Кажуть, що короля грає його оточення. Оточення В. Ющенка не просто грало, воно перегравало. Перебори та надмірності постійно відчувалися і в деталях, і в головному. Прихильники колишнього прем’єр-міністра не допомагали йому у створенні команди підтримки для здійснення реальних реформ, а вселяли думку про месіанське призначення. Нескінченні розмови про боротьбу за демократію обернулися цілковитою її протилежністю. Парадоксально, але, оголосивши війну «тоталітарному режимові», опозиція створила культ особи — явище, властиве тоталітаризму.
А починалося все з дифірамбів на честь фундатора «панукраїнської ідеї» і з патріотичної риторики, що супроводила переведення енергетики на ручне управління. Поступово було встановлено своєрідну монополію на патріотизм, єдиними носіями якого стали В. Ющенко, Ю. Тимошенко та їхнє оточення. Спочатку Ю. Тимошенко ототожнила свою партію («Батьківщина») з Батьківщиною. Потім прихильники В. Ющенка, немовби змагаючись з авторами монументальної дівчини з калиною, відкрили символічний образ України... в особі прем’єра-реформатора. І багато хто негайно прийшов до висновку: в опозиції з’явився конструктив.
Однак добре відрежисируваний рух «за Ющенка» завжди проходив під знаком «проти». Проти Президента країни, проти «олігархів», проти «московського болота», проти ворогів України... Таким чином експлуатувалася тенденція виборців голосувати більше «проти», ніж «за», яка зіграла злий жарт і з програмними установками опозиції. Надмірний наголос на прозахідності колишнього прем’єр-міністра спричинив зростання антизахідних (але не проросійських) настроїв у низці регіонів країни. А радикалізація правих партій посилила вплив лівих на електорат, який не сприймає екстремізм. Союз правоцентристів із соціалістами та радикалами призвів до втрати правими мислячих та поміркованих виборців. У русі «за Ющенка» не було місця конструктиву, оскільки він грунтувався на принципі порівняння та руйнування як в економіці, так і в політиці. Прозахідні демократи перелицювали більшовицьке гасло «Хто не з нами, той проти нас!» на «Хто проти Ющенка, той проти України!».
Примітно, що в листівці «правиці», яка запрошувала киян до пам’ятника Т.Шевченку в день народження поета, йшлося про «справжнього українського патріота»... В. Ющенка, який відкрив «світло в кінці тунелю». Закінчувалася листівка гаслом: «Влада — українським патріотам!». Очевидно, «патріоти» з УНА-УНСО сприйняли цей заклик буквально, атакувавши вартових правопорядку на Банковій. УНА-УНСО — активний учасник групи підтримки В. Ющенка. А підтримка в радикальних формах для респектабельного політика становить набагато більшу небезпеку, аніж її відсутність. Більше за те, така підтримка становить загрозу всьому суспільству. У рядах радикалів за певних обставин завжди знайдуться охочі поставити політичну боротьбу на етнічну основу. Недаремно політики європейських країн обходять десятою дорогою заходи радикальних партій, а про участь у них не може бути й мови. Інша річ — наші «борці за європейську демократію». З одного боку, вони ведуть мову про «єдиного демократа з людським обличчям», а із другого — надають йому підтримку в одному строю з радикалами, що скандують гасла, які нічого спільного не мають із загальнолюдськими цінностями. Наприклад, у пікеті «за Ющенка» такі партії, як «Реформи і порядок», УНР, партія Ю. Тимошенко тощо, котрі вважають себе солідними, стояли поруч з УНА-УНСО та СНПУ (Соціал-націоналістична партія України). СНПУ, за визначенням політолога М. Погребинського, — профашистська організація, яка проповідує філософію нацизму. Таке сусідство — це не вияв демократії і солідарності в боротьбі з «тоталітарним режимом», як твердять опозиційні політики. Це свідчення політичної нерозбірливості та безвідповідальності лідерів правих партій. Схоже, що затяжна, азартна гонитва за уявною такою близькою і можливою відставкою Президента країни позбавила багатьох політиків здатності адекватно реагувати на політичні аномалії. А в регіонах ці аномалії сприймаються людьми як спроби політичних екстремістів посягнути на головне надбання України — громадянський мир у країні. В Україні розмаїття релігійних конфесій та національних меншин, тому загравання політиків із профашистськими організаціями можуть призвести до катастрофічних наслідків. Свою стурбованість із цього приводу висловив фахівець у галузі конфліктології М. Погребинський. Він охарактеризував В. Ющенка як політика, який не може прораховувати свої кроки наперед. З iншого боку, найстаріший народний депутат І.Р. Юхновський вважає, що в особі В. Ющенка з’явився національний лідер. Але чи можна бути національним лідером, не об’єднуючи націю?
Пообіцявши повернутися в політику, В. Ющенко заявив, що він не виступатиме проти будь- кого, а об’єднає демократичні сили. Звучить логічно, оскільки парадокс будь-якого руху «за» під знаком «проти» полягає в тому, що, йдучи до мети від протилежного, можна отримати результат, прямо протилежний бажаному. Група підтримки В. Ющенка прагнула в ході «касетного скандалу» добитися відставки Президента країни, а в результаті добилася відставки прем’єр-міністра. Дискредитуючи владу, опозиція хотіла отримати мандат довір’я народу. Міру цього довір’я засвідчать підсумки парламентських виборів 2002 року.
