Iснує розхоже поняття про те, що політика — брудна справа. Але вона нічим не відрізняється від інших справ, і не всі приходять в політику з чистими руками і добрими думками. Буває і так, що на словах політики керуються бездоганними ідеями, а на практиці виявляється, що їх благими намірами вимощена дорога... невідомо куди. Але не всі, в тому числі й самі політики, розуміють, що політика — непроста справа, точніше, не просто справа. Політика — це мистецтво. І як будь-яке мистецтво, політика стає таким, коли в ній працюють майстри, художники, генії. Коли ж за неї беруться підмайстри, халтурники і шарлатани, — замість шедевра виходить мазанина або брудна справа.
Чомусь вважається, що легше за всю самовиразитися в політиці, і всі, хто не знайшов себе на іншому терені, злітаються «на лов слави і чинів» в політику, тому в ній так багато «пророків», глашатаїв, лицедіїв і так мало... політиків. Але як би критично не ставилися люди до політики і до політиків, звинувачуючи їх у всіх бідах і тiшачи себе ілюзіями: краще б не заважали жити і працювати, — краще без політиків нікому не буде. І якщо раптом щока розпухає від зубного болю, неодмінно тягне подивитися в дзеркало...
Одні вдаються до послуг політики, щоб себе показати. Це публічні політики. Але не в значенні прозорості їхньої діяльності, а якраз навпаки, з необхідності приховати її відсутність. Звідси у таких політиків спостерігається прагнення робити все на публіку, красуватися в світлі софітів, з кожною своєю думкою знайомити журналістів. І здається, що над головою «цицерона» ось-ось засяє німб, а за спиною виростуть крильця. І вже наближені персони поспішають прирахувати образ політика до лику святих. При цьому багато хто хоче виглядати білими, чорнячи побратимів по політиці. Вони самостверджуються, топчучи імена й репутації своїх суперників, тому що шлях ствердження особистості в політиці надзвичайно складний, тернистий, невдячний і не кожному по плечу.
Призначення політика в тому, щоб виражати і відстоювати інтереси людей близьких йому поглядів і позицій не на шкоду, а в балансі інтересів інших людей. Політика — це мистецтво компромісів. Політики, які не володіють цим мистецтвом або не бажають йому служити, ведуть народ в нікуди, не відповідаючи ні за що. Заперечення того, що політика — мистецтво, реально заводить в глухий кут непримиренності: або все, або нічого. Але в ім’я чого? Зрозуміло, для блага народу. Політики можуть недолюблювати один одного, але вони, як правило, люблять народ. Принаймні, клянуться йому в любові, співчувають, плачуть. Перефразовуючи рядки поета, «минуй нас пуще всех печалей» плач політичних партій про бідування народу. Плачучі більшовики ввергли 1/6 суші в безодню громадянської війни і терору. Соціалісти О. Мороза оплакують український народ як жертву геноциду. Перебуваючи під дахом «опозиції», демократи кажуть про зростання добробуту українців. І не важливо, що геноцид і добробут не можуть відбуватися одночасно, важливо їх персоніфікувати: геноцид — Кучма, добробут — Ющенко, і вже є мотив для боротьби.
Активісти партії «Реформи і порядок» пропонували перехожим поставити свої підписи під відозвою на підтримку В. Ющенка. І в цьому не було нічого незвичайного, якби не одне «але». Збір підписів було організовано біля... пам’ятного знаку жертвам репресій тоталітарного режиму (!). Політики ніколи нічого не роблять просто так...
Впродовж декількох місяців вони вдавалися до допомоги політичного апарату специфічного психологічного впливу. Умовно його можна назвати ефектом «похоронного бюро». Політики простували по вулицях з трунами для «свободи» і «демократії», покладали траурні вінки до портрета Президента країни. А після добровільної здачі крові в склянку біля будівлі МВС увесь світ повинен був повірити в те, що режим у нас — «кривавий». Незабаром стало відомо, що США прикривають від українського правосуддя майора М. Мельниченка, який попросив надати йому політичний притулок. На думку депутата Р. Зварича, цим кроком США визнали, що в Україні існує тоталітарний режим. Так, бажане «опозицією» видається за дійсне. У цій грі за великим рахунком великих політиків нікого не цікавить думка «маленького українця», якому далеко не байдуже, як характеризують його країну в світі. Майже в кожній сім’ї жива пам’ять про постраждалих від репресій в СРСР. В імперії зла діти репресованих залишилися ворогами народу, ізгоями, з якими інколи боялися навіть спілкуватися. Перед ними були закриті двері університетів. Сьогодні багатьом політикам вигідно бути «жертвами репресій». З «в’язнів совісті» — в президенти країни — найбільш крутий і запаморочливий задум одного з лідерів опозиції! І поки політики будуть здійснювати свої задуми, країна повинна потерпіти і побути в ролі ізгоя, перед яким загрожують закрити двері в Раду Європи. Україна не є країною зла, і в нас немає ані тоталітарного режиму, ані «в’язнів совісті», як би цього комусь не хотілося.
