річна громадянка Швейцарії, журналістка. Сюзанні було смішно з того, що чоловік заробляє 50 доларів на місяць, але статус заміжньої жінки, яка має престижного (за рівнем освіти і становища) чоловіка, коштує дорожче.
...На пероні львівського вокзалу наречену, окрім Бориса Опанасовича, зустрічав скрипаль, що грав Вівальді. Тут же, біля потяга, молодим налили два келихи шампанського. Українська сторона одразу ж дала зрозуміти: ми – бідні, зате гонорові. І наречена оцінила високий європейський рівень і вишуканість першої зустрічі. (Так званий залицяльний період проминув виключно в епістолярному жанрі.) Сюзанні Львів дуже сподобався. Після весілля в ресторані «Жорж» вона вирішила перевезти сюди меблі з Берна і заходилася шукати роботу. Яким же було її розчарування, коли з’ясувалося, що пристойної зарплатні (за швейцарськими мірками це 4–5 тисяч доларів на місяць) тут ніхто чомусь не пропонує. Сюзанна здiйняла iстерику: грюкала дверима й голосно висловлювала все, що думала про незбагненну Україну. На зауваження чоловіка реагувала так само бурхливо: «Це наше приватне життя, кому яке діло?». Сусіди почали зиркати на Бориса Опанасовича з подивом, і філософові не залишалося нічого іншого, окрім як негайно «адаптувати» дружину до нових реалій. Позаяк загальноприйняті аргументи не впливали, він намовив двох сорокарічних чоловіків «приділити увагу» дружині. А їй пояснив, що в Україні така традиція: якщо жінка не задоволена своїм чоловіком, на допомогу приходять інші мужчини. «Неподобство!» – обурилася Сюзанна.
– Це значно серйозніше, аніж ти думаєш, – пояснював Борис Опанасович своїй дружині. – Я змушений був випити з тими чоловіками дві пляшки горілки із закускою.
І тут Сюзанна замислилася. Принишкла. Вивчаючи швейцарський менталітет, Борис Опанасович зрозумів: тамтешня жінка воліє розлучитися з чоловіком, аніж з грошима. Коли дружина розповіла про «українську традицію» подругам в Берні, ті заплескали в долоні: «слава українцям!».
– Я спробував було пояснити жарт, та де там, – ділився зі мною Борис Опанасович. – Версія була сприйнята цілком всерйоз. Ми – раби своїх стереотипів. У нашому віці важко «проковтнути» закордон. Краще маленькими ковтками. Проводимо з дружиною півтора місяця на рік разом, а решту часу – нарізно. Вона – у Берні, я – у Львові.
– І це, Борисе Опанасовичу, сім’я? За українськими мірками вас, даруйте, можна й альфонсом назвати...
– О ні! З її боку це – інвестиції у власний статус, престиж тощо. Для емансипованої швейцарки це – дуже важливо. До речі, матримоніальні інтереси швейцарців зорієнтовані передусім на Захід, а не на Схід. Перш, аніж зважитися на одруження, Сюзанна довго вивчала мене, розпитувала знайомих. Тепер вона пишається мною, водить до друзів, знайомих, бо знає, що я завжди – на рівні. Якось я пожартував, що обходжуся дружині приблизно на таку ж суму, як її кицька. Сюзанна вийняла калькулятор і почала підраховувати. «Ні, на 50 франків дорожче», – уточнила. Завдяки Сюзанні я мав чудові подорожі по Європі. А для неї я організував поїздки до Києва і Москви. Вона – людина глибоко обізнана на культурі, отож із захопленням відвідувала музеї, історичні місця. Мій шлюб – це постійне подолання самого себе. І все ж нам, українцям, легше. Виховані в тоталітарному режимі, ми звикли долати труднощі. Їм, швейцарцям, важче розслабитися. Вони не пережили війни і тепер переживають... епідемію душевної депресії на тлі тотального матеріального благополуччя. Жінки, наприклад, відвідують заняття з правильного дихання, яке допомагає долати стреси, душевний дискомфорт, депресію. Правильне дихання – це любов, кажу їм, нещасним емансипанткам, які заганяють себе в кут. Не розуміють. Складається враження, що швейцарці не спілкуються, а просто обмінюються інформацією. Дружина робить добро для мене, але цим любов не заміниш. Якось я сказав їй, що без Швейцарії зможу обійтися, а без любові – ні». Замислилася і порадила мені... завести подругу в Україні.
