Ось і вщух галас з відставкою Кабінету Міністрів. Верховна Рада залишилася наодинці з проблемами подальшого реформування системи влади й економіки. Політичні сили згрупувалися в три табори і тепер можна спокійно роззирнутися.
Найвпливовішою силою була і залишається фракція комуністів. Якщо подивитися назад, у минулу виборчу кампанію, вони багато що обіцяли людям. І підвищення добробуту, і непримиренну боротьбу з ворогами народу, і багато іншого, включаючи безкоштовну медицину і систему освіти. Кредит довір’я у них був не менший, ніж у Кабінету Віктора Ющенка. Їх запевненням черговий раз повірили люди. Ліва більшість у Верховній Раді відбулася, і протягом двох років вона серйозно впливала на політику держави. Керівництво парламенту, комітетів і комісій відображало розподіл сил. Чим це скінчилося, всі пам’ятають. Результат був нульовий. Рівень життя громадян продовжував падати, виробництво занепадало.
Після перевиборів Президента стало очевидно, що далі так продовжуватися не може. Об’єднавшись, неліві сформували у Верховній Раді правоцентристську більшість, затвердили нового прем’єра і його програму. До речі, колишній спікер Ткаченко боровся за своє місце під сонцем по-справжньому, не те, що Віктор Ющенко. Але головне в тому, що і тоді, і зараз у всіх бідах народу комуністи традиційно звинувачують недбалих реформаторів на чолі з Президентом. При цьому вони «співають» свій традиційний «гімн», а саме: ми молодці, ми стільки всього зробили хорошого, ми за народ, ми послідовні й справедливі, тому чесно голосували проти програми і так само чесно — проти Кабінету. Чи не правда, знайомий мотив? Його до дрібниць виконав відправлений у відставку прем’єр-міністр. Він також молодець і все робив правильно. Цей збіг тексту радує. Тому що відображає істинну суть імітації реформаторського процесу, яка в тому й полягає, щоб вчасно проголосувати «проти». Тоді як реальні реформи вимагають, щоб будь-яке голосування «проти» було аргументоване і містило в собі конструктивну пропозицію «за». Давайте пригадаємо, в яких питаннях комуністи виступають «за».
1. Вони за відродження Союзу. Для КПУ — це стратегічне завдання номер один, що ніяк не пов’язане із зростанням добробуту громадян, з мізерними пенсіями, з безкоштовною медициною, поверненням внесків та іншими обіцянками, щедро розданими напередодні колишніх виборів. Вони якось не помічають, що реалізація цієї ідеї не просто дорого коштуватиме Україні, а всерйоз може призвести до громадянської війни, до конфронтації Заходу і Сходу країни. Декларуючи її, комуністи замовчують той факт, що рішення такого завдання вимагає проведення референдуму й зміни Конституції. На це можуть піти роки. А як же права громадян, економіка? Чи це потім, коли об’єднаємося, узгодимо наші законодавства, запровадимо єдину грошову систему, поміняємо паспорти, об’єднаємо армії, міліцію і силові структури? Якщо ні, то хотілося б зрозуміти, як уявляють собі комуністи цей майбутній Союз? У виступах лідерів КПУ — відповіді на це запитання немає. Є абстрактне — треба йти, там розв’язання всіх проблем, там світле квітуче завтра. Гарантій, що квітнутиме воно кольорами, а не пліснявою, вони не дають.
2. Друга базисна вимога комуністів — це перехід до планової економіки. А у нас яка економіка? Хіба Верховна Рада не приймала бюджети, розроблені Кабінетом на зразок планової системи господарювання? Приймала. Щоправда, в Україні припинили планувати кількість ковбаси і хліба, що з’їдається. Ну що ж, давайте заплануємо знову. Тільки як бути з тими, у кого не вистачить грошей на заплановану норму, — безкоштовно роздаватимемо?
Що саме хочуть планувати комуністи? Виробництво взуття, яке ніхто не хоче носити, телефонів епохи баракового дизайну, холодильників, що витрачають енергії втричі більше, ніж зарубіжні аналоги? Можна, звичайно, все це закласти в план і поставити людей у безвихідне становище, примушуючи все це купувати. Але кому це треба?
У підсумку абстрактні лозунги і так звана принципова позиція «проти» ринкових реформ всього лише гримують повну відсутність конструктивної програми «за».
Це не випадково, тому що Комуністична партія йшла до Верховної Ради боротися проти капіталізму, а не створювати умови для прогресивного і ефективного розвитку економіки. Ось і бореться з будь- якого приводу. Одна надія на те, що подивившись у бік своїх побратимів на пострадянському просторі, вони займуть конструктивну позицію, і при формуванні нового кабінету виважено поставляться до розгляду нової програми дій.
А що ж інші учасники політичного ринку? Праворуч — патріоти, які постійно проголошували себе головними поборниками демократії. Настав час і їх привітати... Нетерпимість до опонентів, авантюризм у діях, істерія, відсутність політичної культури, прагнення до вождизму — ось їхнi досягнення. Вони втрачають авторитет і політичний вплив. Наступним їхнiм кроком може стати саботаж законотворчого процесу в парламенті. Принаймні, не виключено, що вони почнуть робити те ж, що робили комуністи останні чотири роки, тобто голосуватимуть проти будь-яких пропозицій, здатних реально змінити політичну й економічну ситуацію на краще. Епопея з формуванням нового Кабінету покаже, якою буде стратегія і тактика «нової опозиції» на найближчі місяці.
Ну а що ж правоцентристський блок? З одного боку, його представники відчувають себе переможцями. А з іншого, ця перемога може перетворитися на поразку. Попереду вибори, де вони явно конкуруватимуть один з одним. Становище в економіці надто важке. Навряд чи зима вдруге порадує теплом. Більшість у Верховній Раді наказала довго жити. Звичайно, можна все «передати» в руки лівим і відсидітися до березня, критикою заробляючи голоси виборців. Така стратегія цілком виправдана з огляду на розподіл сил у Верховній Раді. Але як не хочеться вірити в такий сценарій. Адже щось же об’єднало цих людей. Невже тільки сьогочасні матеріально-фінансові інтереси? Відповідь на це запитання ми отримаємо вже найближчим часом, у ході формування нового Кабінету і затвердження його програми дій.
Очевидно, що політичне життя країни переходить в якісно нову фазу розвитку. Вона характерна тим, що перегрупування політичних сил у Верховній Раді відбувається не на підставі ідеологічних догм, а на базі політичних інтересів, які хоче і може реалізувати та чи інша сила. А легалізація інтересів — значущий процес, який вимагає пильної уваги, тому що від того, якими саме будуть ці інтереси, наскільки вони співпадатимуть із запитами суспільства, залежатиме майбутнє держави.