Парадоксально, але критикувати опозицію стало небезпечною справою. Так, газета «Факти» опублікувала інформацію громадської організації «Молодь — надія України» про грошові винагороди за участь в антипрезидентських акціях. У відповідь на це «борці за свободу слова» з партії Ю. Тимошенко та інші розробили план знищення газети шляхом розорення. («Факти», 3 квітня 2001 р.). Колектив газети звернувся в ПАРЄ з проханням захистити «Факти» від свавілля. Опозиція — не священна корова, вона може самоув’язнитися в «зоні без Кучми», але не може бути зоною, вільною від критики. Високі гості з Євросоюзу дивуються, чому в нас не одна, а багато опозицій. Відповідь на це запитання можна знайти в заяві, зробленій заступником Генпрокурора М. Обіходом. Він частково обнародував листування між представниками опозиції і Павлом Лазаренком за березень-квітень 2001 року, вказавши деякі розцінки: 66 700 гривень за оренду автобусів опозицією, 135 480 гривень за організацію акції. Ось де джерела невтомної енергії для боротьби з олігархами!
Олігархічно-кланова система склалася в Україні за участю американських консультантів. За задумом, олігархи були потрібні, щоб витіснити компартійну номенклатуру. Тепер треба витіснити олігархів, поступившись місцем для зарубіжних компаній. Звідси стурбованість на Заході долею уряду В. Ющенка, але не долею України. Економічно сильна, конкурентоспроможна Україна потрібна тільки нам самим. Ані Захід, ані Росія в такій Україні не зацікавлені. Тому безглуздо реформаторам і олігархам вести боротьбу «на знищення» один одного, необхідно домовитися, як спрямувати олігархічний потенціал на благо національної економіки. Безумовно, зробити це набагато складніше, ніж кричати на мітингах: «Геть Кучму і олігархів!» Принцип «все або нічого» викликає ланцюгову реакцію розколу, розпаду, розподілу всього і вся. А геніальне в мистецтві політики, як і в житті, таке просте: визнаючи свої помилки в створенні конфліктної ситуації, можна розраховувати на взаємну згоду. Тільки віддаючи, поступаючись своєю частиною правоти, ми знаходимо ціле — рівноправність. І у громадян України є одне ціле, яке політики не мають права ділити — це Україна. Але з трибуни Верховної Ради вже звучать слова про українські фракції (значить, є й не українські?), про те, що В. Ющенко — перший український прем’єр-міністр! Хочеться вірити, що це не запланована політична кампанія, а емоційна реакція на оцінку парламентом роботи уряду.
Рік тому великі надії покладалися на В. Ющенка як перспективного політика. Але політична діяльність прем’єр-міністра не сприяла консолідації суспільства. Спираючись на три партії, прем’єр дозволив включити себе в передвиборну боротьбу цих партій, які розкручують його імідж в своїх цілях і не кращим чином. Не володіючи мистецтвом політичної далекоглядності, прихильники В. Ющенка вступили в антипрезидентську коаліцію, розкололи парламентську більшість і дозволили використати себе в боротьбі соціалістів і «опозиційних» олігархів за їхнє майбутнє. Можливо, «правиця» розраховувала на швидке переміщення свого кандидата на президентський пост в ході «касетного скандалу». Але їхні друзі соціалісти бачать В. Ющенка всього лише «технологічною ланкою відсторонення Президента від влади». Тому соціалісти будуть голосувати за довіру В. Ющенку. Але у разі досягнення шуканої мети відпрацьована «технологічна ланка» буде відкинута, а праві залишаться в аутсайдерах. Свою частину провини за розвал парламентської більшості реформатори повністю переклали на олігархів і комуністів.
Реальна картина вибору українського виборця — ліві партії. Національні демократи пишуть фантастичний роман про те, як марсіани нам допоможуть. А ліві ніколи не упустять свій реальний шанс. Особливо якщо їх недооцінюють або зовсім скидають iз рахунків. Багато хто сприйняв оксамитовий перехід компартії в парламентську меншість як слабкість. Так, вони не пішли «на барикади», зате дочекалися своєї зоряної години, коли демократи власними руками прокладають їм дорогу до вершин влади. Адже у разі відставки уряду і відходу в опозицію його прихильників владу в парламенті можуть взяти справжні більшовики.
У боротьбі за місце під сонцем на владному Олімпі багато політиків думають лише про власні «дивіденди», забуваючи про інтереси держави. Висока місія політика — гідно представляти Україну за рубежем. Деякі «достойники», що мають повний набір привілеїв, благ і ресурсів, за кордоном стають у опозицію до своєї країни і до своїх виборців. Вони розказують про нас таке, що ті, коли приїжджають в Україну дуже дивуються, не виявивши на вулицях барикад і громадянської війни! У західні країни «патріоти» прибувають як прохачі... застосування санкцій проти своєї держави! Їм, мовляв, несила жити при «режимі», тому що хочеться його очолити, але, щоб їх підсадили до місця біля керма, оскільки вони не мають підтримки у народу. І політичні гравці нещадно забивають голи у свої ворота в той час, як країна опинилася на перехресті боротьби «великих» держав за глобальну нерівність. Внутрішні та зовнішні сили розпалили боротьбу проти Президента, її багаття перекинулося на боротьбу проти прем’єр-міністра і проти того та іншого разом, згущуючи атмосферу політичного психозу і хаосу. А виборці, скривившись, як від зубного болю, можуть побачити в дзеркалі результати свого голосування проти іншого кандидата, а не за свого! Але все ж таки це їхній, а значить і наш загальний вибір і своєрідна школа політичного мистецтва для народу. Не варто сподіватися, що за такого напруження пристрастей аж до спроби самоспалення депутата, ми зможемо зробити кращий вибір. І не треба думати, що в разі відставки уряду почнеться «народне повстання» або настане «кінець світу» як будуть віщати політики. Життя продовжується, в містах панує весна, спокійна, творча і доброзичлива атмосфера, адже Україна у всіх одна.