– І ви скористалися порадою?
– Хто б питав тої поради, – опустив очі долу мій співрозмовник. – Але... те, що для них є дрібничкою у взаєминах, для нас перетворюється на тяжку внутрішню кризу. Після поїздок на Захід я перейнявся самоповагою. Ми – не гірші, і навіть – кращі. А українські Марусі з їхніми душевними борщами – просто золото. Тепер я розумію, чому багатостраждальні українці завжди знаходили і знаходять сили переживати лихоліття, війни, біди. Передусім завдяки багатству душі, умінню співпереживати.
– І все ж для багатьох українців одруження з іноземцем чи іноземкою – мов виграш у лотерею...
– Які ілюзії! Не варто ідеалізувати Захід. Зустрічаю якось групу молодих туристів з України в Берні. Радиємо, обіймаємося, мов рідні. Дівчата дивуються, що я не живу тут постійно – серед такої краси і комфорту. Навперебій цікавляться, як вийти заміж на швейцарця, чи не міг би я когось порекомендувати. А я натомість заповзявся їх відмовляти. Серед знайомих українок, що вийшли заміж у Швейцарію, лише одна вважає себе щасливою. Звісно, ніхто їх не катує, але... Один чоловік не дарує дружині квітів, бо... дорого. Інший робить зауваження, що каструля не на своєму місці, а на два сантиметри далі.
Щоправда, в цьому випадку моя знайома не розгубилася: «Ще раз скажеш таке, вдягну цю каструлю тобі на голову». Як на мене, швейцарці живуть дуже нудно у своєму райському куточку природи. Їм смішно з того, що вони за місяць до Різдва всерйоз обговорюють меню почастунку для кожної персони. Оце проблема! Мене повезли до старовинного замку, і там, у ресторанчику, ми заплатили за три порції картоплі суму, адекватну нашим 450 гривням. У мене аж під грудьми засмоктало. Давайте спечемо картоплю вдома. Візьмемо пляшку вина і посидимо он на тій галявинці перед замком, запропонував я. Не зрозуміли. Дивилися на мене так, наче я з місяця звалився.
– Вас це пригнічує, ображає?
– Та ні. Я ж бо – філософ, а тому сприймаю усі недоречності, як пригоду, а свої подружні обов’язки – із самоіронією, а як інакше? «О жах», – нерідко вигукує дружина, коли я беру за столом не той ніж. Коли мені набридають ритуали, я йду на кухню й роблю собі канапку на ... газеті. Пояснюю, що в Україні – так прийнято, що засумував за домашніми правилами. Повторю, усі мої жарти сприймаються всерйоз, без найменшого почуття гумору. Сюзанні подобається наша смородинова горілка. Якось у кафе я вийняв пляшечку, привезену з України, та й капнув їй і собі до чаю. Ви б бачили, що з нею коїлося! Спалахнула, почала озиратися і пояснювати, що я – з України, а «в них така традиція». Взимку на прохання дружини я приїжджаю в кролячій шапці. Яка то розвага для швейцарців! Усі її знайомі – чоловіки, жінки, діти сфотографувалися в тій шапці. Кумедні... У них так мало емоцій. Тішаться, коли я навмання тицьну пальцем в карту і пропоную: їдемо сюди, тут цікаво! Самі вони не здатні на імпровізацію. надто консервативні. Мені навіть подобається дражнити їх. Якби мав зайвий мільйон, влаштував би вечірку і змусив усіх танцювати, співати...
– Тепер і не знаю, як вас запитати про сімейне щастя...
– Питайте, я відповім щиро. У Швейцарії родинні зв’язки розірвані. Моя дружина раз на півроку відвідує свою 85-річну матiр, котра мешкає за 300 метрів від її домiвки у двоповерховому будинку. Сама. Коли приїжджаємо в гості до її доньки, яка також має велике помешкання, зупиняємося в готелі. Оце – справді жах. Щоправда, середня тривалість життя швейцарської жінки – 82 роки, найвища у Європі. Невже завдяки егоїзму? А щастя – і тут, і там вимірюється прекрасними миттєвостями. Скажімо, я почуваю себе щасливим, коли моя дружина мчить машиною з шаленою швидкістю. Я милуюся горами, по радіо звучить старий джаз, і ми обоє мовчимо. Кожний про своє...
